А-Чо - Лондон Джек

"Корал розростається, пальма пнеться вгору, а людина зникає".

Таїтянське прислів’я,

А-Чо не розумів французької мови. Дуже стомлений, він сидів у переповненому залі суду й нудьгував, слухаючи безперервну тріскотню по-французьки, якою сипав то один, то другий чиновник. Для А-Чо це була чистісінька тарабарщина, і він дивувався, які дурні французи, що так довго не могли розшукати вбивцю Чун-Га. Так і не знайшли його. Кожен із п’ятисот кулі, які працювали на плантації, знав, що вбивство вчинив А-Сан, але його навіть не арештували. Правда, всі кулі таємно домовились не доносити властям один на одного, але потім (це було б так просто) французи змогли б дізнатися, що вбивця — А-Сан. Які дурні ці французи!

А-Чо нічого поганого не зробив, і йому нічого було боятися. Він не брав участі в убивстві. Правда, А-Чо був присутнім при цьому, й Шеммер, наглядач на плантації, вбіг в барак зразу ж після вбивства і застав там його разом з чотирма-п’ятьма іншими китайцями. Ну й що ж з цього? На тілі Чун-Га було лише дві ножові рани. Ясно, що п’ять чи шість осіб не могли нанести двох ножових ударів. Навіть якби кожен вбивця вдарив по одному разу, то тільки двоє могло приймати участь в убивстві.

Так роздумував А-Чо, коли він і його чотири товариші обманювали, заперечували й збивались у своїх свідченнях суду з приводу того, що трапилось. Вони почули крик, зрозуміли, що когось убивають, і, як і Шеммер, побігли до барака. Вони опинились там раніше Шеммера — оце й усе. Правда, Шеммер твердив, що випадково проходив мимо барака і, почувши гамір та сварку, стояв і прислухався за дверима щонайменше хвилин п’ять, а коли вбіг у кімнату, то застав там усіх підсудних, і що вони незадовго перед цим ніяк не могли попасти туди, бо він весь час стояв біля єдиного виходу з барака. Але що з цього? А-Чо й четверо його товаришів-підсудних запевняли, що Шеммер помилився. Нарешті ж їх все-таки відпустять. Вони впевнені в цьому. Не можна ж п’ятьом особам відрізати голови за дві ножові рани. До того ж ні один іноземний диявол не бачив, як був убитий Чун-Га. Але ці французи такі дурні. "А от в Китаї, — думав А-Чо, — суддя звелів би всіх їх катувати і зразу узнав би правду. Катуванням дуже легко добитись істини. Але ці французи не катують, – от дурні! Значить, вони ніколи не дізнаються, хто вбив Чун-Га".

Але А-Чо розумів не все. Англійська компанія, що володіла плантацією, з великими затратами привезла на Таїті п’ятсот кулі. Акціонери вимагали дивідендів , а компанія поки що нічого не виплачувала і не хотіла, щоб законтрактовані робітники, які дуже дорого їй обійшлися, почали вбивати один одного. Поряд з цим французам також не терпілося переконати китайців у перевазі й силі французьких законів. А в таких випадках найкраще діє зразкова екзекуція. Та й яка користь від Нової Каледонії, коли б не засилати туди на довічне горе й страждання нещасних, винних тільки в тому, що вони люди і піддаються спокусам.

А-Чо всього цього не розумів. Він сидів у залі суду й чекав безглуздого рішення, яке звільнить його і товаришів із тюрми й дозволить їм повернутися на плантацію відробити терміни їхніх контрактів. Тепер уже скоро буде вирок. Розгляд справи наближається до кінця. Це видно з усього. Свідків більше не опитували, та й французькі дияволи перестали бурмотіти. Навіть вони, нарешті, стомилися, й, очевидно, ніяк не діждуться рішення суду. Чекаючи вироку, А-Чо пригадував минуле, коли він підписав контракт і сів на пароплав, який відправлявся на Таїті. В приморському селі, звідки А-Чо був родом, жилось тяжко, і він вважав себе щасливим, коли погодився працювати протягом п’яти років в південних морях за п’ятдесят мексіканських центів у день. Хіба мало дорослих мужчин в його селі цілий рік гнули спину за десять мексіканських доларів, і хіба мало жінок за половину цієї суми цілий рік в’язали сіті. В будинках крамарів прислужницям платили чотири долари в рік. А тут А-Чо одержуватиме п’ятдесят центів в день: за один-однісінький день він одержить таку велику суму! Не біда, що тяжка робота! Через п’ять років А-Чо повернеться додому — так значилося і в контракті — і йому ніколи не доведеться більше працювати. Він забагатіє на все життя, матиме власний будинок, жінку й дітей, і малята підростатимуть і шануватимуть його. За будинком А-Чо матиме маленький садочок, куточок для роздумів і відпочинку. В садку буде крихітний ставочок з золотими рибками, а на кількох деревцях — дзвіночки, й ледь повіє вітерець — вони й задзвонять. А свій сад він обнесе високою стіною, щоб ніщо не тривожило і він міг би спокійно думати й відпочивати.

Що ж, три роки із п’яти А-Чо уже відробив. На батьківщині він і зараз вважався б багатою людиною. Ще яких-небудь два роки, і А-Чо назавжди залишить плантацію на Таїті і зможе до самої смерті тільки думати й відпочивати. Але саме тепер він втрачає гроші тільки через те, що, на своє горе, був присутнім при вбивстві Чун-Га. Три тижні він провалявся в тюрмі і кожного дня втрачав по п’ятдесят центів. Ну, нічого, скоро суд винесе рішення, і він повернеться до роботи.

