Білозуб - Лондон Джек
За дитячих років, як він ще не мав прізвиська Красень, товариші прозивали його Шпилькою.
Ззаду голова його від тімені косо спускалася до потилиці, а спереду була прикро стесана аж до чола, низького й напрочуд широкого. Починаючи звідси, природа ніби покаялась у своїй скупості, і щедрою рукою вділяла йому риси. Очі його були великі, а відстані між ними стало б ще на одну пару. Обличчя проти всього іншого було надміру просторе. А щоб обмежувати відповідну площу, природа дала йому неймовірно широку нижню щелепу. Важка, вона виставала наперед і звисала мало не до самих грудей. А може, це тільки видавалося, бо його тоненька шия не могла втримати такої великої ваги.
Та щелепа надавала його обличчю вигляду нещадної рішучості. Проте рішучість ця здавалась якоюсь несправжньою — може, тому, що занадто вже щелепа мала великі розміри, щоб вражати. В усякому разі, рішучість Красня Сміта була тільки позірна. Він, як це всі знали, був слабодух із слабодухів і нікчемний боягуз. Щоб домалювати його образ, слід сказати, що зуби він мав великі й жовті, а очні зуби, ще більші за інших, висувалися в нього, наче ікла, з-під тонких губ. Очі були жовтаві й каламутні, немов природі забракло барви, і вона поперемішувала рештки з усіх фарб. Таке саме було й волосся — брудно-жовте на колір, поросле рідко й нерівно, воно на голові й на лиці у нього стриміло зовсім несподіваними клаптями й кущиками, ніби вітром розкуйовджене.
Коротше кажучи, Красень Сміт був потвора, але ж не він мав би відповідати за свою потворність. Це природа вилляла в таку форму ту м’яку глину, що пішла на нього. У форті він наймався варити їсти, мити посуд і справляти всяку іншу брудну роботу. Люди не гребали ним, вони терпіли його, як терплять усяке створіння, скривджене долею, і трохи навіть його побоювались. Бувши боягузом, Красень Сміт здатен був усадити кулю в спину або підсипати отрути в каву. Але мусив же хтось варити їсти, а він, дарма що мав стільки вад, куховарив, проте, смачно.
Такий був той чоловік, що пожадливими очима дивився на Білозуба, захоплювався його хижою сміливістю й марив придбати собаку собі. Він почав загравати з Білозубом. Білозуб спершу не звертав на те уваги, а коли загравання ставали настирливіші, їжився, вискаляв зуби й ішов геть. Цей чоловік був йому не до душі. Він чув у ньому щось погане, стерігся його простягненої руки й украдливої мови і зрештою зненавидів Красня Сміта.
Прості створіння просто розуміють добро і зло. Добро — це те, що дав втіху, задоволення й позбавляє страждання, отже, добро приємне. Зло ж ненавидне, бо воно спричинює тривогу, небезпеку і біль. Білозуб відчував, що Красень Сміт був злом. З його потворного тіла й калікуватого мозку непомітно, як той туман з гнилого болота, ішов нездоровий дух. Щось невиразне, чого не збагнути ні розумом, ні чуттям, підказувало Білозубові, що цей чоловік може спричинити тільки біду й страждання, що він лихий, і що через те треба його тільки ненавидіти.
Білозуб був біля намету Сивого Бобра, коли Красень Сміт уперше прийшов до його господаря. Ще не бачивши Красня, а лишень почувши здалеку його ходу, Білозуб наїжився. Він був спокійно лежав, вигідно розлігшись, але тут зразу підвівся і, коли чоловік надійшов ближче, відбіг убік, скрадаючись чисто по-вовчому. Він не знав, про що в того була мова з Сивим Бобром, він лише бачив, що вони розмовляли. Раз навіть той чоловік показав на нього, і Білозуб загарчав, ніби рука торкнулась його, хоч він був футів за п’ятдесят від неї. Чоловік засміявся при цьому, а Білозуб шаснув під захист лісу і, нечутно пробігаючи між деревами, увесь час озирався назад.
Сивий Бобер відмовився продати собаку. Він розбагатів, торгуючи, й ні в чому не мав потреби. Крім того, Білозуба він дуже цінував,— адже дужчого запряжного собаки ніколи ще не бувало, і передовик з нього знаменитий. Від Мексики до Юкону другого такого не знайдеш. А як б’ється! Роздирає собак так легко, як людина комарів. (У Красня Сміта зблиснули очі, і він жадливо облизав свої тонкі губи). Ні, Білозуба не можна продати ні за яку ціну.
Але Красень Сміт добре знав індіянську вдачу. Він став учащати до Сивого Бобра і щоразу з-під куртки виймав чорну пляшку. Віскі має властивість викликати спрагу. І Сивий Бобер незабаром також відчув її. Запалені слизові оболонки й спечений шлунок його дедалі настирливіше вимагали шмального трунку, а під впливом незвичного хмільного мозок туманився й не працював так, як перше. Сивий Бобер тепер ладен був зробити все, що завгодно, аби тільки роздобути віскі. Гроші, вторговані за хутра, рукавиці й мокасини, почали танути. Вони все швидше розходились і, що меншало їх у капшуку, то непоздержливішим робився старий індіянин.
Нарешті і гроші, й крам, і остання здержливість — усе пішло за вітром. Лишилася сама тільки спрага. Вона була й так невситима, але коли він витвережувався, ставала ще невситиміша. І тоді Красень Сміт знову заговорив про Білозуба. Цього разу він уже пропонував не гроші, а пляшки віскі, і Сивий Бобер слухав уважніше.
— Коли зловиш — твій собака, — було індіянинове останнє слово.
