Пісні далекої Землі - Кларк Артур

Брант кинувся на нього блискавкою, мов кобра на здобич. Лорен намагався уникнути цієї шаленої атаки, але на свій жах виявив, що не контролює власне тіло. Час, здавалось, уповільнює свій плин… Його ноги були наче свинцеві й відмовлялися підкорятись… От-от він втратить не лише Міріссу, а й свою чоловічу гідність…

Цієї миті, на щастя, він прокинувся, але сон ще довго його непокоїв. Хоч витоки сну були очевидні, від цього стурбованість не зменшувалась. Чи слід розповісти, що йому приснилося, Міріссі, думав він.

Брантові напевно не розповість. Той ставився до нього дружньо, як і раніш, але тепер у його товаристві Лорен почувався ніяково. Втім, цього дня вони таки мають зустрітися, і, якщо Лорен не помиляється, розмовлятимуть про річ куди важливішу, ніж їхні особисті стосунки.

Він насилу міг дочекатися, щоб поглянути на Брантову реакцію, коли той побачить несподіваного гостя, що завітав до них уночі.

Бетоноване русло каналу, яким морська вода надходила до морозильної фабрики, було завдовжки сто метрів і закінчувалось круглим басейном місткістю якраз на одну "сніжинку". Оскільки чистий лід як будівельний матеріал мав посередні властивості, необхідно було його зміцнювати, і довгі низки водоростей з Великих Східних Прерій становили дешеву й зручну арматуру. Заморожена суміш, яку жартома іменували льодобетоном, була вже досить міцна, щоб не поповзти, мов той льодовик, за ті тижні та місяці, коли "Магеллан" прискорятиметься.

— Ось він.

Лорен стояв поряд із Брантом Фальконером на краю басейну, й дивились вони вниз крізь розрив у сплутаній масі морської рослинності. Істота, яка пожирала водорості, загальним виглядом нагадувала земного омара, та розмірами вдвічі перевищувала людину.

— Чи бачив коли-небудь щось подібне на це?

— Ні, — палко відповів Брант, — і анітрохи не жалкую. Яке страховисько! Як ви його впіймали?

— Ніяк. Він уплив — чи вповз — сюди з моря, каналом. І, виявивши тут водорості, вирішив безплатно пообідати.

— Не дивно, що в нього такі клішні: адже у цих водоростей стебла надто тверді.

— Що ж, принаймні він травоїдний.

— Я не певен, чи схотів би це перевірити.

— Я сподівався, ти нам щось про нього розповіси.

— Ми й одного відсотка не знаємо серед мешканців Талассіанського океану. Колись побудуємо дослідницькі субмарини й підемо у глибокі води. Але існує стільки інших пріоритетних цілей, та й не вистачає зацікавлених людей.

"Скоро з'являться, — хмуро подумав Лоренсон. — Цікаво, скільки часу треба Брантові, щоб помітити…"

— Головний науковець Варлі щойно перевірила архіви. Каже, що на Землі мільйони років тому було щось подібне. Палеонтологи дали йому красиву назву — морський скорпіон. Ті прадавні океани були, мабуть, чудові.

— От за ким Кумарові кортіло б пополювати, — мовив Брант. — А що ви з ним збираєтесь робити?

— Після вивчення відпустимо назад.

— Бачу, ви вже його окільцювали.

"Тож він помітив, — подумав Лорен. — Молодець".

— Ні, то не ми. Подивись-но уважніше.

На Брантовім обличчі було збентеження, коли він став навколішки перед басейном. Велетенський скорпіон не звертав на нього й найменшої уваги, продовжуючи собі відрізати нові порції водоростей грізними клішнями.

Одна з цих клішень, права, була не зовсім така, як її запроектувала природа. На її суглобі була петля з кількаразово перекрученого дроту, що нагадувала недороблений браслет.

Брант упізнав цей дріт. Щелепа в нього відвисла, й на якусь мить він взагалі втратив дар мови.

— Отже, мої здогади підтверджуються, — сказав Лоренсон. — Тепер знаєш, що скоїлося з твоєю рибальською пасткою. Гадаю, нам слід звернутися ще раз до доктора Варлі — не забувши й ваших учених теж.

— Я астроном, — запротестувала Анна Варлі з борту "Магеллана". — А вам потрібне якесь поєднання зоолога, палеонтолога, етнолога, не кажучи ще про деякі інші наукові дисципліни. Але я зробила все, що могла, аби сформулювати пошукову програму, і результат з'явиться у твоєму банку пам'яті номер два під кодовою назвою СКОРП. Отже, лише викличеш цю назву — і… щасти тобі.

Попри всі заяви про свою некомпетентність, доктор Варлі, як завжди, з винятковою ретельністю просіяла майже безконечні сховища головних корабельних банків пам'яті. Щось починало вимальовуватись, а між тим предмет загальної уваги все ще мирно пасся собі в басейні, не зважаючи на безперервний потік відвідувачів, які приходили чи то з науковими цілями, чи то просто полупати очима.

Ця істота, хоч і мала страхітливий вигляд — оті клішні завдовжки майже півметра, здавалось, могли одним рухом відтяти голову людині, — виглядала загалом аж ніяк не агресивною. Вона не робила спроб утекти — мабуть, тому, що знайшла тут стільки їжі. За думкою більшості спостерігачів, якісь незначні за вмістом хімічні сполуки у водоростях саме й привабили її сюди.

