Шлюб із розрахунку - Моем Вільям Сомерсет

Я відплив з Бангкока на старенькому суденці водотоннажністю чотириста-п'ятсот тонн. У сірому салоні, який одночасно правив за їдальню, стояли два вузьких столи, що простягнулися уздовж усієї його довжини з обертальними стільцями обабіч. У глибині корабля містилися дуже брудні каюти. По підлозі бігали таргани, і навіть якщо ви людина урівноважена, то навряд чи збережете спокій, коли, підійшовши до умивальника, щоб помити руки, несподівано побачите великого таргана, який повагом виповзає вам назустріч.

Ми попливли униз по широкій, повільній, лискучій річці, зелені береги якої були забудовані халупками, що стояли на палях біля самої води. Ми минули мілководдя і вийшли у відкрите море. Перед моїми очима явилася його спокійна, блакитна водяна гладь. Споглядаючи морський обшир, вдихаючи запах моря, я відчув приплив життєвої сили. На корабель я сів рано-вранці і незабаром виявив, що опинився в товаристві, в якому мені навряд чи доводилося коли-небудь бувати. Тут були двоє французьких торговців, бельгійський полковник, італійський співак, власник цирку, американець із своєю дружиною та відставний французький урядовець із дружиною. Власник цирку був, як то кажуть, вельми компанійська людина, така, якої, залежно від настрою, або уникають, або ж з якою охоче спілкуються. Проте саме тоді я був цілком задоволений життям, і не минуло й години після того як я піднявся на борт корабля, ми вже кинули жереб, хто платить за випивку. Випили по скляночці віскі, і він показав мені своїх тварин. Це був невеликий на зріст товстун, його біла, але не дуже чиста сорочка виказувала обриси його чималого черева, а комір її був настільки тісний, що доводилося дивуватись, як це він ще не задихнувся. Обличчя у нього було рум'яне, чисто поголене, очі веселі, блакитні, волосся рудувате, коротке, скуйовджене. На голові у нього був рудий поношений тропічний шолом, який він зсунув на саму потилицю. Прізвище його було Вілкінс, народився він у Портленді, штат Орегон. Виявилося, що східні народи страх як полюбляють циркові явища, і містер Вілкінс протягом ось уже двадцяти років мандрував по сходу від Порт-Саїда до Йокогами. Аден, Бомбей, Мадрас, Калькутта, Рангун, Сінгапур, Пенанґ, Бангкок, Сайгон, Ханой, Гонконг, Шанхай — назви цих міст лунко звучали, будячи в уяві пекуче сонце, дивовижні звуки і барвисті видовища. Зі своїм звіринцем і каруселями він вів дивне життя, вельми незвичайне, і мимоволі виникала думка про те, що це життя повне всіляких цікавих пригод, але насправді він, на диво, був такий собі простецький коротун, скоріше схожий на власника невеликої автомайстерні або третьорозрядного готелю в якому-небудь другорядному містечку в Каліфорнії. Цікавий факт: я часто з подивом помічав, що незвичайний спосіб життя людини не робить її незвичайною, і, навіть, навпаки, незвичайна людина може перетворити нудне, як у сільського священика, життя у цікаве і незвичайне. У зв'язку з цим я вважав би доречним розповісти тут історію самітника, якого мені довелося побачити на одному з островів у протоці Торреса, історію моряка з загиблого судна. Тридцять років прожив він один на цьому острові, та коли пишеш книгу, ти обмежений рамками свого сюжету, і, незважаючи на усі свої спроби відхилитися від теми і не гаячи часу записати цю історію, я був вимушений кінець кінцем після тривалого аналізу того, що треба і чого не треба включати у книгу, відмовитися від її викладу, сказати коротко, незважаючи на своє довге і тісне спілкування з природою і зі своїми думками, ця людина наприкінці виявилася такою ж тупою і неотесаною, якою, певно, була ще на початку цього гіркого досвіду.

