Шлюб із розрахунку - Моем Вільям Сомерсет

З'явилася дружина губернатора, її посадовили праворуч від капітана. Губернатор познайомив її зі всіма нами, й вона люб'язно віддала нам поклін. Це була огрядна, висока на зріст кремезна жінка, років п'ятдесяти п'яти, одягнена у статечну чорну шовкову сукню досить строгого крою. На голові у неї був великий круглий тропічний шолом, її грубі риси обличчя і розкішна статура нагадували тих пишнотілих жінок, які беруть участь у вуличних святкових процесіях. їй би чудово підійшло бути уособленням Колумбії чи Британії в якій-небудь патріотичній демонстрації. Вона височіла над своїм мініатюрним чоловіком, як височить хмарочос над халупою. Він говорив безупинно, жваво і дотепно, а коли казав що-небудь смішне, її грубувате лице розпливалося у широкій, ніжній усмішці.

— Que tu es bete, mon ami[8],— казала вона і поверталася до капітана.

— Не треба звертати увагу на нього. Він завжди так говорить.

Сніданок пройшов дуже цікаво. По закінченні ми розійшлися по своїх каютах, щоб поспати, сховатися від полуденного сонця. Після знайомства з ким-небудь із пасажирів цього невеликого судна навіть при усьому бажанні не можна було не зустрітися з ними, як тільки-но я виходив із своєї каюти. Лише одна людина цуралася компанії — це був італійський співак. Він ні з ким не розмовляв, лише сидів осторонь від інших пасажирів, бринькаючи на гітарі так тихо, що доводилося напружувати слух, аби почути звуки. За бортом, як і раніш, маячили береги, а море було біле, як молоко в дійниці. Розмовляючи про се і про те, ми провели день, пообідали, потім знову посідали на палубі під зорями. Два крамарі у душному салоні грали в карти, а бельгійський полковник приєднався до нашого невеликого гурту. Він був дуже ввічливий і гладкий і відкривав рота лише для того, щоб сказати чергову люб'язність. Невдовзі, мабуть, під впливом ночі, радіючи, що запала темрява, яка застала його на носі корабля, і відчуваючи свою єдність із морем, співак почав співати у супроводі своєї гітари, спершу тихо, потім чутніше, і коли музика повністю заполонила його, він заспівав на весь голос. Це був справжній італійський тенор, такий італійський, як макарони, оливкова олія і яскраве сонце. Співав він неаполітанські пісні, які я чув ще замолоду на площі Сан-Фердінандо, потім уривки з "Богеми", "Травіати" і "Ріґолетто". Він співав з почуттям і з фальшивою виразністю, і його тремоло нагадувало спів будь-якого третьорядного італійського тенора, яких часто доводилося чути. Але тут, у темряві цієї чарівної ночі, його надмірне акцентування викликало тільки усмішку, і в глибині душі зароджувалося млосне, солодке почуття. Він співав близько години, а ми усі сиділи тихо. Потім він замовчав, але не ворухнувся з місця, і ми бачили лише велику постать, що вимальовувалася на тлі світлого неба.

Я бачив, що малорослий французький губернатор весь цей час тримав за руку свою високорослу повну дружину, це їхнє єднання здавалося мені абсурдним і в той же час зворушливим.

— Хай буде вам відомо, що сьогодні річниця того дня, коли я вперше познайомився зі своєю дружиною,— сказав він, несподівано порушуючи мовчанку, яка явно гнітила його, бо я ще не зустрічав такого любителя поговорити.— Виповнилася також річниця з того дня, коли вона дала згоду бути моєю дружиною. І хай це вас не дивує, але усе це сталося у той самий день.

— Voyons, mon ami[9],— сказала дама,— не треба докучати нашим друзям розповіддю про цю давню подію. Ти просто нестерпний.— Вона сказала це з усмішкою на поважному великому обличчі, але таким тоном, який свідчив про її бажання знову послухати це.

— Але їм буде це дуже цікаво, mon petit chou[10].— Саме так. Він постійно звертався до своєї дружини, і було кумедно чути, як невеликий на зріст чоловій звертається з такими словами до такої солідної і навіть величної жінки.— Чи не так, monsieur? — спитав він мене.— Це романтика, а вона подобається усім, особливо такої чарівної ночі, як ця.

Я запевнив губернатора, що ми усі з задоволенням послухаємо, а бельгійський полковник знову скористався з цієї нагоди, щоб продемонструвати свій політес.

— Бачите, наш шлюб був лише шлюбом з розрахунку.

— C'est vrai[11],— сказала жінка.— Безглуздо було б це заперечувати. Але іноді кохання виникає після шлюбу, а не до нього, і так навіть краще. Шлюб триває довше.

Я помітив, що губернатор ніжно стиснув їй руку.

— Бачите, я служив у флоті і коли вийшов у відставку, мені було сорок дев'ять років. Я був здоровою, працездатною людиною і намагався знайти собі роботу. Я ходив усюди, я використав усі свої зв'язки. На щастя, у мене був кузен, який мав вагу в політичних сферах. Однією з переваг демократичного правління є таке: якщо ви маєте достатній вплив і заслуги, які при тоталітаризмі просто не помічають, вони, звичайно, дістають належну оцінку в умовах демократії.

— Ти — уособлення скромності, mon pauvre ami[12],— сказала вона.

— І дійсно, невдовзі мене запросили до міністерства колоній і запропонували посаду губернатора в одній із колоній. Колонія ця була дуже віддалена, але все своє життя я плавав від порту до порту, і це мене не бентежило. Я з радістю прийняв пропозицію. Міністр сказав мені, що я повинен бути готовий до від'їзду через місяць. Я сказав йому, що це не важко зробити старому холостяку, у якого нічого нема за душею, окрім двійко костюмів і декілька книжок.