Пляшки перейшли до Сивого Бобра, але за два дні Красень Сміт сказав йому:
— Злови сам мені собаку.
Одного вечора Білозуб повернувся до намету Сивого Бобра й поклався на землі, полегшено зітхнувши. Страшного білого бога не було. Уже кілька день той білий бог уперто намагався зловити його, і Білозуб уникав показуватись біля намету. Він не знав, яким лихом загрожують йому оті настирливі руки, він лише відчував, що вони загрожують і вважав за краще триматися від них подалі.
Не встиг він ще лягти як слід, коли до нього підійшов, похитуючись, Сивий Бобер і обв’язав йому шию ременем. Потім, держачи один кінець ременя в руці, він сів обік собаки. У другій руці в нього була пляшка. Раз у раз він закидав назад голову, перехиляв пляшку, і Білозуб чув, як щось булькало.
Минула година і ось іздалеку долинула чиясь хода, все наближаючись. Білозуб перший її впізнав і одразу наїжився, а Сивий Бобер тупо собі кивав головою. Собака спробував тихенько виснувати ременя з рук господаря, але розслаблені пальці раптом стиснулись, і Сивий Бобер прочнувся.
Красень Сміт підійшов до намету й зупинився над Білозубом. Собака глухо загарчав на це страховидло, пильно стежачи за його руками. Одна з них витяглася і почала спускатись йому на голову. Гарчання стало дужче й грізніше. Рука поволі спускалась. Пригинаючись, Білозуб злостиво дивився на неї, гарчання його щораз коротшало, віддих частішав, аж урешті він рвонувся, щоб схопити ворога зубами. Але в ту ж мить рука сіпнулась назад, і зуби, схопивши повітря, голосно клацнули. Красень Сміт злякався й розлютився. Індіянин загилив Білозуба по голові, і той припав до землі, виявляючи покору.
Білозуб підозріливо стежив за кожним рухом. Він побачив, що Красень Сміт пішов кудись, але скоро повернувся з грубим дрючком. Сивий Бобер передав йому кінець ременя. Красень Сміт зібрався йти. Ремінь напнувся.
Білозуб, однак, не рушав з місця. Сивий Бобер ударив його скількись там разів, щоб примусити звестись на ноги. Білозуб послухався, та раптом скочив на приходня, що тягнув його. Красень Сміт не відсахнувся, він сподівався цього нападу. Змахнувши дрючком, він спинив Білозуба на півдорозі й збив з ніг. Сивий Бобер засміявся й похвально кивнув головою. Красень Сміт знов натягнув ременя, і Білозуб, приглушений дрючком, кульгувато звівся на ноги.
Вдруге він не кинувся. Доволі було йому й одного такого удару, аби пересвідчитись, що білий бог уміє орудувати палицею. Та й Білозуб був розумний і не брався змагатися проти неминучого. Підібгавши хвоста, з тихим гарчанням понуро пішов він за Краснем Смітом, що скоса поглядав на нього і тримав дрючка напоготові.
Повернувшися до форту, новий господар міцно його прив’язав і пішов спати. Білозуб перечекав годину, а тоді взявся зубами за ременя й через десять секунд був уже на волі. Зуби його не зле попрацювали: він перегриз ременя навскіс так рівненько, наче ножем перетяв. Глянувши на форт, Білозуб наїжився, загарчав і потрухцював назад до намету Сивого Бобра. Вій не повинен бути вірний тому чужому й страшному богові. Він віддав себе Сивому Боброві і гадав, що й досі йому належить.
Другого дня повторилось те, що було напередодні, тільки з маленькою відміною. Сивий Бобер знову прив’язав його ременем, а вранці повернув Красневі Сміту. Але тут і вийшла відміна. Красень Сміт дав йому доброго прочухана. Білозуб був міцно прив’язаний і міг скаженіти, скільки сам хотів, а кару таки мусив витерпіти. Батіг і дрючок працювали навперемінки, і зроду ще Білозуб не терпів такого немилосердного побою. Навіть коли ще ото малого його відчухрав був страшенно Сивий Бобер, і то було жартом супроти теперішньої покари.
Красень Сміт упивався насолодою. Він ніби пронизував свою жертву поглядом, очі йому тьмяно виблискували, коли він замахувався дрючком чи батогом і слухав, як скавучить з болю Білозуб, як безпорадно скиглить і гарчить. Красень Сміт був жорстокий, як і всі боягузи. Звичайно він плазував і запобігав перед дужими, терплячи від них бійку й лайку, а мстився за це на слабших створіннях. Кожне любить панувати, і Красень Сміт не був винятком. Але що йому не судилось панувати над ближніми своїми, він панував над слабшими створіннями й мстився на них за своє життя. Проте Красень Сміт не сам себе створив таким, тим-то шкода його й винуватити. Він прибув на цей світ з потворним тілом і ницою душею. Це був сировий матеріал, і світ надав йому форми не дуже поправної.
Білозуб знав, за що його бито. Коли Сивий Бобер прив’язав його за шию ременем і кінець ременя віддав Красневі Сміту, Білозуб зрозумів, що його бог наказує йому йти за цим чоловіком. І коли Красень Сміт прив’язав його в форті знадвору, то він знав, що чужий бог наказує йому лишитись тут. І коли він зламав волю обох богів, то, звісно, цим заслужив кару. Траплялося й раніше,— він те знав,— що собаки втікали від нового господаря до давнього, і в нього на очах їх так само бито, як оце його тепер. Білозуб був розумний, але у вдачі його існували сили, дужчі за розум. Однією з таких сил була вірність. Він не любив Сивого Бобра, а все ж навіть проти його волі, наражаючись на його гнів, був йому вірний.
