Байки життя - Биков Василь
Декотрі, щоправда, казали, що це вбивство — справа рук страхітливих спецслужб. Але це вже, мабуть, злостивий наклеп.
Володар країни Страхолюдії вельми стривожився і всі страховитські сили кинув на боротьбу з підривною ідеологією. Аби ідея страху діяла більш ефективно, він запровадив смертну кару навіть за найдрібніший аморальний вчинок, якщо він викликав сміх. Злочинців стало понад усяку міру. Особливо, як у країні почався економічний спад, а потім криза, і не стало чого їсти. Дійшло до того, що якось, одного святкового дня на головній площі столиці зібралася демонстрація за право їсти. (Ці нечувані раніше претензії на якісь там права також були контрабандою завезені з країни сміховитів.) Володар оточив військами площу й прямо перед святинею Страху влаштував демонстрантам криваву лазню. Були сотні вбитих і ще більше поранених. Влада те число перебільшила у десятки разів — згідно зі святою і непорушною ідеєю Страху. Це подіяло. Всі побачили, що Страх, як і раніше, має силу, і то неабияку. Почалися розмови, що, мовляв, не варто проти нього виступати, що перемоги все одно не досягти і що потрібно шукати консенсусу з Володарем. Страх непереможний, бо у ньому є якась непояснима сатанинська сила. Це, взагалі-то, було схоже на правду. І все-таки люди хотіли їсти, а їсти у країні було нічого. Доведені до відчаю, вони вже нікого в країні не боялися: ні спецформувань, ні таємної поліції, ні Володаря, — вони тільки не могли здолати у собі вроджене, генетичне відчуття Страху. Це, між іншим, пречудово розумів і сам Володар, який старанно вдосконалював святиню. Група лауреатів-інженерів спроектувала на площі цілий інженерно-технічний комплекс навколо п'єдесталу Страху. Портик зверху вкрили броньованим ковпаком, налагодили лазерну охорону з невидимим, проте дуже ефективним випромінюванням — в інтересах безпеки. У космос запустили спеціальний супутник Страху, який день і ніч обертався над площею, відганяючи від неї навіть горобців; ті з них, які здуру перетинали межу, відразу ж падали мертвими на брук. У підземеллях, на глибині ста й більше метрів, сиділи чергові оператори — встромившись носами у свої екрани, які стерегли комплекс від можливих диверсій.
І тоді раптом у місті з'явився Мирон.
Це був молодий хлопець родом із найголоднішої провінції, він володів неймовірними здібностями. Міг видряпатись на найвище дерево, навіть на голий стовбур пальми. Як він це робив, ніхто ніколи не бачив. Зазвичай його зауважували вже тоді, коли він був нагорі й жбурляв звідти кокосові горіхи, які підбирали дітлахи. Характер він мав свавільний.
І от якось містом рознеслися чутки, що на площі опівдні має відбутися щось неймовірне. Люди зранку почали збиратись на площі; підійти ближче до архітектурного ансамблю Страху не пускала охорона. Здалеку люди придивлялись, милувалися мерехтінням золотого портика, на якому сяяв непереможний, священний Страх. Влада, звичайно ж, пильності не втрачала і зміцнювала охорону.
Сотня одягнутих у "жаб'ячого" кольору камуфляжі "горил" слідкували й наглядали за публікою. Перед екранами у підземеллях теж горбатилися чергові. У диверсію чи саботаж мало хто вірив — історія країни ще не знала випадків, щоб хтось подолав тотальний великий Страх і наблизився до нього.
Але саме опівдні, коли годинник відбив дванадцять разів, усі з завулків, вулиць, із дахів і вікон угледіли, що на золоченому портикові з'явився чоловік. У світлій сорочці, без шапки, стоїть і чомусь махає всім унизу. І навіть кричить щось — однак зовсім не сумне.
Люди не розуміли, що відбувається. Не розуміла охорона, яка заметушилась у паніці. Із завулків від скверу й від палацу Володаря на зухвальця націлилися дивізіони "Градів", "Тунгусок", сотні дул АК. Проте ніхто не наважувався стрельнути, бо там же була святиня — Страх. А хлопець тим часом щось там трохи понишпорив, нахилився, і всі побачили, як згори, розколюючись, неначе кокосовий горіх, летить униз кожному зі шкільних підручників знайомий горщичок Страху. Досягнувши бруківки, він з громовим тріскотом розбився на дрібнесенькі друзки.
Після секундного паралічу всі кинулися до тих осколків — чи вцілів Страх? Та де там — не виявилось ніякого Страху. Серед череп'я лежала на камінні купка якоїсь рудої землі — і все. Якщо, може, це й було колись Страхом, то його вже давно сточили мурахи. А може, й не було ніколи ніякого страху. Першим, умить збожеволівши, гучно зареготав, ніби старий мул, начальник охорони Володаря, горилоподібний полковник. За ним дико, по-вар'ятськи загиготіли всі його підлеглі: підполковники, майори, капітани, лейтенанти і прапорщики, таємні і явні сексоти, стукачі, топтуни, охоронці. У дикому істеричному реготі зайшовся увесь обдурений, розділений, перемішаний, багатомовний голодний люд. Люди сміялися, обіймалися, реготалися, втямивши, що довге володарювання страху скінчилось.
До початку нового володарювання — Сміху — залишалося небагато часу. Але люди тоді ще не знали про це.