Повз нас пройшов італійський співак. Містер Вілкінс сказав мені, що він — неаполітанець і пливе до Гонконга, де виступає його трупа, від якої відстав, бо у Бангкоку у нього почався приступ малярії. Це був здоровий чолов'яга і дуже гладкий, тож коли він сів на стілець, той заскрипів, наче з розпуки. Він зняв шолом, оголивши велику голову, вкриту довгим, кучерявим масним волоссям, яке він пригладжував товстими і короткими пальцями, унизаними перснями.

— Він не дуже компанійський,— сказав містер Вілкінс.— Він узяв сигару, яку я запропонував йому, але випити зі мною відмовився.— Я б не здивувався, якби виявилося, що він якийсь ненормальний. Щось у ньому є відразливе, правда?

Потім на палубі з'явилася повна, невелика на зріст жінка у білій сукні. Вона тримала за руку мавпу, яка поважно йшла поруч із нею.

— Це місіс Вілкінс,— сказав власник цирку,— і наш наймолодший син. Сідайте ближче, місіс Вілкінс, і познайомтеся з цим джентльменом. Я не знаю, як його звуть, але він уже узяв мені дві порції віскі, і раз він так невдало кидає жереб, то візьме порцію і для вас.

Місіс Вілкінс сіла, дивлячись неуважливим поглядом на блакитне море, і сказала, що вона не відмовиться від склянки лимонаду.

— Боже, яка спека,— пробурмотіла вона, зняла шолом і почала обмахувати ним обличчя.

— Місіс Вілкінс чутлива до спеки,— повідомив її чоловік.— Вона страждає від неї ось уже двадцять років.

— Двадцять два з половиною,— сказала місіс Вілкінс, не відриваючи погляду від моря.

— І вона так і не звикла до сонця.

— І ніколи не звикну, і це ти добре знаєш,— сказала місіс Вілкінс.

Вона була така ж мала на зріст, як і її чоловік, і така ж гладка, і в неї було таке ж червоне, кругле обличчя, як і в нього, і таке ж рудувате, неохайне волосся. Мабуть, вони і одружилися, тому що були схожі одне на одне, подумав я, а можливо, набули такої дивної подібності за час свого спільного життя. Вона не повернула голови, все дивилася відсутнім поглядом на море.

— Ти показував йому тварин? — спитала вона.

— Певна річ, показував.

— І що ж він сказав про Персі?

— Сказав, що він чудовий.

Я відчув, що необхідно взяти участь у розмові, тим паче що вона частково торкалася і моєї особи, тому я спитав:

— Хто такий Персі?

— Персі — наш старший син. Дивися, Елмере, он летюча риба. Він орангутанг. Чи добре він їв сьогодні вранці?

— Чудово. Це найбільший орангутанг із тих, що виросли в неволі. Я не продав би його і за тисячу доларів.

— А ким вам доводиться слон? — спитав я.

Місіс Вілкінс навіть не глянула на мене і невпинно дивилась відсутнім поглядом на море.

— Ніким,— відповіла вона,— усього лише приятель.

Хлопець приніс лимонаду для місіс Вілкінс, віскі з содовою для її чоловіка, джин з тоніком для мене. Ми кинули жереб, і я підписав рахунок.

— Якщо жереб постійно падатиме на нього, він може розоритися,— пробурмотіла місіс Вілкінс, удивляючись у далекий берег.

— Здається, Еґберт не проти того, щоб покуштувати лимонаду, люба.

Місіс Вілкінс ледь повернула голову і глянула на мавпу, що сиділа в неї на колінах.

— Ти хочеш покуштувати маминого лимонаду, Еґберте?

Мавпа пискнула. Місіс Вілкінс обняла звірятко і дала йому соломинку. Мавпочка посмоктала лимонаду і, напившись уволю, притиснулася до розкішних грудей місіс Вілкінс.

