Спартак - Джованьйолі Рафаелло

Потім мовчки, похитуючись вони всі один по одному вийшли з триклінія — одні до призначених їм кімнат, інші — в Куми.

Сулла знову звалився на ложе і мовчав, ніби в глибокій задумі, хоча насправді він просто отупів від хмелю. Валерія почала шарпати його:

— Ну!.. Вже час перших півнів. Чи підеш ти нарешті до своєї опочивальні?

Сулла повільно, з зусиллям підвів голову, підняв обважнілі повіки, глянув посоловілими очима і, насилу вимовляючи слова, що клекотіли в горлі, сказав: * — А, так ти., вчинила тут розгром… у триклінії і позбавила мене моїх розваг? О, присягаюсь… Юпітером Державцем… це безглуздо… це замах на могутність… Сулли Щасливого… Епафродіта… диктатора… Присягаюся всемогутніми богами!.. Я володар Риму… всього світу… і не бажаю, щоб мною командували… не бажаю…

Валерія дивилася на нього жалісно і водночас зневажливо, а Сулла, знов піднявши голову, п'яно белькотав:

— Метробій!.. Де ти, мій любий Метробію? Прийди до мене на поміч… я хочу вигнати геть… хочу зректись оцієї…

Пломінь гніву блиснув у чорних очах Валерії. Вона ступила крок до ложа і закричала з огидою в голосі:

— Гей, Хрізогоне, поклич-но рабів і звели перенести до опочивальні твого господаря! Він п'яний і обжерся, наче брудний могильник!

Суллу поклали в ліжко, де він проспав решту ночі і більшу частину наступного дня. Валерія не зімкнула очей.

Опівдні Сулла прокинувся. В. ці дні він більше ніж звичайно страждав від своєї нашкірної хвороби. Нестерпна сверблячка доводила його до шаленства. Тому, ледве прокинувшись, він накинув поверх сорочки широку тогу і в супроводі рабів, які доглядали його особу, спираючись на свого улюбленця Хрізогона, вийшов з опочивальні. Через просторий атрій, прикрашений чудовою доричною колонадою, він попрямував до купальні.

Проминувши терми і залу чекання, Сулла зупинився в роздягальні — невеличкій гарненькій залі з мармуровими стінами і мозаїчною підлогою. Звідси троє дверей вели: одні — до холодного душу, другі — до зали з басейном теплої води і треті — до парильні.

Сулла сів на мармурову, вкриту пурпуровими подушками лаву, роздягся з допомогою рабів і увійшов до парильні.

Це була теж облицьована мармуром кімната, з отворами в підлозі, через які до парильні по трубах з казана, що був під кімнатою, проходило гаряче повітря і нагрівало парильню.

В центрі парильні, праворуч од дверей, був півкруглий мармуровий альков з мармуровою лавою, а навпроти — невеликий басейн з гарячою водою.

Сулла увійшов до алькова і, сидячи, став підіймати залізні гирі різної ваги, призначені для того, щоб викликати піт. Потім він вийшов з алькова, спустився в басейн з гарячою водою. Тут, сидячи на мармуровій лаві, він віддався відчуттю тепла, що, мабуть, полегшувало його страждання, і обличчя його проясніло.

— Ах!.. Я відчуваю таке блаженство, якого давно вже не знав… Мерщій, мерщій, Діодоре, — сказав він рабові, який був масажистом, — візьми мерщій щітку і почухай мені роз'ятрені місця.

Потім він запитав Хрізогона:

— Чи переплів ти в пурпуровий пергамент двадцять другу книгу моїх "Коментарів", яку я кінчив диктувати позавчора і передав тобі?

— Так, мій добрий господарю. І не тільки твій примірник, а ще десять копій, що виготовили раби-переписувачі.

— Ах!.. Молодчина Хрізогон… Так ти подбав, щоб зробили десять копій? — з явним задоволенням спитав Сулла.