А-Чо вже двадцять два роки. Добродушний, завжди веселий, він весь час посміхався. Як і всі азіати, він був сухорлявий, а обличчя його, повне, кругле, як місяць, виражало щиру та приязну до людей вдачу, що нечасто траплялося серед його земляків. Вражала відповідність його характеру зовнішньому вигляду. Він ніколи не чинив лиха, ніколи ні з ким не сварився. Азартних ігор не любив. Гравець повинен бути грубим, а в нього — дуже ніжна душа. Він задовольнявся тими маленькими радостями й простими втіхами, що їх давало саме життя. Спокій і тиша вечірньої прохолоди після виснажливої праці на бавовнянім полі давали йому величезне задоволення. А-Чо міг просиджувати цілими годинами, пильно вдивляючись в одиноку квітку, й філософствувати про таємниці й загадковість буття. Голуба чапля на вузькій косі піщаного берега, сріблясті сплески летючої риби або ніжнорожевий захід сонця над лагуною так захоплювали А-Чо, що він забував про нескінченно довгі тяжкі дні і про важкий канчук Шеммера.

Шеммер! Карл Шеммер, груба, бездушна тварюка. Недарма він одержував прибутки, витискуючи до останньої краплі все, що тільки можна, із своїх п’ятисот рабів — кулі залишалися рабами до того часу, поки не кінчався термін їх контракту. Шеммер намагався забрати всю силу із цих п’ятисот тіл, що обливалися потом, і перетворити цю силу в тюки пухнастої бавовни, готової на експорт. Зробити це він міг тільки завдяки своїй бездушності, первобутній грубості і владному характеру. Ще допомагав йому при цьому товстий шкіряний ремінь, який він постійно тримав у руках, роз’їжджаючи по плантації. Ремінь цей, трьох дюймів завширшки і довжиною в цілий ярд , неждано-негадано міг ляснути, мов постріл із пістолета, по голій зігнутій спині кулі. Такі постріли лунали частенько, коли Шеммер роз’їжджав по виораному полю.

Одного разу, на початку першого року контракту, Шеммер одним ударом кулака убив кулі. Не можна сказати, щоб голова людини тріснула, як шкаралупа яйця, але під кулаком Шеммера в голові кулі все перемішалось, і, прохворівши з тиждень, він помер. Проте китайці не скаржились французьким дияволам, які управляли Таїті. Шеммер — це їх власна справа. І більше нікого це не турбує. Треба берегтися його гніву, як бережешся отруйного укусу сколопендр, що ховаються в траві чи залазять у бараки вночі, коли йде дощ. І "китайози" — так прозвали їх ліниві, смуглошкірі жителі острова — старалися не сердити Шеммера занадто сильно. Іншими словами, вони трудились до сьомого поту, щоб тільки виконати завдання. Важкий кулак Шеммера збільшив прибутки компанії на тисячі доларів, а йому особисто не причинив ніякої мороки.

Французи, взагалі неумілі колонізатори, не могли використати всі природні багатства острова і втішались тим, що хоч англійська компанія мала успіхи. Яке їм діло до Шеммера і його страшного кулака? Смерть китайця? Чи варто говорити про якогось китайозу! Та й помер він, як свідчив лікар, від сонячного удару. Правда, ніхто досі не умирав на Таїті від сонячного удару. Смерть одинокого китайози — виключний випадок. Саме так і написав лікар у своїх висновках, і його думка була неупередженою. Йому мусять виплатити дивіденди, або ще одно банкротство приєднається до довжелезного списку банкротств на Таїті.

Цих білих дияволів ніяк не зрозумієш. Сидячи в залі суду і чекаючи вироку, А-Чо думав про загадковість цих людей. Ніколи на знаєш, що в них на думці. Він бачив кілька білих дияволів, і всі вони однакові — офіцери й матроси на кораблі, французькі чиновники, білі службовці на плантації і той же Шеммер. Хід їхніх думок неможливо збагнути. Білі люди ставали злими без явної на те причини, і їхній гнів завжди небезпечний. В такі хвилини вони нагадували диких звірів. їх часто дратує будь-яка дрібниця, а іноді своїм терпінням вони могли перевершити навіть китайця. Китайці — помірковані в їжі і питті, а ці — ненажери — з’їдали занадто багато, а випивали ще більше. Китаєць ніколи не може бути впевненим, догодить він їм чи розгніває. Та хіба угадаєш? Те, що їм подобалось сьогодні, завтра могло викликати вибух гніву. Очі білих дияволів, ніби ширма, за якою ховались від погляду китайця їхні думки. Але найразючішою була незвичайна енергія білих дияволів, їх вміння все зробити, все наладити, добитися бажаних результатів, підкорити своїй волі все, що тільки живе і рухається на землі, і навіть силу самих стихій. Так, білі люди — страшні й дивні, вони — дияволи. Взяти хоча б того ж Шеммера.

А-Чо дивувався, чому вони так довго возяться з вироком. Ніхто з підсудних і пальцем не зачепив Чун-Га. А-Сан убив його сам. Він підскочив до Чун-Га, однією рукою схопив його за косу і закинув голову назад, а другою всадив у тіло ніж. Всадив раз, потім ще раз. Сидячи в залі суду з закритими очима, А-Чо знову бачив всю сцену вбивства — сварка, лихослів’я й образи, якими вони плямували пам’ять шановних предків, прокляття, що сипалися на не зачатих ще потомків, скачок А-Сана, його рука, що схопила за косу Чун-Га, удар ножа — раз і ще раз, ривком розчинені двері, несподівана поява Шеммера, метушня біля виходу, втеча А-Сана, ремінь Шеммера, що загнав тих, що залишилися, в куток, і, нарешті, постріл з револьвера, на який до Шеммера збіглися люди.