Катар (Нежить) - Лем Станіслав
Коли я витягав нову хустинку, щоб витерти носа, пакет упав між сидіння й зашелестів на протязі. А як дивовижно поводяться речі на орбіті! Коли думаєш, що вже все закріплене, намагнічене, прив'язане, приклеєне пластирем, починається справжній цирк — роєм злітають ручки, окуляри, незакріплені кабелі звиваються, мов вужі, а найгірше — це крихти. Полювання з пилососом на кекс… А лупа з голови? Про закулісний бік космічного поступу людства ніде не пишеться. Тільки діти спочатку цікавились, як на Місяці роблять пі-пі…
Гори здіймалися бурі, спокійні, тяжкі і наче рідні. Одна з найпривабливіших прикмет Землі. Дорога змінювала напрям, сонячні квадрати пересувались по машині, і це теж нагадувало безмовний, урочистий рух світил на орбіті. День посеред ночі, одне поряд з іншим, як перед створенням світу, і сон про літання, що став явою, і якесь божевільне, остовпіле відчуття тіла, що все є так, як не повинно бути. Я був на лекції про локомоційну хворобу, але насправді все далеко не так. Це не просто нудота, а справжня паніка кишок і селезінки, пручання нутрощів, звичайно невідчутних, їхній протест. Мені жаль було їх, приголомшених. Ми захоплювалися Космосом, та наші тіла страждали від нього. Вони відразу ж зненавиділи його. Ми тягли їх туди, а вони ставали дибки. Тренування, звичайно, робили своє. Адже й ведмедя можна навчити їздити на велосипеді, та хіба ж він створений для цього? Посміховисько, та й годі. Ми не здавалися — і припливи крові до голови припинялися, кишки розслаблювалися. Та це лише на якийсь час відсувало зведення порахунків — кінець кінцем доводилось повертатися. Земля зустрічала нас убивчим навантаженням — випростати коліна й хребет було справжнім подвигом, голова падала на бік, мов олов'яна куля. Я знав, що так має бути, бачив, як дужі чоловіки соромилися, що не можуть кроку ступити, сам вкладав їх у ванну, щоб вода хоч на хвилинку звільнила їх тіла від ваги, а все ж чомусь вірив, що зі мною такого не буде.
Той бородатий психолог запевняв, що так буває з кожним. А згодом, коли людина знову звикає до тяжіння, орбітальна невагомість повертається ностальгічними снами. Ми непридатні для космосу і, власне, тому не відступимося від нього. Моя нога підсвідомо зреагувала на червоне світло. І я лише за мить зрозумів, що гальмую. Під колесами захрупотів розсипаний рис, крупинки ставали щораз більшими, як град. Ні, це скло. Колона гальмувала все більше. Права смуга відгороджена конусами. Я намагався пробитися поглядом крізь нагромадження машин. Де? Здіймаючи під черевом хмару білої, наче борошно, куряви, на поле сідав жовтий вертоліт. Два збиті докупи кузови зі сплющеними капотами. Так далеко від дороги? А люди? Колеса знову захрупотіли по склу, ми ледве повзли мимо поліцейських, що махали: "Швидше! Швидше!" Поліцейські шоломи, "швидкі допомоги", ноші, колеса перекинутої машини ще крутяться, блимає поворот. Дорога куриться. Асфальт? Ні, мабуть, бензин. Колона звернула на праву смугу, від швидкості стало вільніше дихати. На сьогодні передбачається сорок трупів. Виринув ресторан на мосту, обіч нього в темряві корпусів великої Area di Servizio[4] раптово спалахували вогні зварки. Я глянув на лічильник. Скоро буде Кассіно. На першому ж віражі мені раптом перестало крутити в носі, наче плімазин аж тепер продерся крізь макарони.
Другий віраж. Я здригнувся, відчувши раптом чийсь погляд, який незбагненним чином ішов знизу, наче хтось, лежачи горілиць під сидінням, стежив за мною. То сонячний промінь вихопив обкладинку журналу з блондинкою, що показувала язика. Не дивлячись, я нахилився й перекинув лискучий журнал на другий бік. Як на астронавта, сказав мені той психолог після тесту Роршаха, ви живете надто багатим внутрішнім життям. Я тоді викликав його на відвертість. А може, він мене. Він вважав, що страх буває двох видів: високий — від свідомості і низький — з нутрощів. Може, хотів мені полестити, запевняючи, що я надто хороший?