— Звичайно, і не тільки з останньої книги, а й з усіх попередніх, для того, щоб один примірник покласти в бібліотеці вілли, другий — у бібліотеці твого будинку в Римі, третій — у моїй бібліотеці, а інші примірники я подарував Лукуллові і Гортензію. Розподіляючи стільки примірників по різних місцях, я хотів зберегти твій твір од можливої пожежі або втрати.

— А подивись-но мерщій, що там. Мені здається, я чую якийсь шум у роздягальні.

Відпущеник швидко вийшов з купальні.

Обличчя Сулли, можливо, від оргії минулої ночі, здавалося ще старішим і мертвотнішим, ніж звичайно. Раптом він застогнав від жорстокого болю, скаржачись на незвичайний тягар у грудях. Діодор, нашвидку закінчивши розтирання, пішов покликати Сірміона з Родоса — відпущеника й лікаря Сулли, який жив при ньому і всюди його супроводжував.

Тим часом Сулла, охоплений дрімотою, схилив голову на край басейну і, здавалося, заснув.

За кілька хвилин повернувся Хрізогон. Сулла, здригнувшись, підвів голову.

— Що з тобою? — тривожно спитав його відпущеник, підбігши до басейну.

— Нічого… якась сонливість… Знаєш, я бачив сон…

— Що ж тобі приснилося?

— Я бачив мою любу дружину Цецілію Метеллу, яка померла торік, і вона кликала мене до себе.

— Не зважай на ці забобони, Сулло…

— Забобони?.. Навіщо гак говорити про сни, Хрізогоне?

Я завжди вірив снам і діяв так, як через них мені наказували боги. І ніколи не шкодував.

— Перемогам у твоїх походах ти зобов'язаний твоєму розумові й доблесті, а не віщуванню сновидінь.

— Більш ніж мій розум і моя хоробрість, Хрізогоне, мені завжди сприяла доля. Тільки на неї я покладався. Повір мені, — найбільш вдалими були ті походи, які я провадив навально і без роздумувань.

Спогади про діла, серед яких багато було ганебних, але багато справді величних і славетних, повернули спокій душі Сулли, і його чоло трохи проясніло. Тому Хрізогон зважився доповісти йому, що, за його вчорашнім велінням, Граній прибув з Кум і чекає його наказів.

Обличчя екс-диктатора миттю пересмикнулося від гніву, він хижо зиркнув очима і хрипким голосом люто закричав:

— Введи його сюди… Зараз же… сюди… до мене… цього нахабу… Він один на весь світ насмілився знущатися з моїх наказів… і бажає моєї смерті!

Худими кощавими руками він судорожно стиснув край басейну.

— Чи не міг би ти зачекати, поки вийдеш з ванни?

— Ні… ні… зараз же… сюди… перед мої очі.

Хрізогон вийшов і одразу ж повернувся, ведучи еділа Гранія.

Це був кремезний чоловік років сорока. На його грубому обличчі відбивалася хитрість і злоба. Увійшовши до купальні Сулли, він увесь пополотнів, і не в силі приховати страху, кинувся улесливо цілувати Суллі руки.

— Хай довгі роки бережуть боги великодушного Суллу Щасливого! — проказав Граній; його голос помітно тремтів.

— Не так ти говорив позавчора, падлюко! Ти кепкував з мого справедливого присуду сплатити до громадської казни штраф. Ти галасував, що не хочеш платити, бо не сьогодні-завтра я маю померти, і ти звільнишся від виплати.

— Ні, ніколи, ніколи не вір цьому наклепові… — белькотав переляканий Граній.

— А, боягузе, тепер ти тремтиш?.. Тобі слід було тремтіти, коли ти ображав наймогутнішого і найщасливішого серед людей… Негідник!

Кажучи це, розлючений Сулла з виряченими, налитими кров'ю очима вдарив по обличчю нещасного. Той плачучи впав біля басейну і благав про помилування.

— Зглянься… пожалій мене… благаю, помилуй!.. — кричав бідолаха.