Якщо вона вміла плавати, то ніякого нахилу до цього не виказувала, а задоволено повзала собі на своїх шести колодах-ніжках. А все її чотириметрової довжини тіло було покрито яскраво забарвленим панцером, члениста будова якого забезпечувала йому дивовижну гнучкість.

Ще однією незвичайною рисою скорпа було те, що його дзьобоподібний рот оторочували мацаки — маленькі мацки. Вони мали дивну — навіть неприємну — схожість із людськими пальцями і здавались такими ж спритними. Хоч основною функцією їх було, певно, тримання їжі, вони явно здатні були робити набагато більше, і глядачі захоплено дивилися, як скорп уживає їх спільно з клішнями.

Його дві пари очей — одна велика, призначена, мабуть, для поганого освітлення, бо вдень ці очі були заплющені, — забезпечували напевне чудовий зір. Взагалі він був напрочуд вдало оснащений для обстеження та використання навколишнього середовища — а це ж було найголовніше для розумної істоти.

Однак ніхто б не запідозрив наявність розуму в такій химерній істоті, якби тільки не дріт, навмисно закручений навколо її правої клішні. Втім, це ще нічого не доводило. Як показали архівні дані, на Землі існували тварини, які збирали сторонні предмети — часто виготовлені людиною — й використовували їх різними надзвичайними способами.

Коли б це не було відображено документально, ніхто б не повірив, що австралійський альтанковий птах чи північноамериканський пакунковий щур мали потяг до збирання блискучих чи кольорових предметів і навіть укладали з них художні орнаменти. Земля повна була подібних таємниць, які вже ніколи не будуть розгадані. Очевидно, й талассіанський скорп просто наслідував таку саму безглузду традицію з так само незбагненних причин.

Було декілька гіпотез щодо цього. Найпопулярнішою — бо висувала мінімальні вимоги до скорпового інтелекту — була та, що браслет є, власне, прикрасою. Звичайно, щоб його таким чином надягнути, потрібна була певна спритність, і тут точилися нескінченні дебати щодо того, чи могла це зробити сама істота без чиєїсь допомоги.

А допомога, ясна річ, могла бути людською. Може, цей скорп утік від якогось дивака-вченого, але таке пояснення було надто неймовірне. Адже на Талассі кожен знав кожного, і подібний секрет не міг би довго зберігатись.

Була ще одна гіпотеза, найнеприродніша з усіх, — але саме вона найбільше збуджувала думку.

Можливо, браслет був ознакою рангу.

26. "Сніжинки" на підйомі

Ця робота вимагала найвищої кваліфікації, але в процесі її бували й довгі перерви, під час яких лейтенант Оуен Флетчер нудячись, мав удосталь часу для роздумів. Надто багато часу, як на те.

Він був рибалкою, який вивуджував свою шестисоттонну здобич вудкою неймовірної міцності. Один раз на добу самокерована захоплююча ракета пірнала вниз, до Таласси, наче спінінг, за складною криволінійною траєкторією завдовжки тридцять тисяч кілометрів. Сідала вона автоматично прямо на здобич, що очікувала її, і після всіх перевірок захоплена тросами брила йшла на підйом.

Критичними були два моменти: відрив "сніжинки" з морозильної камери та підхід до "Магеллана", коли гігантський льодовий шестикутник треба було зупинити за кілометр од корабля. Підйом розпочинали опівночі, і на все транспортування від Тарни до стаціонарної орбіти, на якій висів "Магеллан", йшло майже шість годин.

Оскільки під час зустрічі з кораблем і монтажу щита "Магеллан" перебував під денним світлом, найважливішою справою було тримати "сніжинку" в тіні, бо інакше шалені промені талассіанського сонця випарували б цей дорогоцінний вантаж у космічний простір. Коли ж він уже був у безпеці, під захистом потужного екрана, дистанційно керовані роботи-маніпулятори могли зняти теплоізоляційну фольгу, яка захищала лід під час підйому на орбіту.

По тому металева колиска, в якій транспортувалася брила, знімалась, бо потрібна була вже для наступного вантажу. Інколи ця величезна посудина, схожа на чудернацьку шестикутну сковороду, задуману якимсь диваком-кухарем, примерзала до льоду, і тоді, щоб її відокремити, доводилось подавати ретельно дозований підігрів.

Врешті-решт крига геометрично ідеальної форми зависала нерухомо в сотні метрах від "Магеллана", і тоді починався наймайстерніший етап усієї операції. Шістсот тонн маси, але з нульовою вагою — справитися з цим людським інстинктам було аж ніяк не під силу; лише комп'ютери могли встановити, які поштовхи, у якому напрямку й коли саме були потрібні, щоб уставити цей штучний айсберг точно у визначене йому місце. Але завжди існувала можливість якоїсь аварійної ситуації чи несподіваної проблеми, а перед нею зайшов би в безвихідь навіть найрозумніший робот; і хоча Флетчерові ще не доводилося втручатись, він буде напоготові, якщо такий час надійде.

Я допомагаю спорудити, казав він собі, гігантський льодовий стільник. Перший його шар уже майже складено, лишається ще два. Як не трапиться нічого непередбаченого, то весь льодовий щит буде завершено десь за сто п'ятдесят діб. Тоді його піддадуть випробуванням за низького прискорення, щоб упевнитися, що всі блоки спаялися як слід; а вже потім "Магеллан" порине знов у міжзоряний простір, в останній етап свого шляху.

Флетчер продовжував сумлінно виконувати свої обов'язки — але тільки розумом, не серцем. Бо воно вже залишилось на Талассі.

Для нього, уродженця Марса, тут було все, чого бракувало на його рідній планеті, неплідній та пустельній.