Гіркий сміх - Вале Пер

Читаємо онлайн Гіркий сміх - Вале Пер

Ми його переглядали. І не знайшли нічого цікавого.

– Я перешукала всю квартиру, – мовила Оса.

– І щось знайшла?

– Ні, нічого. Він не мав звички щось ховати. До того ж він був не дуже акуратний. Звичайно, в нього був ще один записник. Он він лежить там, на письмовому столі.

Кольберг підвівся і взяв записник, такий самий, як той, що вони знайшли в'кишені Стенстрема.

– Там майже нічого немає, – сказала Оса Турел.

Вона скинула з правої ноги шкарпетку й почухала п'яту. Ступня в неї була тонка, вузька, гарної форми, з довгими, рівними пальцями. Кольберг якийсь час дивився на її ногу, потім перегорнув записник. Справді, там майже нічого не було. На першій сторінці були записані основні відомості про бідолаху Біргерсона, що вбив свою дружину.

Вгорі на другій сторінці стояло тільки одне слово: Морріс.

Оса Турел заглянула в записник і здвигнула плечима.

– Мабуть, це назва машини, – сказала вона.

– Або прізвище агента з Нью-Йорку, – сказав Кольберг.

Оса стояла біля столу й дивилася на фотографії. Раптом вона ляснула долонею по стільниці.

– Якби я хоч мала дитину! – майже крикнула вона, потім стишила голос і додала: – Він казав, що ми ще встигнемо. Що треба почекати, поки його підвищать по службі.

Кольберг нерішуче рушив до передпокою.

– От і встигли, – промурмотіла вона, а тоді спитала: – Що тепер буде зі мною?

Кольберг обернувся і сказав:

– Так далі не можна, Осо. Ходімо.

Вона блискавично повернулася до нього і з ненавистю спитала:

– Ходімо? Куди? В ліжко? А куди ж іще.

Кольберг довго дивився на неї.

Дев'яносто дев'ять чоловіків зі ста побачило б у ній утлу, бліду, малу дівчину, що не дбає про свою зовнішність, нечесану, в бахматій одежі, в одній грубій надто великій шкарпетці. Побачили б худе тіло, тонкі жовті від тютюну пальці й змарніле обличчя.

А Ленарт Кольберг бачив складну фізично і психічно молоду жінку з полум'яним поглядом, цікаву, варту того, щоб з нею познайомитися ближче.

Чи Стенстрем також це побачив, чи був одним із дев'яноста дев'яти, але мав незвичайне щастя?

Щастя.

– Я не те мав на думці, – сказав Кольберг. – Ходімо до мене додому. Місця в нас вистачить. Ти вже досить насиділася сама.

У машині Оса заплакала.

XXII

Віяв пронизливий вітер, коли Нордін вийшов з метро на перехресті Свеягатан і Родмангатан. Він обернувся спиною до вітру й швидко пішов по Свеягатан у південному напрямку. Звернувши потім на Тегнергатан, він опинився з завітряного боку і пішов повільніше. Кроків за двадцять від рогу містилася кондитерська. Він спинився перед вітриною і заглянув усередину.

За прилавком сиділа руда жінка в зеленій сукні й розмовляла по телефону. Крім неї, в приміщенні не було нікого.

Нордін рушив далі, поминув Лунтмакаргатан і спинився перед антикварною крамницею подивитись на мальовану олійними фарбами картину, що висіла за заскленими дверима. Поки він міркував, чи митець хотів зобразити двох лосів, чи, може, лося й оленя, за плечима в нього почулися слова:

– Aber Mensch, bist du doch ganz verruckt?[2]

Нордін обернувся й побачив двох чоловіків, що переходили вулицю. Не встигли вони ще дійти до тротуару, як Нордін побачив потрібну йому кондитерську. Коли він зайшов досередини, ті два чоловіки вже підіймалися стрімкими сходами, що містилися за баром. Він подався за ними.

Приміщення було повне молоді. Гриміла музика, лунали голоси. Нордін озирнувся навколо, шукаючи вільного столика, але його, здається, не було. Якийсь час він міркував, чи скидати капелюха й пальто, але врешті вирішив не ризикувати. В Стокгольмі нікому не можна довіряти, в цьому він був переконаний.

Нордін заходився вивчати гостей жіночої статі. В приміщенні було багато білявих, але жодна не відповідала описові Білявої Малін.

Здавалося, тут переважала німецька мова. Біля однієї худої брюнетки, що скидалася на шведку, було вільне місце. Нордін розстебнув пальто й сів. Поклавши капелюха на коліна, він подумав, що своїм непромокальним пальтом і мисливським капелюхом не дуже відрізняється від більшості німців.

Довелося чекати з чверть години, поки до нього підійшла офіціантка. За той час він оглянув приміщення. Подруга брюнетки, що сиділа з другого боку столу, час від часу оцінювала його поглядом.

Коли врешті йому принесли каву, він, мішаючи її, глянув на свою сусідку. Намагаючись говорити стокгольмською говіркою, щоб скидатися на постійного відвідувача, він спитав її:

– А де це ділася Білява Малін?

Брюнетка витріщила на нього очі. Потім усміхнулась, перехилилася через стіл до подруги й сказала:

– Чула, Єво, цей норландець питає про Біляву Малін. Ти не знаєш, де вона?

Подруга глянула на Нордіна, потім гукнула комусь за дальшим столиком:

– Тут якийсь лягавий питає про Біляву Малін. Ніхто не знає, де вона?

– Ні-і-і! – почулося в унісон від того столика.

Нордін, попиваючи каву, міркував, як вони впізнали, що він поліцейський. Йому було важко зрозуміти стокгольмців.

Коли він виходив з приміщення, його спинила та офіціантка, що подавала йому каву:

– Я чула, що ви шукаєте Біляву Малін. Ви справді з поліції?

Нордін на мить завагався, тоді понуро кивнув головою.

– Якщо ви заарештуєте за щось ту мавпу, я буду страшенно рада, – мовила офіціантка. – Мені здається, я знаю, де вона. Якщо її немає тут, то вона, мабуть, сидить у кав'ярні на Енгельбректсплан.

Нордін подякував і вийшов на холод.

Білявої Малін не виявилося і в кав'ярні на Енгельбректсплан, у якій взагалі не видно було постійних гостей. Нордін не хотів кидати пошуків і підійшов до самітної, жінки, що гортала журнал. Та не знала, хто така Білява Малін, але порадила йому заглянути до винарні на Кунгсгатан.

Нордін почвалав далі ненависними стокгольмськими вулицями, мріючи швидше опинитися вдома в Сундсвалі.

Але цього разу він був винагороджений за свою працю.

Він порухом голови відіслав гардеробника, який підійшов узяти в нього пальто, спинився в дверях і оглянув ресторан. Біляву Малін він помітив майже зразу.

Вона була висока, але не товста. Її біляве волосся було вкладене у високу, майстерну зачіску.

Нордін не сумнівався, що це Білява Малін.

Вона сиділа на канапі під стіною з келихом вина. Біля неї сиділа трохи старша жінка, чорне волосся якої, звисаючи довгими закрученими пасмами на плечі, ще дужче її старило. "Напевне, дармова повія", – подумав Нордін.

Він якийсь час дивився на жінок. Вони не розмовляли між, собою. Білява Малін втупилася в свій келих, який вона обертала в руках. Чорнява весь час озиралася по залі й подеколи кокетливим порухом голови відкидала назад довге волосся.

Нордін звернувся до гардеробника:

– Перепрошую, ви не знаєте, як прізвище тієї білявої дами на канапі?

Гардеробник глянув у залу.

– Нічого собі дама, – пирхнув він. – Ота? Ні, я не знаю, як її прізвище, але звуть її Малін. Товста Малін чи якось так.

Нордін віддав йому пальто й капелюх. Чорнява очікувально глянула на нього, коли він підійшов до їхнього столика.

– Вибачте, що перебиваю вам, – сказав Нордін, – але мені хотілося б, якщо можна, поговорити з панною Малін.

– Про що? – запитала та.

