Серафіта - Бальзак Оноре де
З тильного боку церкви простягся цвинтар, трохи далі стоїть будинок священика. А ще вище, на горбку, видніє єдина тут кам’яниця, яку місцеві жителі назвали шведський замок. І справді, за тридцять років до того, як почалася ця історія, сюди зі Швеції приїхав один багач і, поселившись у Ярвісі, намагався ще дужче забагатіти. Цей будинок, споруджений з метою спонукати місцевих жителів збудувати й собі такі самі оселі, привертав до себе увагу своєю міцністю й довколишнім муром, таким рідкісним у Норвегії, де, незважаючи на силу-силенну каміння, для всіх огорож використовують тільки дерево, яким обносять навіть поля. Отак захищений від снігу, будинок височів на горбку посеред просторого подвір’я. Над його вікнами нависали дашки, своєрідні незвичайні виступи, що спиралися на товсті обтесані ялинові стовпи, які надають північним спорудам архаїчного вигляду. З-під цих дашків дуже легко можна було побачити дику голизну Фальбергу, порівняти неосяжне плесо моря з крихітною пінистою затокою, послухати шум широкої течії Сігу, що здалеку здавалася непорушною, хоч вона й спадала в свою гранітну чашу, обрамлену північним глетчером; нарешті можна окинути поглядом увесь краєвид, де відбудуться надприродні й водночас прості події цієї історії.
Зима з 1799 на 1800 рік була одна з найлютіших, які запам’яталися європейцям; Норвезьке море цілком покрилося кригою у фіордах, що звичайно через могутні прибої не замерзають. Сильний вітер, схожий на східні іспанські вітри, зовсім змів сніг із криги в Стрьомфіорді, скинувши його в глибини затоки. Вже давно жителі Ярвіс не мали змоги бачити взимку, як у дзеркальній гладіні вод відбиваються барви неба — це дивовижне видовище між горами, уступи яких стиралися під товстими шарами снігу й найстрімкіші гребені й найглибші лощинки утворювали лише ледь помітні складки на величезній туніці, накинутій природою на цей краєвид, о цій порі край сумний і монотонний. Довгі струмені води Сігу, що враз замерзли, описували над водоспадом величезну дугу, під якою місцеві жителі могли знайти захисток від вихорів, коли б хтось з них наважився вирушити в мандрівку по цьому краю. Одначе небезпеки, що їх таїли в собі найкоротші подорожі, тримали вдома найбезстрашніших мисливців, бо вони боялися, що не зможуть розпізнати вузькі стежки, які промчали понад безоднями, в ущелинах та по схилах. Тож жодному створінню не подобалася ця біла пустеля, де владно панував північний вітер, час від часу завиваючи. Майже постійно сірувате небо надавало озеру брунатно-сталевих відтінків. Може, подеколи над цією пусткою безкарно пролітала стара гагара, огорнута тим теплим пухом, під периною з якого леліють свої мрії багаті люди, що й гадки не мають, на які небезпеки тепер наражається це пір’я; та цього птаха, схожого на бедуїна, що самотньо долає африканські піски, не видно й не чути: в холодному повітрі, позбавленому звукопровідних властивостей, не відлунюють ні свист його крил, ні веселі крики. А втім, чиї живі очі могли б витримати сяйво цієї безодні, всіяної сліпучими кристалами, й відблиски снігу, що міниться на верхівках гір усіма барвами веселки під промінням блідого сонця, яке час від часу виринає з туману, наче ревнива людина, що, помираючи, озирається на все своє життя? Часто, коли сірі хмари, пропливаючи, гнані вітром, над горами й ялицями, затягували небо потрійним саваном, земля за браком небесного світла сама себе освітлювала. Тут сходилися всі сили холоду, що вічно панує на полюсі й головна риса якого — царська тиша, в котрій живуть абсолютні монархи. Всяка крайність приховує в собі імовірність заперечення й симптоми смерті; хіба життя не боротьба двох сил? Тут ніщо не зраджує життя. Тільки одне могуття — непродуктивна сила морозу — царює без суперечностей. До цього німого басейну, огорнутого туманом упродовж трьох коротких пір року, коли природа квапиться зродити жалюгідний врожай, необхідний для життя цього терпеливого народу, не долинав шум розбурханого відкритого моря. Кілька високих ялиць здіймали свої чорні піраміди, переобтяжені сніговими гірляндами, і їхнє гілля з опущеними бородами доповнювали жалобу цих верховин, на яких вони скидалися на коричневі цятки. Кожна родина лишалася в затишку свого старанно зачиненого будиночка, забезпеченого галетами, топленим маслом, сушеною рибою, продуктами, якими вона запаслася заздалегідь на сім зимових місяців. Ледве було видно, як над цими оселями курився дим. Майже всі вони були поховані під снігами, від тягаря яких їх оберігали довгі, дошки, що, відходячи від даху, спиралися на чималій відстані на міцні стовпи, утворюючи криту стежку довкола будинку. Впродовж цих жахливих зим тут жінки тчуть і фарбують вовняне сукно або полотно, з яких шиють собі одежу, а більшість чоловіків читають або поринають у ті дивовижні роздуми, що породжують глибокі теорії, містичні мрії півночі, її вірування, її таке ґрунтовне вивчення, наче з допомогою зонда, якоїсь із наук; напівчернечі звичаї, що примушують душу розмовляти саму з собою, шукати в собі поживу й роблять із норвезького селянина таке незвичне створіння серед європейського населення. Тож саме в такому стані перебував Стрьомфіорд у середині травня в перший рік дев’ятнадцятого сторіччя.
Одного ранку, коли сонце осявало цей краєвид, запалюючи в ньому вогні недовговічних діамантів, утворених внаслідок кристалізації снігу й криги, двоє людей завернули до затоки, перетнули її, пройшли попід Фальбергом і піднялися його уступами на саму верхівку. Були це дві живі істоти чи дві стріли? Той, хто побачив їх на цій висоті, сприйняв би їх за дві гагари, що разом летять у грозових хмарах. Жодному найзабобоннішому рибалці, жодному найбезстрашнішому мисливцеві й на думку не спало б, що двоє людей здатні пройти по ледь окресленій лінії гранітного схилу, де ця пара ковзала з неймовірною спритністю, притаманною сновидам, що, забувши про власну вагу й небезпеку, яка загрожувала їм при необережному русі, бігають по краю дахів, зберігаючи рівновагу завдяки якійсь невідомій силі.
— Зупини мене, Серафітусе, — сказала бліда дівчина, — дай перевести дух. Я маю дивитися тільки на тебе, видряпуючись на стіни цієї безодні, інакше що зі мною буде? Я ж бо тільки тендітне створіння, я стомила тебе?
— Ні, — сказала особа, на руку якої вона спиралася. — Ходімо далі. Мінно, місце, де ми перебуваємо, не настільки надійне, щоб на ньому можна було зупинятися.
І знову засвистіли на снігу довгі дошки, прив’язані до їхніх ніг, і обоє вони дісталися на перший цоколь, що його випадок подарував їм на схилі цього урвища. Особа, яку Мінна назвала Серафітусом, сперлася на правий каблук, підіймаючи дошку завдовжки з туазу й завширшки з дитячу ступню, що була прив’язана до її черевика двома пасочками з акулячої шкури. Ця дошка, завтовшки зо два пальці, була обклеєна оленячою шкурою, шерсть якої, настовбурчившись на снігу, зупинила Серафітуса, він відвів ліву ногу разом з прив’язаною до неї лижвою завдовжки зо дві туази, втомлено розвернувся, схопив свою боязку супутницю, підняв її, незважаючи на довжелезні лижі на її ногах, і, змівши полою своєї шуби сніг з уступу скелі, посадовив на неї дівчину.
— Тут ти. Мінно, в повній безпеці, можеш собі досхочу потремтіти.
— Ми вже піднялися на третину Крижаної шапки, — сказала дівчина, дивлячись на гору, яку вона назвала тим ім’ям, під яким ця гора була відома в Норвегії. — я сама ще не вірю в це.
А що Мінна засапалась і не могла більше розмовляти, вона всміхнулася Серафітусові, який, не відповідаючи, поклав руку їй на серце й прислухався до його швидкого калатання, що нагадувало пурхання наполоханого пташеняти.
— Воно б’ється так швидко в мене й тоді, коли я не біжу, — сказала вона.
Серафітус похилив голову, не виказуючи ні зневаги, ні байдужості. Незважаючи на граціозність, що надала цьому його рухові деякої ніжності, в ньому не вловлювалося ні найменшого заперечення, яке в жінки скидалося б на чарівне кокетство. Серафітус міцно стиснув дівчину у своїх обіймах. Мінна прийняла ці пестощі за відповідь на її слова й далі роздивлялася його. Тієї миті, коли Серафітус підвів голову, відкинувши назад нетерпеливим рухом золотаві кучері свого чуба, він побачив, як очі його подруги засяяли щастям.
— Так, Мінно, — сказав він голосом підлітка, у батьківських нотках якого було щось чарівне, — дивись на мене, не опускай очей.
— Чому?
— Хочеш знати? Тоді спробуй.
Мінна жваво зиркнула собі під ноги й ураз скрикнула, немов дитина, що набрела на тигра. її охопив жах перед безоднею, їй досить було тільки раз поглянути вниз, щоб отак перелякатися. Фіорд, ревнивий до своєї жертви, володів гучним голосом, яким оглушував її мовби для того, щоб неодмінно її проковтнути, ставши між нею самою та життям. По спині дівчини від голови до ніг пробіг болісний трепет, який наповнив її нерви нестерпним теплом, загуготів у жилах і паралізував руки й ноги струмом, схожим на той, що запускає в дію торпеду. Неспроможна чинити опір. Мінна відчула, як невідома сила прикувала її погляд до підніжжя уступу, де, здавалося, вона побачила страховисько, що метало на неї всю свою злість, чудовисько, магнітні очі якого зачакловували її і роззявлена паща трощила жертву, перш ніж її проковтнути.
— Я помираю, любий Серафітусе, покохавши в житті тільки тебе одного, — сказала дівчина й зробила мимовільний рух, ніби хотіла кинутися вниз. Серафітус легенько подув їй на чоло й у вічі. Нараз у Мінни, наче в мандрівника, що набирається свіжих сил після купелі, лишилися тільки спогади від різкого болю, який уже розвіяло Серафітусове лоскітливе дихання; воно так швидко перейняло все її тіло й наповнило його бальзамовими пахощами, що від нього навіть здригнулося повітря.
— Хто ж ти такий? — спитала Мінна з почуттям легкого страху. — О, знаю, ти — моє життя… Як ти можеш дивитися в цю безодню, не помираючи від жаху? — спитала вона перегодя.
Серафітус залишив Мінну, що прикипіла до граніту, а сам, схожий на тінь, підійшов до краю уступу, звідки його погляд поринув на дно Фіорду, кидаючи виклик запаморочливій глибині; тіло його не гойднулося, чоло зосталося біле й незворушне, наче в мармурової статуї: безодня проти безодні.
— Серафітусе, якщо ти мене кохаєш, вернись сюди! — заволала дівчина. — Небезпека, яка загрожує тобі, знову наганяє на мене страх… Хто ж ти такий, звідки в тебе у такому юному віці та нелюдська сила? — спитала вона, знову опинившись в його обіймах.
— Ти ж бо безстрашно дивишся на ще більші простори, — відповів Серафітус.
І ця дивна істота показала їй піднятим пальцем на голубий ореол між хмарами, що розступилися, залишивши світлий простір над їхніми головами, де цілий день за ще непоясненим атмосферним законом видно зорі.
— Яка різниця! — сказала вона всміхнувшись.
— Маєш рацію, — відповів він, — ми народилися для того, щоб тяжіти до неба.