— Comment, mon leutenant[13],— вигукнув він.— Отже, ви холостяк?

— Певна річ,— відповів я.— І маю намір і надалі залишитися холостяком.

— У такому разі, я вважаю, мені доведеться взяти назад свою пропозицію: щоб зайняти такий пост, вам треба одружитися.

— Взагалі, це досить довга історія, а суть її у тому, що мій попередник був теж холостяком: у його резиденції жили туземні дівчата, у зв'язку з чим з боку білих людей-плантаторів та дружин урядовців надійшли скарги. Тому було вирішено, що наступний губернатор повинен мати зразкову репутацію в усіх відношеннях. Я благав, умовляв, доводив, перелічував мої заслуги перед країною і послуги, які міг зробити мій кузен на наступних виборах, та нічого не допомагало. Міністр був невблаганний.

— Так що ж мені робити? — скрикнув я у відчаї.

— Ви можете одружитися,— сказав міністр.

— Mai voyons vonsieur le ministre[14],— я не знайомий ні з одною жінкою. Мене жінки не люблять, і мені сорок дев'ять років. Як, на вашу думку, я знайду дружину?

— Нема нічого простіше. Дайте оголошення у газету.

Я був приголомшений і не знав, що сказати.

— Що ж, поміркуйте над цим,— сказав міністр.— Якщо через місяць знайдете дружину, можете їхати, або нема дружини — нема роботи. Ось моє останнє слово.— Він ледь посміхнувся. Для нього ця ситуація була не позбавлена гумору.— І якщо наважитеся дати об'яву, то я би пропонував газету "Figaro".

Я пішов з міністерства з каменем на душі. Я знав те місце, куди мене хотіли призначити, і я знав, що воно мені цілком підходить для життя,— клімат там непоганий, а резиденція міститься у просторому і комфортабельному особняку. Перспектива стати губернатором була досить приваблива, і зважаючи на те що я мав усього лише пенсію відставного флотського офіцера, я не міг нехтувати окладом на новій посаді. І я зважився. Я пішов до редакції газети "Figaro", написав об'яву і дав її для опублікування у газеті. Але я повинен вам сказати, що коли я вийшов на Єлисейські Поля, в мене так сильно затіпалося серце, немов я готувався до морського бою.

Губернатор нахилився і поклав руку мені на коліно.

— Mon cher monsieur[15],— мабуть, ви не повірите, але я одержав чотири тисячі триста сімдесят дві відповіді. Це була справжня лавина листів. Я сподівався не більше як на півдюжину. Мені довелося найняти таксі, щоб привезти ці листи у готель. Моя кімната була завалена ними. Чотири тисячі триста сімдесят дві жінки бажали поділити мою самотність і бути дружиною губернатора. Я був приголомшений. Вони були різного віку — від сімнадцяти до семидесяти. Серед них були дівчата бездоганного походження і дуже культурні, були також незаміжні жінки, які на своєму життєвому шляху схибнулися і тепер хотіли зміцнити своє становище, були вдови, чоловіки яких померли, залишивши їх у скруті, і були вдови, діти яких могли б стати для мене утіхою на старості. Це були блондинки і брюнетки, високі і малі на зріст, товсті і худі, декотрі з них володіли п'ятьма мовами, інші вміли грати на піаніно, декотрі пропонували мені любов, а декотрі жадали кохання, декотрі могли пропонувати мені тільки міцну дружбу разом з повагою, а декотрі мали солідні достатки та інші райдужні перспективи. Я був приголомшений і збитий з пантелику. Нарешті я не витримав, бо я людина гаряча. Я підвівся і розтоптав усі ці листи та всі ці фотографії і скрикнув: я не одружуся ні на одній з них. Становище моє видавалося безнадійним: у моєму розпорядженні було менше місяця і за цей час я не міг би зустрітися з чотирма тисячами претенденток на мою руку. Я відчував, якщо я не зможу зустрітися з усіма цими жінками, то протягом усього життя мене буде гризти думка, що я не зустрівся з тою жінкою, яка могла би зробити мене щасливою людиною. Я визнав це за безнадійне діло і відмовився від цього заміру. Я вийшов з кімнати, засипаної усіма цими фотографіями і листами, і, щоб хоч трохи отямитися, пішов на бульвар і сів у кафе де ля Пе. Через деякий час я побачив — по бульвару йде один мій друг. Він кивнув мені й усміхнувся. Я намагався відповісти йому усмішкою, та на серці було тяжко. Я зрозумів, що останні роки свого життя мені доведеться провести де-небудь у Тулоні або Бресті, як officier de marine en retraite[16], з мізерною пенсією. Мій друг зупинився, підійшов до мене і сів поруч.

— Чому ти такий похмурий, mon cher? — спитав він мене.— Ти ж завжди був найвеселіший із смертних.

Я був радий тому, що з'явилася людина, з якою я міг поділитися своїм лихом, і розказав йому всю історію. Він зареготав. Зараз я мушу визнати, що ввесь цей випадок був досить комічний, але тоді, запевняю вас, мені було не до сміху. Я так і сказав йому, до того ж у грубуватій формі. А він, намагаючись стримати свої веселощі, спитав мене:

— Але, любий мій, ти справді хочеш одружитися?

Тут у мене зовсім урвався терпець.

— Дурню ти заплішений,— сказав я.— Якби я не хотів одружитися і до того ж не гаючи часу у найближчі два тижні, то хіба згаяв би я три дні на читання любовних листів від жінок, яких я ніколи не бачив?

— Заспокойся і вислухай мене,— відповів він.— У мене є двоюрідна сестра, яка мешкає у Женеві.