— Місіс Вілкінс душі не чує в Еґберті,— сказав її чоловік.— Нічого дивного — адже він її наймолодший синок.

Місіс Вілкінс узяла другу соломинку і стала замислено смоктати лимонад.

— Еґберт — чудовий хлопчик,— зауважила вона.— Він усе робить як слід.

У цей час на палубу вийшов французький урядовець і почав ходити туди-сюди. У Бангкоку його проводжали французький посол, секретарі посольства і член королівської родини. Всі вони йому кланялися, тиснули руки, а коли корабель відійшов від причалу, довго махали капелюхами й носовими хустками. Очевидно, він був важливою особою. Я чув, як капітан, звертаючись до нього, називав його "мсьє губернатор".

— Велике цабе на цьому судні,— сказав містер Вілкінс.— Він був губернатором однієї з французьких колоній, а тепер робить кругосвітнє турне. Він побував на виставі мого цирку у Бангкоці. Я запитаю його, чи не погодиться він з нами випити. Як мені його називати, люба?

Місіс Вілкінс неквапно повернула голову і глянула на француза з розеткою Почесного легіону в петлиці. Він продовжував ходити туди-сюди.

— Не зви ніяк,— сказала вона.— Покажи йому обруч, і він зразу ж плигне крізь нього.

Я мимоволі засміявся. Monsieur le Gouverneur був невисокий чоловічок, набагато нижче середнього зросту, з тонкою талією і дуже негарним маленьким обличчям із грубими, майже як у негра рисами, з густим сивим волоссям, густими сивими бровами та густими сивими вусами. Він був схожий на маленького пуделя з лагідними, як у пуделя, розумними, блискучими очима.

Коли він проходив повз нас, містер Вілкінс гукнув йому:

— Monsieur, qu'est ce que vour prenez[1]. Мені важко передати його своєрідний акцент. Une petite verre de porto[2].— Він обернувся до мене.— Іноземці п'ють портвейн. Це вже достеменно.

— Тільки не голландці,— сказала місіс Вілкінс, дивлячись на море.— Вони не п'ють нічого, крім шнапсу.

Іменитий француз зупинився і зніяковіло глянув на містера Вілкінса. Тоді містер Вілкінс поплескав себе по грудях і сказав:

— Moi, proprietaire cirque, vous avez visit?[3].

Потім, не розуміючи чому, містер Вілкінс зобразив руками обруч і жестами показав стрибок пуделя крізь нього. Тоді показав на мавпочку, яку місіс Вілкінс, як і раніш, тримала на колінах.

— Le petit fils de ma femme[4],— сказав він.

Нарешті губернатор зрозумів і засміявся своєрідним музичним заразливим сміхом. Містер Вілкінс теж почав сміятися.

— Oui, oui,— кричав він,— moa, власник цирку. Une petite verre de porto. Oui, oui, чи не так?[5]

— Містер Вілкінс говорить по-французьки, як француз,— повідомила місіс Вілкінс, звертаючись до моря.

— Mais, tr?s volontiers[6],— все ще усміхаючись, сказав губернатор. Я підсунув стілець, він поклонився місіс Вілкінс і сів.

— Скажи цьому пуделю, що його звуть Егберт,— сказала вона, не відриваючи погляду від моря.

Я покликав хлопця, і ми замовили напої.

— Рахунок підпиши ти, Елмере,— сказала вона.— Коли жереб кидає цей містер, він завжди випадає не на його користь.

— Vous comprenez le fran?ais madame?[7] — ввічливо спитав губернатор.

— Він хоче знати, люба, чи говориш ти по-французьки.

— Невже він вважає, що я виросла в Неаполі?

І тут губернатор, жваво жестикулюючи, вибухнув таким бурхливим потоком геть спотворених англійських слів, що мені довелося закликати на поміч мої знання французької мови, аби зрозуміти, про що він говорить.

Потім Вілкінс повів його показати своїх тварин, і невдовзі ми зібралися в душному салоні на сніданок.