— Пожаліти?.. — вже несамовито репетував Сулла, — Пожаліти тебе, який образив мене… в той час, коли я сам страждаю від жорстокого болю?.. Ти мусиш померти тут, _ зараз, перед моїми очима… Я палаю жадобою упитися твоїми останніми корчами, твоїм передсмертним хрипінням!

Сулла казився, мов навіжений, і, гарячково чухаючи обома руками вкрите болячками тіло, глухо гукав на рабів:

— Гей, ви… ледарі… чого стоїте?.. Хапайте його, бийте на смерть, тут, при мені… душіть… убийте його!..

І тому, що раби, здавалось, вагалися, він уже через силу зарепетував:

— Задушіть його, або я накажу всіх вас розп'ясти, присягаюсь смолоскипами й гадюками Еріній!

Раби кинулися на нещасного еділа, звалили його додолу, стали бити, топтати, а Сулла ще дужче скаженів, божевільно метався, як хижий звір над жертвою, і все кричав:

— Отак! Дужче!.. Бийте!.. Топчіть!.. Душіть цього падлюку!.. Душіть його, душіть!.. Ради всіх пекельних богів, задушіть його!..

Граній, під ударами чотирьох рабів, сильніших від нього, одчайдушно захищався, як кожна жива істота боронить своє життя: він завдавав могутніх ударів нападаючим, намагався вирватись.

Раби спочатку били свою жертву неохоче і не дуже, а потім розлютились і, під'юджувані нестямними криками Сулли, так скрутили Гранія, що він не міг поворухнутися. Тоді один з них обома руками стиснув йому горло, надавив щосили груди колінами і миттю задушив.

А Сулла з виряченими очима, з піною на губах захоплено упивався цим побоїщем з хтивістю дикого звіра і вже слабким голосом знесилено хрипів:

— Так… Так!.. Дужче… дави… души!

Але тієї миті, коли Граній сконав, Сулла сам, знесилений криком і припадком божевільної люті, впав навзнаки в басейн і прохрипів:

— Допоможіть… умираю… рятуйте!..

Обличчя колишнього диктатора помертвіло, повіки майже закрили напівзгаслі зіниці, зціплені зуби скреготіли, губи смикалися, все тіло тіпалося.

В той час як Хрізогон і раби метушилися біля Сулли, намагаючись привести його до пам'яті, раптова судорога струснула і майже підвела його тіло, потім на нього напав сильний кашель, і трохи згодом, вивергаючи дивовижну кількість крові і не розплющуючи більше очей, Сулла помер.

Так померла у шістдесят років людина, настільки ж велика, наскільки злочинна. Видатні здібності і велич душі Сулли були заглушені жорстокістю і сладострастям. Він звершив великі діла, але накликав на свою батьківщину багато нещастя. Тому уславлений, як великий полководець, він залишив по собі в історії пам'ять як про найгіршого громадянина. І, вивчаючи всі його діла, важко вирішити, чого в нього було більше — мужності й завзяття чи підступності й лукавства. Консул Гней Папірій Карбон, з партії Марія, який довго і завзято воював проти Сулли, звичайно говорив, що коли він боровся проти лева і лиса, які жили в душі Сулли, то більшого клопоту йому завдавав лис.

Тільки-но Сулла сконав, як до ванни увійшов раб Діодор з лікарем Сірміоном і з порога доповів:

— Прибув гонець з Рима… з важливим листом від…

Але тут слова застрягли йому в горлі: він побачив розгубленість присутніх, вражених смертю Сулли.

Сірміон кинувся до кімнати, звелів витягти з ванни тіло померлого і покласти на подушки, покладені тут же на підлозі. Потім оглянув його, послухав пульс, прислухався до серця і, схиливши голову, сумно мовив:

— Кінець… Він помер!

Раб Евтібіди, який привіз її листа, ввійшов до ванни слідом за Діодором; він довго стояв у кутку, наляканий і вражений тим, що скоїлося.