Українська література » Зарубіжна література » Пригоди Незнайка і його товаришів - Носов Микола

Пригоди Незнайка і його товаришів - Носов Микола

Читаємо онлайн Пригоди Незнайка і його товаришів - Носов Микола

Насправді частенько, коли ніхто не бачив, він крутився перед дзеркалом і думав про свою красу. А втім, це робили всі малюки.

— Я дуже рада, що ви не такий, — відповіла Синьоочка. — Ми будемо з вами дружити. В мене є цікава пропозиція. Давайте будемо листуватися. Спочатку ви напишете мені листа, а потім я вам.

"От тобі й маєш!" — подумав Незнайко. Він умів писати тільки друкованими літерами й дуже соромився показувати свою неосвіченість.

— Навіщо писати? — розгублено буркнув він. — Живемо ми недалечко, можна й так поговорити.

— Ой, який ви нудний, Незнайку! Ви нічого не хочете для мене зробити. Це ж так цікаво — листа одержати!

— Ну, гаразд, — згодився Незнайко. — Я напишу вам листа.

Почало темніти. Навкруги спалахнули сотні різнокольорових ліхтариків. Вони сяяли її на деревах, і на ятках, а подекуди були сховані в траві під деревами, й тому здавалося, що трава сама випромінює якесь чарівне світло. Нижня частина альтанки, над якою розмістився оркестр, була запнута красивою голубою завісою.

Несподівано завіса піднялась, і всі побачили сцену. На сцену вийшла поетеса Квітонька і голосно закричала:

— Тихо! Тихо! Зараз буде концерт! Увага!

Всі сіли на лавочки й приготувалися слухати концерт.

— Увага! — кричала далі Квітонька. — Першою виступаю я. Я прочитаю вам свій новий вірш про дружбу.

Малюки й малючки гучно заплескали в долоні. Як тільки оплески стихли, Гусля махнув своєю диригентською паличкою, оркестр заграв, і Квітонька почала читати під музику свій новий вірш про дружбу.

Цей вірш, як і всі вірші поетеси, був дуже хороший і кінчався словами: "Треба всім нам подружити, дружбу треба зміцнювать!"

Після читання, яке всім дуже сподобалося, виступив танцювальний ансамбль. Дванадцять малючок, одягнутих у красиві барвисті плаття з стрічками, виконували різні танці, серед яких найкращим був танок "Ріпка". Глядачі довго аплодували й кричали "браво" до тих нір, поки "Ріпку" не повторили ще двічі.

Після ансамблю танцю виступав хор малюків з міста Зміївки. Хор проспівав кілька пісень.

Не встигли хористи зійти зі сцени, як Гусля, залишивши оркестр, спустився з другого поверху по стовпу вниз, виліз на сцену й закричав:

— Сюди, братці! Сюди!

Знайко, Поспішайко, лікар Пілюлька й інші приятелі Знайка вилізли на сцену.

— Увага! — закричав Гусля. — А тепер виступить хор малюків з Квіткового міста.

Він заграв на своїй флейті, і всі малюки затягнули пісню про коника, яку склав поет Квітик:

Сів коник на листочок,

Неначе огірочок,

Він зелененький був,

Він зелененький був.

Він їв лише травичку,

Комашку ж невеличку

І муху не торкнув,

І муху не торкнув.

Та прискакала жаба,

Зажерлива нахаба,

І з'їла стрибунця,

І з'їла стрибунця.

Не думав, не гадав він,

І зовсім не чекав він

Такого ось кінця,

Такого ось кінця!

Ця пісня до того була сумна, що під кінець навіть самі співаки не витримали й гірко заплакали. Їм було жаль бідного коника, якого з'їла зажерлива жаба. Всі обливалися слізьми.

— Такий хороший коник був! — аж схлипнув Забудько.

— Зовсім нікого не чіпав і з мухами дружив, — сказав Поспішайко.

— І за це його жаба з'їла! — додав Гвинтик.

Тільки Знайко не плакав і заспокоював товаришів:

— Не плачте, братці! Не з'їла жаба коника. Це неправда! Вона муху з'їла. Слово честі, муху!

— Однаково, — хлипав Гвинтик. — Мені й мухи жаль.

— А навіщо мух жаліти? Вони тільки набридають усім та заразу розносять. От іще видумав, за мухою плакати!

— Я зовсім не за мухою плачу, — сказав Бурчун. — Просто пригадав, як ми цю пісеньку завжди співали вдома.

Тут Незнайко так сильно заревів, що всі від подиву перестали плакати й почали його втішати. Всі питали, чого він так сильно плаче, але Незнайко тільки схлипував і нічого не відповідав. Нарешті він сказав, не перестаючи схлипувати:

— Я за Гу… Я за Гу… Я за Гуньком скучив!

— Чого це? — здивувалися всі. — Не скучав, не скучав і раптом заскучав.

— Угу! — сердито відповів Незнайко. — Я тут, а Гунько вдома залишився.

— Ну, й не пропаде без тебе твій Гунько, — сказав Поспішайко.

— Ні, пропаде! Я знаю, що й він скучає за мною. Гунько мій найкращий приятель, а я навіть не попрощався з ним, коли ми полетіли на повітряній кулі.

— А чому ти не попрощався?

— Я посварився з ним і не захотів прощатися. Коли ми полетіли, він весь час дивився на мене й махав мені рукою, а я одвернувся і не хотів дивитися на нього. Я тоді був гордий, що лечу на повітряній кулі, а тепер мене мучить ця, як її?..

— Совість? — підказав лікар Пілюлька.

— Еге, еге, совість, братці! Якби я попрощався, мені легше було б. Повернімось, братці, додому, я помирюся з Гуньком і попрощаюсь.

— Як ми повернемось, то треба вітатись, а не прощатись, — сказав Знайко.

— Ну, однаково, я спершу попрощаюсь, а потім привітаюсь, і все буде гаразд.

— Доведеться, друзі, збиратися в дорогу, — сказав Гусля. — Незнайкові додому захотілось.

— Так, братці, мені теж час додому, — сказав Пілюлька. — Може, там без мене хто-небудь захворів, а лікувати нікому.

— Що ж, погуляли й досить, — відповів Знайко. — Колись треба її додому повертатися. Завтра вирушаємо в похід.

Бал закінчився. Синьоочка підійшла до Незнайка.

— Ось ми й розлучаємося з вами, — сумно сказала вона.

— Угу, — тихо відповів Незнайко. — Нам уже час додому.

— Ви зовсім недовго пробули в нас.

— Мені дуже хочеться побути ще, але й додому хочеться, — похнюпившись, сказав Незнайко.

Синьоочка задумалась, а потім промовила:

— Я розумію, вам пора додому. У вас дома лишилися друзі, вони, мабуть, непокояться за вас. Ви добре робите, що не забуваєте своїх друзів.

Деякий час вони стояли мовчки. Незнайко хотів щось сказати, але в горлі в нього стало чомусь тісно, і слова не виходили зсередини. Він опустив очі, копирсав підбором землю і не наважувався глянути на Синьоочку. Незнайко боявся, що вона помітить у нього на очах сльози. Нарешті вони підняли голови, погляди їхні зустрілися.

— Хочете, я пошию вам на дорогу торбинку? — спитала вона.

— Хочу.

На другий день Знайко і його товариші вирушили в похід. Вирішено було йти пішки. Повітряна куля лопнула, і її важко було полагодити, до того ж, не було попутного вітру. Попереду йшов Знайко з компасом у руках, за ним лікар Пілюлька, за Пілюлькою Гвинтик і Шпунтик, а за ними йшли інші малюки-коротульки. Незнайко йшов позаду всіх.

У кожного за спиною була торбинка. Ці торбинки їм пошили малючки. В торбинках були пироги на дорогу, а також насіння різних квітів, фруктів і овочів, яких не було в Квітковому місті. В Сиропчика в кожній кишені лежало по кавуновому зернятку.

Усі малючки вийшли проводжати малюків. Багато з них плакало.

— Не плачте, — втішав їх Знайко. — Коли-небудь ми знову зробимо повітряну кулю і прилетимо до вас.

— Прилітайте навесні, як зацвітуть яблуні, — казали малючки. — У нас дуже гарно навесні.

Малючки зупинилися на околиці міста, а малюки попрямували доріжкою серед заростів трави й польових квітів.

— Будьте здорові! До побачення! — кричали малючки, махаючи руками.

— До побачення! — відповідали їм малюки.

Синьоочка мовчки махала рукою.

Скоро малюки були вже далеченько, і голоси малючок ледь долинали до них.

— Незнайку! Незнайку! — закричала раптом Синьоочка.

Незнайко оглянувся.

— Лист, Незнайку! Лист!

Незнайко кивнув головою і замахав капелюшком.

— Він почув! — зраділа Синьоочка.

Скоро мандрівники перетворились на ледь помітні цятки, а потім і зовсім зникли за поворотом дороги. Малючки розійшлися по домівках. Усім було невесело.

Розділ тридцятий

ПОВЕРНЕННЯ

Багато днів Знайко і його товариші пробиралися полями й лісами і, нарешті, дісталися у рідні краї. Вони зупинилися на високому пагорбі, а попереду вже було видно Квіткове місто в усій його красі. Літо йшло на спад, і на вулицях зацвіли найкрасивіші квіти: білі хризантеми, червоні жоржини, різнобарвні айстри. В усіх дворах яскріли красиві, як метелики, братки. Вогненні настурції плелися по загорожах, по стінах будинків і цвіли навіть на дахах. Вітерець доносив ніжні пахощі резеди й ромашки.

На радощах Знайко і його товариші обнімалися й цілувалися.

Незабаром вони вже йшли вулицями рідного міста. З усіх будинків повибігали мешканці й дивилися на наших мандрівників. Знайко і його друзі так засмагли за час мандрів, що спочатку їх ніхто не міг упізнати. Раптом хтось вигукнув:

— Братці, та це ж Знайко! Дивіться, он він іде попереду всіх!

Тут з усіх боків закричали:

— А он і лікар Пілюлька. І мисливець Кулька, й Забудько, й Пончик.

Жителі міста раділи й кричали:

— Ура!

А що діялося, коли Знайко і його товариші завернули на вулицю Дзвіночків! Тут у них були сусіди й добрі знайомі.

Коротульки заповнили всю вулицю. Малюки обнімали й цілували хоробрих мандрівників, а малюнки засипали! всю дорогу пелюстками з маргариток.

Раптом десь узявся маленький собачка. Він гавкав і стрибав біля мисливця Кульки, лизав йому руки.

— Братці, та це ж мій Булька! — закричав мисливець Кулька.

Сусіди розказували, що через кілька днів після того, як коротульки полетіли на повітряній кулі, Булька повернувся додому. Тому всі думали, що Кулька і його товариші загинули, і ніхто не сподівався побачити їх знову живими.

Кулька вхопив Бульку на руки і почав цілувати його.

— Ой ти, мій вірний, хороший песику! — говорив він. — Отже, ти не загинув? А я так сумував за тобою!

Тут у кінці вулиці появилася нова група коротульок. Попереду всіх біг Квітик.

— Вірш! — кричали всі. — Зараз буде вірш!

Малюнки голосно заплескали в долоні, а малюки десь узяли порожню бочку й поставили її серед вулиці догори дном. Хтось крикнув:

— Вилазь, Квітику, на бочку і читай вірш!

Квітика підхопили під руки й допомогли йому вилізти на бочку. Квітик на хвилину замислився, покашляв трохи, потім простяг до Знайка та його товаришів руку і з натхненням прочитав вірш, якого склав тут же, стоячи на бочці:

Відважним літунам привіт мій полум'яний!

Полинули вони на кулі повітряній,

А як спускалися з небес,

То загубили кулю десь.

— Ура-а-а! — закричали з усіх боків коротульки.

Квітика в одну мить стягли з бочки. Малюки підхопили його на руки й понесли додому, а малючки бігли позаду й кидали йому пелюстки з маргариток.

Завдяки цьому віршеві Квітик прославився так, наче він сам здійснив таку видатну подорож.

Наші відважні мандрівники відчинили хвіртку й пішли до свого будиночка, в якому давно вже не було живої душі.

Відгуки про книгу Пригоди Незнайка і його товаришів - Носов Микола (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: