А-Чо - Лондон Джек

А-Чо весь тремтів, переживаючи все це знову. Одним ударом ременя йому розсікло щоку і зідрало шкіру. На ці поранення вказав Шеммер, викликаний як свідок. Тільки тепер рани зажили. Ото був удар! Ще півдюйма вище, і А-Чо залишився б без ока. Потім А-Чо забув усе, що сталося, картина вбивства поступилася місцем видінню садочка — власного садочка, де, повернувшись на батьківщину, він віддаватиметься роздумам.

Коли суддя читав вирок, обличчя А-Чо було буйдужим. Такими ж байдужими були і обличчя його чотирьох товаришів. І вони залишились такими навіть тоді, коли перекладач пояснив, що їх всіх п’ятьох визнали винними в убивстві Чун-Га і що А-Чоу відрубають голову, А-Чо відправлять на каторгу в Нову Каледонію на двадцять років, Уон-Лі — на двадцять років і А-Тонга — на десять років. Нічого хвилюватися. Навіть А-Чоу сидів спокійний, як мумія, ніби це зовсім не йому’ збиралися відрубати голову. Суддя додав декілька слів, і перекладач пояснив: обличчя А-Чоу, яке більше всіх постраждало від ременя Шеммера, настільки полегшило впізнання злочинця, що вирішили стратити саме його, оскільки одна людина мусить бути покарана на смерть. Далі. Зважаючи на той факт, що обличчя А-Чо також сильно постраждало і це неспростовно свідчить про те, що він був присутнім на місці злочину і про його безсумнівну участь в убивстві, він засуджується на двадцять років каторжних робіт. І так всім, аж до А-Тонга, якого засудили на десять років ув’язнення, пояснили причину покарання. Нехай китайці назавжди запам’ятають цей урок, сказав в заключному слові суддя, вони повинні знати, що закон на Таїті буде додержаний завжди, навіть тоді, коли б падало небо.

П’ятьох китайців повернули в тюрму. Вони не були ні вражені, ні зажурені. Несподіваність вироку їх не здивувала: вони вже давно звикли нічому не дивуватись. Від білих дияволів більше нічого й сподіватись. Тяжка кара за злочин, який вчинили інші, була не більш дивною, ніж усі ті дива, що їх чинили білі дияволи. На протязі наступних тижнів А-Чо з цікавістю часто придивлявся до А-Чоу. йому відрубають голову на гільйотині, яку споруджують посеред плантації. А-Чоу не доживе до старості, для нього не буде ні садочка, ні спокою. А-Чо філософствував і роздумував про життя й смерть. Його не хвилювала власна доля. Двадцять років — значить, двадцять років. На такий час від нього віддалений садок — оце й усе. А-Чо ще молодий і, як і всі азіати, терпеливий, йому під силу чекати двадцять років, — до того часу його кров охолоне, і він зуміє краще оцінити мирний спокій свого саду. А-Чо придумав для нього назву; він назве його садом Ранкової Тиші. Цілий день він втішався своєю видумкою і в запалі навіть придумав морально-повчальну сентенцію про користь терпіння, яка послужила немалою втіхою для Уон-Лі й А-Тонга. Проте А-Чоу сентенція не сподобалась. Його голову повинні відділити від тулуба через такий короткий час, що йому не потрібно особливого терпіння, щоб дочекатись цієї події. Він курив з насолодою, їв з апетитом, добре спав і не турбувався, що час проходить повільно.

Крюшо був жандармом. Він прослужив в колоніях двадцять років, побував всюди, від Нігерії і Сенегалії до островів південних морів, але це не відбилося на його духовному розвиткові. Крюшо залишився таким же тупим і обмеженим, як і в дні своєї юності, коли ще орав землю на півдні Франції. Він підкорявся дисципліні і боявся начальства, і вся різниця між богом і яким-небудь сержантом жандармерії полягала для нього лише в мірі рабської покірності, яку їм належало виявляти. Насправді ж, якщо не рахувати неділь, коли слово належало служителям церкви, сержант означав для Крюшо набагато більше, ніж бог. Бог здебільшого десь далеко, а сержант частіше знаходився поблизу.

Саме цьому Крюшо і вручили наказ головного судді, за яким тюремник повинен здати жандармові ув’язненого А-Чоу для припровадження його до місця страти. Але сталось так, що суддя перед вечором давав обід капітанові й офіцерам французького військового корабля. Рука судді трусилась, коли він писав наказ, а очі так сильно боліли, що не міг навіть прочитати написаного. Йшлося всього-на-всього про життя якогось китайози. І суддя не помітив, що не дописав останньої букви в прізвищі А-Чоу. В наказі стояло "А-Чо", і коли Крюшо пред’явив документ, тюремник привів зазначену особу, А-Чо. Крюшо посадив цю особу поруч з собою у візок, запряжений парою мулів, і поїхав.

А-Чо радів, що попав на сонце. Він сидів поруч жандарма й посміхався. Він посміхався тепліше, ніж будь-коли, побачивши, що мули повернули на південь, в напрямку до Антімаоне. Безсумнівно, Шеммер послав за ним, щоб повернути його назад. Шеммер хоче, щоб він працював. Гаразд. А-Чо працюватиме добре. В Шеммера ніколи не буде причини скаржитись. День видався жаркий, пасату не було. Потіли мули, потів Крюшо, потів і А-Чо.

Але А-Чо переносив спеку легше за всіх. Під палючим сонцем він три роки працював на плантації. А-Чо весь час посміхався так безжурно та добродушно, що навіть тупоумний Крюшо здивувався.

— Ти такий чудний, — нарешті сказав він.

А-Чо кивнув і ще радісніше почав усміхатися. Крюшо заговорив не так, як суддя, а на канакському наріччі, яке А-Чо, як всі китайці й іноземні дияволи, добре розумів.

— Ти дуже багато смієшся, — пробурчав Крюшо. — В такий день треба плакать, а не сміятись.

— Я радію, що вийшов із тюрми.

— Та й усе? — жандарм знизав плечима.

— Невже цього мало? — було відповіддю.

— Тоді ти радієш не тому, що тобі відрубають голову?

Збентежений А-Чо витріщився на жандарма, а потім сказав:

— Як? Я повертаюсь в Антімаоне працювати на плантації для Шеммера. Невже ви везете мене не в Антімаоне?

Крюшо в задумі погладив свої довгі вуса.

— Так, так, — промовив він нарешті, легко стьобнувши батогом правого мула, — значить, ти нічого й не знаєш?

— А що я мушу знати? — А-Чо почав відчувати якийсь невиразний страх. — Невже Шеммер не дозволить мені більше працювати на нього?

— Тільки не після сьогоднішнього дня. — Крюшо сердечно розсміявся. Це був для нього дотепний жарт. — Бачиш, після сьогоднішнього дня ти вже не зможеш працювати. Хіба зможе працювати людина, якій відрубають голову? — Він штовхнув китайця вказівним пальцем під ребро й густо зареготав.

Добру милю мули трусили підтюпцем під пекучим сонцем, а А-Чо мовчав. Потім він запитав: "Хіба Шеммер збирається відрубати мені голову?"

Крюшо, вискаливши зуби, кивнув головою.

— Це помилка, — сказав А-Чо серйозно. — Я не той китайоза, якому треба відрубати голову. Я — А-Чо. За рішенням шановного судді я повинен відбути двадцять років каторги в Новій Каледонії.

Жандарм розсміявся. Славний вийшов жарт, — цей смішний китайоза хоче обдурити гільйотину! Мули пробігли підтюпцем гай кокосових пальм і не менше як півмилі понад берегом сяючого на сонці моря, перш ніж А-Чо знову заговорив:

— Запевняю вас, я не А-Чоу. Шановний суддя не говорив, що мені треба відрубати голову.

— Не бійся, — сказав Крюшо з філантропічним наміром втішити свого полоненика. — Це легка смерть. — Він виразно ляснув пальцем. — Головне — швидко. Не те, що висіти на кінці вірьовки, брикати ногами й корчитись цілих п’ять хвилин. Це так, як ріжуть курчат сокирою. Відрубали голову — от і все. Так само й з людиною. Пух! — і все готово. Це не причиняє болі. Ти навіть не встигнеш подумати про біль. Зовсім не думаєш. Голови немає — значить, ти не можеш думати. Це дуже добре. Так і я хотів би померти — швидко, о, швидко. Тобі просто пощастило. Ти б міг захворіти проказою й повільно, по частинах, розкладатися; спочатку один палець на руці згниє й відпаде, потім другий, а потім і на ногах. Я знав чоловіка, ошпареного кип’ятком. Так він два дні не міг вмерти. А як він кричав — за цілий кілометр було чути. А ти? Га! Так легко! Ніж одрубає твою шию, чик — і все закінчено. Може ніж навіть лоскотатиме. Хто може сказати? Ті, що так відправлялися на той світ, назад не поверталися, не розповідали.

Крюшо здалося, що останні його слова були дотепними, і з півхвилини він корчився зо сміху. Частково вдавав з себе веселого, але він вважав своїм людським обов’язком підбадьорити китайозу.

— Але ж послухайте, я А-Чо, — наполягав той. — Я не хочу, щоб мені відрубали голову.

Крюшо насупився. Цього було вже занадто.

— Я не А-Чоу, — почав було А-Чо.

— Досить, — зупинив його жандарм. Він надувся і намагався показати себе лютим.

— Послухайте, я ж не... — знову почав А-Чо.

— Мовчати! — гаркнув Крюшо.

Після цього вони їхали мовчки. Від Папіті до Антімаоне двадцять миль, і поки А-Чо насмілився знову заговорити, вони проїхали більше половини цієї відстані.

— Я вас бачив в залі суду, коли шановний суддя розглядав нашу справу, — почав він. — Так от, чи не пам’ятаєте ви, що А-Чоу, якому повинні відрубати голову... та ви пам’ятаєте, що він був високий на зріст? А тепер гляньте на мене...

А-Чо несподівано встав, і Крюшо побачив, що його супутник — низького росту. І так само несподівано в пам’яті Крюшо виникла довга фігура А-Чоу. Дійсно, А-Чоу — високий. Для жандарма всі китайці були однакові, схожі своїми обличчями один на одного. Але відрізнити високого від низькорослого він все-таки міг і тепер змушений був визнати, що поруч з ним у візку сидить не той ув’язнений. Крюшо натягнув віжки і так різко зупинив мулів, що дишель виперся вперед і підняв хомути.

— Тепер ви бачите, що це помилка? — сказав А-Чо, задоволено посміхаючись.

Але Крюшо роздумував. Він уже каявся, що зупинив мулів. Про помилку судді він нічого не знав і не міг своїм розумом розібратися в ній, виправити її, але він знав: йому дали цього китайозу, щоб відвезти в Антімаоне, і його службовий обов’язок доставити туди ув’язненого. Що з того, якщо це не та людина і їй нізащо відрубають голову? Адже це всього-на-всього китайоза, а що таке зрештою китайоза? Крім цього, тут, можливо, й немає ніякої помилки. Звідки йому знати, що думає його начальство? Це справа начальників, їм видніше. І хто він такий, щоб думати за них? Одного разу Крюшо спробував за них подумати, так сержант сказав йому: "Ти дурень, Крюшо! Чим швидше ти зрозумієш це, тим краще для тебе. Не твоє діло думати. Твоє діло слухатись, дай думати тим, хто розумніший за тебе".