Гіркий сміх - Вале Пер

Не маю чимало знайомих.

– Багато знайомих, – приязно поправив його Нордін.

– Так, не маю багато знайомих.

– А проте я чув, що тут буває багато людей.

– Приїздять хлопці з машинами, коли щось поламається. Щоб я їм полагодив. – Він трохи подумав і пояснив: – Я механік. Працюю в майстерні на Рінгвеген. Тепер тільки до обіду. І всі німці й австрійці знають, що я маю тут гараж. Тому й приїздять, щоб я їм лагодив машини задарма. Багатьох із них я зовсім не знаю. Їх тут сила в Стокгольмі.

– Той чоловік, з яким ми хочемо зв'язатися, носив чорний нейлоновий плащ і бежевого кольору костюм, – сказав Нордін.

– Це нічого мені не каже. Я такого не пригадую. Запевняю вас.

– А хто твої колеги?

– Товариші? Є кілька німців і австрійців.

– Котрийсь із них був сьогодні тут?

– Ні. Вони всі знають, що я зайнятий. Я день і піч вовтужуся ось із нею. – Він показав замащеним пальцем на машину й додав: – Хочу скінчити до свят. Щоб поїхати нею додому, до батьків.

– У Швейцарію?

– Так.

– Це нелегка справа.

– Нелегка. Я заплатив за машину тільки сто крон. Але я її полагоджу. З мене добрий механік.

– Як тебе звати?

– Горст. Горст Діке.

– А мене Ульф. Ульф Нордін.

Швейцарець усміхнувся, показавши білі здорові зуби. Він справляв враження симпатичного, порядного хлопця.

– Отже, Горсте, ти не знаєш, кого я маю на думці?

Діке похитав головою.

– На жаль, не знаю.

Нордін не був дуже розчарований. Власне, вони в поліції і не сподівалися, що ця поїздка щось дасть. Просто заткнули дірку. Якби в них було щось певніше, на заяву цієї жінки ніхто б не звернув уваги. Але йому ще не хотілося йти, він не мав великого бажання знов опинитися в метро, серед натовпу неввічливих людей у мокрому одязі.

Швейцарець явно хотів допомогти йому.

– А вам більше нічого невідомо? Ну, про того хлопця? – запитав він.

Нордін подумав і нарешті сказав:

– Він сміявся. Голосно.

Обличчя в швейцарця відразу засяяло:

– О, здається, я вже знаю, кого ви шукаєте. Він сміявся ось так.

Діке розтулив рота і крикнув якось різко й пронизливо, наче бекас.

Нордін з несподіванки навіть розгубився і аж за добру хвилину спромігся сказати:

– Мабуть, він.

– Так, так, – мовив Діке. – Тепер я знаю, кого вам треба. Такого низенького чорнявого хлопця.

Нордін нашорошив вуха.

– Він був тут разів чотири чи п'ять. А може, й більше. Але прізвища його я не знаю. Він приїздив сюди з одним іспанцем, хотіли продати мені запасні частини. Приїздив кілька разів. Але я не купив.

– Чому?

– Надто дешеві. Мабуть, крадені.

– А як звати того іспанця?

Діке здвигнув плечима:

– Не знаю. Пако, Пабло чи Пакіто. Якось так.

– Яка в нього машина?

– Гарна. "Вольво Амазон". Біла.

– А в того чоловіка, що сміявся?

– Цього я не знаю. Він приїздив тільки з іспанцем. Був ніби п'яний. Але ж він не сидів за кермом.

– Він також іспанець?

– Не думаю. Мабуть, швед. Але не знаю.

– Коли він тут був востаннє?

– Три тижні тому. А може, два. Я добре не пам'ятаю.

– А іспанця ти після того ще бачив? Пако, чи як там його?

– Ні. Він, певне, виїхав до Іспанії. Йому треба було грошей, тому він і продавав деталі. Принаймні так мені казав.

– По-твоєму, той чоловік, що сміявся, був п'яний? А може, він був наркоман?

Швейцарець здвигнув плечима.

– Не знаю. Я думав, що він п'яний. Хоч, може, й був наркоман. Чому б ні? Тут майже всі такі. Якщо не крадуть, то вживають наркотики. Хіба ні?.

– І ти зовсім не знаєш, як його звали чи прозивали?

– Не знаю. Але кілька разів у машині була дівчина. Мабуть, його. Така висока, з буйним русявим волоссям.

– А її як звати?

– Не знаю. Але на неї кажуть…

– Як? Як на неї кажуть?

– Здається, Білява Малін.

– Звідки ти знаєш?

– Я її бачив раніше. В місті.

– Де в місті?

– У ресторані на Тегнергатан, недалеко від Свеявеген. Туди ходять чужоземці. Вона шведка.

– Білява Малін?

– Так.

Нордінові не спадало більше на думку жодне запитання. Він глянув на зелену машину й сказав:

– Сподіваюсь, що ти щасливо доберешся додому.

Діке усміхнувся.

– Та, мабуть, доберуся.

– А коли назад?

– Ніколи.

– Як ніколи?

– Отак. Швеція погана країна. Стокгольм погане місто. Саме насильство, наркотики, злодії і спирт.

Нордін нічого не сказав. З цією оцінкою він загалом був згоден.

– Паскудство, – підсумував швейцарець. – Тільки й того, що чужоземець може тут заробити грошей. А все решта – не варте доброго слова. Я живу в кімнаті ще з трьома робітниками. Плачу по чотириста крон у місяць. Справжній визиск. Свинство. І це тому, що немає квартир. Тільки багатії і злочинці можуть дозволити собі ходити в-ресторан. Я заощадив грошей. Вернуся додому, відкрию свою маленьку майстерню, одружуся.

– А тут ти не познайомився з жодною дівчиною?

– Дівчата-шведки не для нас. Хіба студент чи хто там може зустрічатися з порядною дівчиною. А робітник – тільки з дівчатами певного сорту. З такими, як Білява Малін.

– Що це означає – з дівчатами певного сорту?

– З повіями.

– Тобто ти не хочеш платити дівчатам?

Горст Діке насупився.

– Тут багато чого є й дармового. Принаймні повії. Дармові повії.

Нордін похитав головою.

– Ти бачив тільки Стокгольм, Горсте. А шкода.

– Хіба десь є краще?

Нордін гаряче закивав головою. Потім ще спитав:

– І ти більше нічого не пам'ятаєш про того чоловіка?

– Ні, пам'ятаю тільки, як він сміявся. Отак.

Діке знов розтулив рота й пронизливо крикнув, мов бекас.

Нордін кивнув йому головою на прощання й пішов. Під найближчим ліхтарем він зупинився і вийняв записник.

– Білява Малін, – мовив він сам "до себе. – Наркотики, дармові повії. Ну й вибрав я собі фах.

"Хоч це не моя вина, – подумав він. – Батьки мене присилували".

Тротуаром до нього наближався якийсь чоловік. Нордін підняв над головою капелюха, знов присипаного снігом, і сказав:

– Вибачте, ви б мені…

Чоловік підозріливо глянув на нього, втягнув голову в плечі й додав ходи.

– … не сказали, в який бік іти до станції метро? – тихо й несміливо кинув Нордін своє запитання в густу хурделицю.

Потім похитав головою і записав на розгорненій сторінці кілька слів: "Пабло чи Пако. Білий "Амазон". Ресторан на Тегнергатан – Свеявеген. Дивно сміявся. Білява Малін, дармова повія".

Він сховав ручку й записник, зітхнув і вийшов з кружала світла, що падало від ліхтаря.

XXI

Кольберг стояв перед дверима квартири Оси Турел на другому поверсі будинку на Черговсгатан. Була вже восьма година. Він почував себе пригніченим і невпевненим. У правій руці він. тримав конверт, який узяв з шухляди письмового столу в поліційній дільниці у Вестберзі.

Біла картка з прізвищем Стенстрема і далі висіла над мідяною табличкою. Дзвінок не працював, і Кольберг, як звичайно в таких випадках, затарабанив у двері кулаком. Оса Турел зразу відчинила, втупилася в нього і сказала:

– Я ж є. Не треба відразу ламати двері.