Небо витискало з себе хмарини, які зливалися в суцільну пелену. Скоро мала бути заправка. Я скинув газ. Мене випередив юнацького вигляду дідок: розпустивши довгі сиві патли на вітрі, він гнав уперед, не вимикаючи захриплої сирени — підстаркуватий Вотан. Я під'їхав до колонки. Поки машину заправляли, вихилив усе з термоса, лишивши на дні коричневий цукор. Скло так і зосталося не протерте, заляпане масними і кров'яними плямами мушиних решток" Від'їхавши далі, до котлованів, я вийшов з машини і випростався. Переді мною стояв великий торговий павільйон. Тут Адамс купив колоду карт для тарока, скопійованих з італійських карт XVIII чи XIX століття. Станція розбудовувалася, котлован для нового розподільника обрамляв білий, ще не втрамбований гравій. Скляні двері безшумно пропустили мене в павільйон. Всередині було порожньо. Сієста? Та ні, вже минула. Я пройшовся між ярусами барвистих коробок і штучних овочів. Білий ескалатор, що вів на другий поверх, рушив, тільки-но я наблизився, і зупинився, коли я обминув його. На екрані телевізора біля вітрин я побачив свій профіль, чорно-біле зображення тремтіло в сонячних відблисках. Сподіваюся, що насправді я не такий блідий. Жодного продавця. На прилавках купи дешевих сувенірів, стоси карт, мабуть, тих самих. Шукаючи поглядом продавця, я поліз до кишені по дрібні і почув, як надворі зашурхотів під колесами гравій. З білого "опеля", що різко загальмував, вийшла дівчина в джинсах і, обминувши рів, увійшла до павільйону. Стоячи спиною до входу, я бачив її на екрані телевізора. Вона зупинилася за кільканадцять кроків від мене. Я взяв з прилавка імітацію старого дереворита з зображенням Везувію, що димів над затокою. Далі лежали листівки з помпейськими фресками, які так шокували наших батьків. Дівчина, подумавши, що я продавець, нерішуче ступила кілька кроків у мій бік. Ескалатор тихо рушив, а вона зупинилась — невеличка, в штанях. Я обернувся, збираючись вийти. В ній не було нічого особливого. Обличчя майже дитяче, невиразне, маленькі вуста, і лише те, що вона дивилася крізь мене широко розкритими очима й дряпала нігтем комірець білої блузки, змусило мене сповільнити біля неї ходу, і раптом вона з незворушним обличчям почала беззвучно падати навзнак. Це мене так спантеличило, що в першу мить я навіть не зреагував, вона падала, як колода. Мені вдалося лише ослабити падіння, підхопивши її за оголені плечі, наче за її згодою я поклав її горілиць. Лежала, мов лялька. Збоку могло б здатися, що я нахилився над перекинутим манекеном, бо обабіч нас стояли манекени в неаполітанському вбранні, а я між ними. Взяв її руку. Пульс був слабенький, але рівний. Видно було кінчики зубів і краєчки білків, наче вона спала з напівзаплющеними очима. За сто метрів звідси машини під'їжджали до колонок, потім різко розверталися і, здіймаючи білу куряву, пірнали в гучний потік Дель Соле. Перед павільйоном стояли лише дві машини: моя й дівчини. Я поволі випростався. Ще раз поглянув на неї. Рука з тонким зап'ястям, яке я відпустив, плавно опускалася додолу. Коли рука потягла за собою й плече, під пахвою серед світлого волосся я помітив дві невеличкі плямки — сліди подряпин чи мініатюрне татуювання. Це було щось схоже на руни, які я бачив колись у полонених есесівців. Але це, очевидно, були звичайні родимки. Я хотів знову схилитися до неї, ноги навіть злегка напружилися, але стримався. Пішов до виходу. Наче підкреслюючи закінчення сцени, ескалатор беззвучно зупинився. Біля виходу я озирнувся. Купа кольорових куль заступала дівчину, але я побачив її зображення в далекому телевізорі. Воно тремтіло. Мені здалося, що то вона здригнулась. Почекав ще трохи. Ні. Скляні двері послужливо випустили мене надвір. Перескочивши рів, я сів у "хорнет" і здав назад, щоб побачити номер "опеля". Німецький. Всередині з барвистої мішанини речей стирчала ключка для гольфа. Було над чим подумати в дорозі. Це нагадувало приступ тихої епілепсії, petit mal[5]. Бувають і такі форми, без конвульсій. Може, вона відчула наближення приступу й зупинилася, а коли входила до павільйону, вже втрачала притомність. Звідси й невидючий погляд, і павучий рух пальців на комірчику. Та могла бути й симуляція. На трасі я не помітив її "опеля". Щоправда, не дуже додивлявся, та й такі білі прямокутні машини трапляються часто. Я мовби під лупою розглядав кожну деталь, що впадала у вічі. В павільйоні мало бути хоча б двоє-троє продавців. Пішли всі разом перехилити по чарці? Дивно. Хоча зараз і таке буває. Пішли собі до кав'ярні, знаючи, що в цей час до павільйону ніхто не заходить. А дівчина під'їхала, бо воліла, щоб це сталося туї, а не на станції, не хотіла влаштовувати видовища для хлопців у комбінезонах Суперкортемаджіоре.
Як природно все пояснюється. Правда ж? А чи не занадто логічно? Їхала сама. А хто в такому стані їздить сам? А далі? Якби опритомніла, я не провів би її до машини, а постарався б відрадити від дальшої їзди. І що ж? Порадив би лишити "опеля" й пересісти до мене. Так зробив би кожен. І я теж, якби був тут звичайним туристом. Мені стало гаряче. Треба було лишитись і вплутатись у цю справу, якщо вона того варта! Адже для цього я й був тут! Чорти б його взяли! Дедалі настійніше я переконував себе, що вона справді знепритомніла, і дедалі менше вірив у це. І не тільки в це. Хто б то лишив напризволяще торговий павільйон, та ще й такий, як цей універмаг. Хоч би касир мав бути на місці. А його не було. Щоправда, весь павільйон мов на долоні з кав'ярні по той бік котлована. Та й кому могло спасти на думку, що я сюди заїду? Нікому. Отже, так чи інакше, це не було організовано для мене особисто. А може, я мав стати невідомою жертвою? А власне, чиєю? Що ж, продавці, касир, дівчина — в одній змові? Це вже було нереально. Отже, звичайна випадковість. Знову те саме. Адамс доїхав до Рима живий. І сам. А інші? Несподівано згадав про ключку для гольфа серед поля. Боже милий, адже такі ключки…
Вирішив узяти себе в руки, навіть якщо й пошився в дурні. Як поганий, але впертий актор, повернувся до невдалої ролі. На наступній станції, не виходячи з машини, попросив камеру. Гарний брюнет у комбінезоні глянув на мої колеса: у вас безкамерні. А мені треба камеру! Розраховуючись, я поглядав на автостраду, щоб не проґавити "крайслера", та його не було.