2. СМІХ
На третій день, коли громадяни більш-менш опам'яталися від радості великої перемоги, було оголошено, що керівником держави стає той самий товстий полковник, який першим засміявся з поразки страху. Газети писали про "подвиг найвідважнішого військового, справжнього громадянина країни". Першим декретом нового керівника стало засудження страху й започаткування боротьби з його наслідками. У містах і селах виявляли плаксивих і наляканих і безжально судили їх. Упертих саджали до в'язниць — особливо ж тих, хто не хотів сміятися, а тим більше плакав від жалю за любим і звичним страхом. Мирона також посадили, бо з'ясувалося, що він не вмів сміятись і навіть відмовився вчитись це робити. Свідомі страхолюди у масовому порядку переходили у стан сміховитів. Найспритніші з них стверджували, що навіть у понурі часи страху тайкома дозволяли собі сміятися. Хтось — зачинившись у вбиральні, хтось — на власній кухні, а ще хтось — уві сні. І це була правда.
Сміх поступово, але невпинно робився національною ідеологією, про що врешті й було оголошено в спеціальному декреті керівника держави. З нагоди проголошення на центральній площі столиці відбувся грандіозний мітинг. Тоді ж на колишньому п'єдесталі Страху було встановлено фігуру Сміху — мармурову скульптуру граційної дівчини, яка аж переламувалась навпіл від нестримного сміху-реготу. У місті відкрився Університет сміху, де вивчались усі його аспекти: психологічний, фольклорний, політологічний. У школах було запроваджено уроки сміху (замість літератури й математики), які дуже подобались учням. З'явилися перші вчені — поважні профі у царині новостворюваної науки сміху. Поступово у країні розплодилося безліч ансамблів сміху та веселощів, які, добре заробляючи, їздили містами та селами й електромузикою смішили публіку, особливо — молодь. В інших місцях виступали вчені-лектори, котрі розповідали, як гарно невдовзі житимуть люди, що викликало безупинний регіт у залі, і вченим добре платили. Все це страшенно подобалося, особливо молоді: концерти й лекції сміху часом тривали до ранку. Відомий письменник, патріарх вітчизняної літератури, нещодавній палкий апологет страху, зробився не меншим апологетом сміху й написав новий роман з дещо легковажною назвою "Хі-хі". Щоправда, очікування автора не справдилися: пильні літературознавці (звісно ж — у цивільному) відшукали поміж рядків замасковані прикмети страху, й автора було піддано громадському остракізму. Він перестав силувано всміхатися й невдовзі помер. По-людськи поховати його не було за що.
Взагалі-то, справа сміху в країні розвивалася добре. Добровільними організаціями та гуртками країну було охоплено цілковито — весь край завзято сміявся.
І все було б добре, якби не одна прикра несподіванка — знову стало не вистачати їжі. Спершу окремі громадяни, а потім цілі господарства і трудові колективи, захопившися сміхом і веселощами як основним способом існування, майже перестали працювати, лише сміялися. Але правоохоронні органи не могли вжити проти них ніяких заходів, бо все було законно. Незаконним був страх і сум, проти яких міліціонери, судді та прокурори вживали найжорсткіших заходів. Однак порушень закону не меншало, а від нелегкого життя навіть робилося більше. З подачі органів правопорядку керівник держави угледів у цьому загрозу самому існуванню держави і вирішив зміцнити боротьбу з пережитками страху. Але яким чином? Було вирішено, що у цій справі куди більш придатні методи страху. Філософи почали говорити про діалектичний розвиток популярної ідеї — задля об'єднання нації, надихання її на боротьбу за краще життя, коли нікого не треба буде змушувати сміятися, а всі сміятимуться добровільно й від душі. А поки що, стверджувалось у законі, треба примушувати сміятися, не дивлячись ні на що, бо це — в інтересах держави.
Тим не менш, людям хотілося сміятись усе рідше, частіше хотілося плакати.
Вся річ у тому, що життя сміховитів катастрофічно погіршувалося: до браку харчів додався брак одягу, взуття, палива й горілки. Взимку в помешканнях було страшенно холодно, купити дров чи вугілля не було за що. Через відсутність ліків медики почали лікувати хворих методами сміхотерапїі, але ті методи чомусь мало допомагали, тож хворі помирали, ще й при цьому плачучи, що було зовсім неприпустимо. Та й лікарі вже перестали сміятися. Тоді уряд пішов на послаблення режиму сміху. Для деяких категорій населення запроваджувались пільги. Було дозволено плакати тим із номенклатури, кого звільняли з посади (1 плач на місяць); жінки-ветерани органів мали право на 2–3 плачі протягом кварталу. Плач і навіть публічний сум категорично заборонявся працівникам правоохоронних органів, міліціонерам і військовим. Виняток робився тільки для батьків військовослужбовців, які отримували "вантаж-200", і то лише протягом одного дня від моменту отримання.
Але їжі все не більшало. Обставини ускладнилися ще й тим, що західні високорозвинуті країни перестали давати кредити. Замість кредитів вони розгорнули у своїх ЗМІ наклепницьку кампанію, головним напрямком якої стало твердження, що у країні сміховитів усі з'їхали з глузду. Це, звичайно ж, стало нечуваною образою нації, її керівництва та дискредитацією великої сміхотворної ідеї.