– Вибач, – мовив Кольберг.

У квартирі було темно. Він скинув пальто й засвітив світло в коридорі.'На полиці, як і першого разу, лежав старий Стенстремів кашкет. Провід до дзвінка був відрізаний і погойдувався над дверима.

Оса Турел простежила за поглядом Кольберга і буркнула:

– Сюди дзвонила сила всіляких ідіотів. Журналісти, фотографи і ще бозна-хто. Безперестанку.

Кольберг нічого не сказав. Він зайшов до кімнати й сів на один із стільців.

– Хоч засвіти світло, щоб ми бачили одне одного.

– Мені й так видно. Але, будь ласка, можу засвітити.

Вона клацнула вимикачем, проте не сіла, а неспокійно закружляла по кімнаті, наче була замкнена й хотіла вирватись на волю.

Повітря в кімнаті було важке й застояне. Попільнички вона не спорожняла кілька днів, кімната здавалася неприбраною, крізь відчинені двері спальні видно було незаслане ліжко. З передпокою Кольберг заглянув до кухні, де на столі видніла купа немитого посуду.

Тепер він сидів і стежив за Осою. Вона нервово ходила від вікна до дверей спальні. Там вона кілька секунд дивилася на ліжко, тоді верталася і знов ішла до вікна. І так щоразу.

Йому доводилося весь час крутити головою, щоб не згубити її з очей. Так крутиш головою, коли стежиш за грою в теніс.

За дев'ятнадцять днів, відколи він її востаннє бачив, Оса Турел дуже змінилася. На ногах у неї були ті самі чи такі самі грубі сірі шкарпетки, і так само вона була вдягнена в чорні штани. Волосся було коротко підстрижене, обличчя таке саме вилицювате. Але штани були забруднені тютюновим попелом, а волосся нечесане і закошлане. Очі неспокійно, невпевнено бігали по кімнаті. Під очима видніли синці, шкіра на губах була суха й потріскана. Руки її весь час рухалися, а середній і вказівний пальці правої руки поруділи від нікотину. На столі лежало п'ять розпечатаних пачок сигарет. Оса курила датську марку "Сесіль", Оке Стенстрем зовсім не курив.

– Чого ти хочеш? – неприязно спитала вона. Підійшовши до столу, вона витрусила з однієї пачки сигарету, запалила її тремтячою рукою і впустила непогашеного сірника на підлогу. Тоді додала: – Звичайно, нічого. Так само, як той йолоп Ренн, що дві години сидів тут, мурмотів і кивав головою.

Кольберг мовчав.

– Я звелю відключити телефон, – мовила вона без будь-якого переходу.

– Ти не працюєш?

– Я маю лікарське звільнення.

Кольберг кивнув головою.

– По-дурному. В нашій фірмі є свій лікар. Він сказав, що мені треба місяць відпочити в селі або ще краще за кордоном. І звелів іти додому.

Оса Турел затягнулася сигаретою і струсила попіл у попільничку. Більшість його опало на стіл.

– Уже минуло, три тижні. Було б куди краще, якби я працювала.

Вона круто обернулася, підійшла до вікна й виглянула на вулицю, перебираючи руками завісу.

– Як завжди, – сама до себе мовила вона. Кольберг неспокійно засовався на стільці. Розмова виявилася важчою, ніж він собі уявляв.

– Чого ти хочеш? – спитала Оса Турел, не повертаючи голови. – Скажи мені нарешті. Хоч щось скажи.

Якось треба було почати. Але як? Кольберг підвівся, підійшов до великої полиці з книжками, перебіг поглядом по спинках і витяг один томик. Це була старенька книжечка – "Посібник при обстеженні місця злочину" Отто Венделя і Арне Свенсона, видана 1949 року. Він розгорнув її на титульній сторінці й прочитав:

"Цю книжку видано в обмеженій кількості нумерованих примірників, з яких номер 2080 призначений для працівника кримінальної поліції Ленарта Кольберга. Книжка має допомагати поліцейським у важкій, відповідальній праці над обстеженням місця злочину.