– Про одного вашого приятеля, – відповів Нордін. – Може, пересядемо на хвилину до окремого столика, щоб нам ніхто не заважав?

Білява Малін глянула на свою приятельку, і він поспішив додати:

– Звичайно, якщо ваша товаришка не заперечує. Чорнява налила свій келих і підвелася.

– Я вам заважаю? – ображено спитала вона і, оскільки Малін не озвалася, додала: – Піду, сяду біля Туре. До побачення, Малін.

Вона взяла свій келих і пішла далі в залу. Нордін підсунув стільця й сів. Білява Малін очікувально дивилася на нього.

– Я старший слідчий кримінального розшуку Ульф Нордін, – відрекомендувався Нордін. – Можливо, ви нам допоможете в одній справі.

– В якій саме? – запитала Білява Малін. – Ви сказали, що йдеться про якогось мого приятеля?

– Так, – відповів Нордін. – Ми хотіли б дещо дізнатися про одного чоловіка, якого ви знаєте.

Білява Малін зневажливо глянула на нього.

– Я ні на кого не доношу.

Нордін витяг з кишені пачку сигарет і запропонував їй. Вона взяла одну, і він запалив їй сірника.

– Йдеться не про донос, – сказав він. – Кілька тижнів тому ви приїздили з двома чоловіками в білому "Вольво Амазон" до гаража в Гегерстені. Гараж стоїть біля Клуббакен і належить швейцарцеві на ім'я Горст. Той, хто вів машину, був іспанець. Ви пам'ятаєте?

– Та-ак, добре пам'ятаю, – відповіла Білява Малін. – Ну й що? Ми з Ніссе супроводжували Пако. Ніссе показував йому дорогу в гараж. Зрештою, він уже поїхав до Іспанії.

– Пако?

– Так.

Малін допила келих і вилила в нього решту вина з карафки.

– Можна мені вас чимось пригостити? Може, хочете ще вина? – запитав Нордін.

Вона кивнула головою, і Нордін підкликав офіціантку. Він замовив півкарафки вина й кухоль пива.

– А хто такий Ніссе? – запитав він.

– Той, що був у машині, ви ж самі щойно сказали.

– Так, але як його прізвище? Що він робить?

– Прізвище його Єрансон. Нільс Ерік Єрансон. А що робить – не знаю. Я не бачила його кілька тижнів.

– Чому? – запитав Нордін.

– Що?

– Чому ви його не бачили кілька тижнів? Ви ж досі часто зустрічалися?

– Ми не з одної компанії. Не зв'язані між собою. Часом тільки буваємо разом. Може, він зустрів якусь іншу дівчину. Звідки я знаю. В кожному разі я давно його не бачила.

Офіціантка принесла вина й пива. Білява Малін відразу налила собі келих.

– Ви знаєте, де він мешкає? – запитав Нордін.

– Ніссе? Ні, він, мабуть, не має квартири. Він мешкав у мене, потім в одного приятеля в Седері, але мені здається, що там його вже немає. А де, я не знаю. А якби й знала, то не певна, чи сказала б вам. Я нікого не виказую.

Нордін ковтнув пива й ласкаво глянув на велику біляву жінку, що сиділа навпроти нього.

– Вам не треба нікого виказувати, панно… вибачте, вас звати Малін, а прізвище?

– Мене звати не Малін, – мовила вона, – а Магдалена Русен. Але мене звуть Білявою Малін через мої коси. – Вона провела рукою по голові. – А що вам треба від Ніссе? Він щось зробив? Я не буду відповідати на ваші запитання, коли не знатиму, що вам треба.

– Авжеж, я вас розумію. Я скажу, як ви можете нам допомогти, панно Русен. – Нордін знов ковтнув пива, – Можна мені одне вас запитати?

Вона кивнула головою.

– Як Ніссе одягався?

Вона наморщила лоба й хвилину подумала.

– Переважно ходив у костюмі, – врешті сказала вона. – В такому ясному, бежевому, з обтягненими матерією ґудзиками.

Відгуки про книгу Гіркий сміх - Вале Пер (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: