Мандрівні зірки - Шолом-Алейхем

Бідна мати готова була пошматувати цю жінку за її останні кілька слів... Щастя, що вчасно розборонили обох жінок, інакше могла б статися велика катастрофа.

1

Бре! —Вйо! (Молд.)

2

Шолом-Алейхем, т. 2

Розділ 42

ЕКСПЕДИЦІЯ ЗА ВТІКАЧАМИ

З усіх свідчень і з усього слідства твердо встановлено було тільки — і так у протоколі записано,— що "син Бені Рафаловича, Лейба, чотирнадцяти років, і дочка кантора, Роза Співак, п'ятнадцяти років, у суботу ввечері втекли з гуртом єврейських акторів до румунського кордону і що вищезгаданий син Бені Рафаловича Лейба забрав у вищезгаданого батька Бені Рафаловича з каси суму, яка дорівнює..."

А з цього виходило, що треба по гарячому сліду поїхати за ними, поспішити, може, пощастить їх спіймати.

Вирішено було, що треба відрядити за ними людей, і якнайшвидше. Так і зробили.

Експедиція складалася з двох осіб: один — касир Рафаловича, Щастя й Радість, а другий — син Рафаловича, Аншел.

Аншел — цікавий парубок років двадцяти двох. Відгодований, рожевий, огрядний, з червоними губками-вишень-ками, з гарно підстриженою круглою борідкою та з чорним блискучим кучерявим волоссям.

Не можна сказати, що в Аншела дуже тупа голова, але він не хотів учитись, хоч бий його, хоч ріж на шматки.

— Мугиряко! Що з тебе буде? — дорікав йому батько.— Гицель? Чи конюх? Чи ж зможеш ти бодай кадиш щодня читати після твоїх батьків? Ану, кажи за мною, вйо: "Хай звеличиться і святиться..." *

Цього вже не могла стерпіти маленька Бейлка й змушена була втрутитися.

— Збожеволіти можна! Чого це раптом кадиш ні сіло ні впало? Адже ми, здавться, ще не померли?..

— Дурненька ти! — відповів їй Беня.— Тоді можеш умерти, коли цей босило вивчить кадиш напам'ять.

Кінчилося тим, що Беня забрав його з хедеру.

— Вчитись не хочеш, кадиш не знаєш, навчися бодай свиней пасти.

Це мало означати, що Беня хоче з нього зробити господаря. Аншел був схильний до господарювання. Умів добре їздити верхи, навчився розмовляти молдавською мовою, як справжній молдаванин. Був знавцем кукурудзи і з одного погляду міг оцінити дерево, скільки воно дасть будівельного матеріалу, а скільки дров. Одне слово, Аншел виявляв ознаки майбутнього хазяїна-крамаря.

Оце недавно Беня засватав його, пообіцяв посаг і підшукав йому в Бєльцах наречену із зеленим кольором обличчя, дуже негарну на вроду, але з родовитої сім'ї. Коли жених Аншел побачив наречену, йому наче ніж у серце встромили. Але сказати щось батькові він боявся. Бені дуже хотілося породичатись із значними людьми, а коли Бені щось захочеться — хто посміє йому хоч слово наперекір сказати?

У дуже поганому настрої повернувся Аншел з Бєльців додому. Проте він досить скоро заспокоївся, почав бавитися з мамкою, яка була в їх домі,— дуже здоровою і гарною молодицею. Щоправда, мамка палко протестувала, присягалася, що вчинить йому великий скандал на все містечко. Але що багатієвому синкові містечко? А надто ще такому парубкові, як Аншел: у містечку майже не було такої дівчини, яка б не частувала його ляпасами. Якби це все знав Беня, Аншел важив би життям. Але хто йому про це розповість? Коли часом траплявся скандал, намагалися його сяк-так угамувати, щоб не дійшло до батькових вух.

Тільки одна істота в домі Рафаловича знала про всі Аншелові витівки й соромітні пригоди, але мовчала, тамуючи біль у серці.

Це — мати, нещасна, маленька, тихенька, кволенька Бейлка.

Вона носила на своїх кволих плечах увесь тягар цього дому. їй пашіло лице від сорому за Аншела. Вона гризла себе. Але що вдієш? Бейлка тільки просила бога за синочка, щоб бог дав йому добру пару і щоб той швидше оженився. Бо в п'ятнадцять років у нього вже з'явилась борідка, а з вісімнадцяти почались у неї безнастанні муки, одна за одною...

Отакий парубок був син Вені Рафаловича Аншел, якому батько доручив переслідувати, спіймати й привезти втікача.

Він дав синові на підмогу касира з чималим запасом грошей і наказав:

— Гайда! їдьте й привезіть підсвинка!..

А касирові Беня спеціально наказав, щоб не шкодували "черепків" (грошей) і витрачали скільки треба. А коли треба буде ще, нехай напише, і він надішле...

І папери дали їм на дорогу, підписані документи, що вони можуть привести втікача, якщо треба буде, закутим у кайдани.

— Але краще добром,— повторив Беня Аншелові кілька разів.

А коли експедиція була вже цілком готова, тобто коли Аншел з касиром уже сиділи на тачанці й коні зрушили з місця, Беня крикнув їм навздогін:

— Тож пам'ятайте — добром, краще добром!..

Розділ 43

ЕКСПЕДИЦІЯ ПРАЦЮЄ, НЕ ШКОДУЮЧИ СИП

Поки Аншел Рафалович з касиром прибули до Ясс, поки роздивились, що і як, вони акторів там уже не застали. їм сказали, що тут вештались якісь голені молоді люди у стоптаних чоботях, з усього видно — єврейські актори; але де вони поділися — ніхто не знав.

Експедиція зробила висновок, що треба їхати далі. Не довго барячись, вони поїхали далі й далі, аж поки прибули до Бухареста.

Прибувши до Бухареста, Аншел, наводячи всілякі докази, почав переконувати касира, що треба зупинитись у пристойному готелі.

— Сам бачиш, скільки це коштує,— сказав він,— ні-чого не станеться, якщо витратимо ще трохи. А надто коли батько, може, сотню разів наказував: "Не треба шкодувати грошей, а як потрібні будуть ще гроші, вам надішлють".

Крім того, треба знати, що в Аншела це був перший виїзд з дому і перший приїзд до такого великого міста, як Бухарест. Ах, Аншел давно вже почував дивний потяг до великого вільного світу і мріяв про велике гарне місто. Але після заручин з родовитою зеленолицею дівчиною з Бєль-ців Аншел дав собі слово, що після весілля — тоді буде трохи вільніше — він неодмінно коли-небудь заверне до гарного Бухареста людей побачити і погуляти досхочу...

Тепер, коли вже так сталося, що він опинився в гарному Бухаресті ще перед весіллям, а гроші є і ніхто не перешкоджає, то, як кажуть, сам господь бог велів...

Одна тільки хмаринка затьмарювала все: касир. Та, по-перше, хто його слухає? А по-друге, Щастя й Радість теж жива людина і парубок, а крім того, він же — служник. Якщо хазяїнові любо, то йому повинно бути байдуже...

Зупинились вони на одній з найкращих вулиць Бухареста на Страда Подемогашуї у знаменитому готелі "Дачіо".

Готель знаменитий був тим, що під час російсько-турецької війни там, кажуть, проживав знаменитий Осман-паша. І ще готель знаменитий своїм знаменитим кафешан-таном-вар'єте "Парадізо", де знаменита російська співачка Марінеско-Міланеско співає свої знамениті російські пісні: "Дуют, ветры буйные" і "Я хочу вам рассказать, рассказать..."

Жити в такому готелі, де є такий знаменитий кафе-шантан-вар'єте під назвою "Парадізо", хіба це не рай земний?.. Щоправда, де рай, там кусається, коштує багато грошей. Касир Щастя й Радість, почувши, скільки беруть за номер, схопився за голову. Але Аншел його заспокоїв:

— Дурненький, коли їдеш у такій справі, хіба можна жити по-свинському...

Касир подумав собі: "Якщо хазяйському синові любо, то мені байдуже. Адже я не більш як служник". І хлопці зажили справді мов у бога за дверима. Спостерігаючи, як ці двоє молодих "росіян" міняють сотні одну по одній, у готелі вважали, що то два молодих магнати, які щойно одержали велику спадщину і прибули сюди розважитись. Після першого тижня їх почастували таким рахунком, що касир мало не дав дуба. Аншел знову заспокоїв його.

— Дурне сало без хліба! — сказав він касирові.— Хто дбає про гроші? Тут ідеться не про гроші, а про людську душу. Дай боже, щоб нам пощастило і щоб ми знайшли того, кого шукаємо...

Вони взялися за роботу з великим запалом: найняли екіпаж на певний час, об'їздили всі вулиці, всі сади, музеї, галереї, театри, цирки, кафешантани, вар'єте й кабаре.

Аншел додержувався такої думки, що актори повинні перебувати тільки в таких місцях. "Кафешантан і театр— це як брат і сестра". Аншел був не так старий, як досвідчений, і касир був страшенно здивований тим, що його юний принципал, далебі, знає геть усе, як дорослий. Скрізь, куди вони приходили, Аншел почував себе, як у себе дома в Голенешті.

Більш, ніж будь-які інші місця, нашому Аншелові припав до вподоби кафешантан "Парадізо". Аншел сказав касирові:

— Нехай моє ім'я не буде Аншел, якщо ми їх не спіймаємо тут, у цьому місці... Треба нам тільки сісти у тому куточку біля того столика. Там чудово. Звідти можна все побачити.

Аншел мав рацію: там було чудово. Звідти можна було побачити геть-чисто все: оркестр, сцену, арфісток, зодягнених усіх на один манір — у короткі червоні спіднички, облямовані золотими торочками, високі чорні ботинки, зашнуровані до колін, маленькі червоні шапочки, гаптовані золотом і всі зсунуті набакир. Аншел наказав подати вина й закуски. Обидва з апетитом поїли. На серці було легко, святково, світло, радісно. Люди сновигали туди й сюди. Усе блищало, раділо. І, тішачи душу, пісня линула по залу, чарівна пісня, яка, здавалося, лилася з горлянок багатьох жінок. Важко було здогадатися, що то не люди співають, а грають арфи. Ці чарівні звуки походили не з живих горлянок, а з мідних струн, з дерев'яних інструментів, з арф. Аншел дивився на ці інструменти, на ці співочі арфи й милувався арфістками, які так завзято працюють тоненькими пальчиками по мідних струнах, похитують голівками й пускають бісики оченятами. До кого вони всміхаються? Невже до нього, до Аншела?

— Поглянь-но, як вони усміхаються. Диви-но, диви! — казав Аншел касирові, торсаючи його за рукав.

Касирові це зовсім не лізло в голову. Щастя й Радість насилу сидів на стільці. Йому приємніше було б тепер піти поспати, а тут йому морочать голову якимись арфістками... Але ось з'явилася на сцені знаменита Марінеско-Міланес-ко, усипана діамантами, й почала співати: "Я хочу вам рассказать, рассказать...", і всі в залі підхопили: "Как мьі с ним ношли гулять, пошли гулять..."

У залі стає ще світліше, а публіка — ще веселіша. Чудово! Рай земний!

Розділ 44

ВОНИ ВЖЕ НАТРАВИЛИ НА СЛІД

Отак дуже сумлінно виконувала свою роботу експедиція, не знаючи спокою ні вдень ні вночі, аж поки сталась одна пригода.

Був чудовий вечір. Наші подорожні Аншел Рафалович і касир Щастя й Радість сиділи за своїм столиком у кафешантані "Парадізо", пили "дульшацу" — воду з варенням — і слухали музику.

Аншел цього разу був у дуже доброму й святковому настрої, а Щастя й Радість, навпаки, сидів, як завжди,— дуже засмучений.