Бавдоліно - Еко Умберто
Відтоді записав я ще чимало інших пергаменів, іноді пишучи день у день. Мені здавалося, ніби живу я тільки для того, щоб увечері оповісти про те, що зі мною трапилось удень. Пізніше я обмежився до коротких щомісячних записів, щоб зафіксувати найважливіші події. На схилку літ, казав я собі, — себто фактично тепер — на основі цих нотаток укладу я "Gesta Baudolini".[36] Й історія мого життя була зі мною у всіх моїх мандрівках. Але коли ми тікали з царства Пресвітера Йоана…
— Пресвітера Йоана? Ніколи не чув про такого.
— Ще почуєш про нього від мене, може, аж забагато. Так-от: тікаючи, я загубив ті пергамени. То було немов загубити своє життя.
— Можеш розповісти мені те, що пам'ятаєш. Я збираю уривки подій, шматки бувальщин і з цього творю історію, накреслену Провидінням. Врятувавши мене, ти дарував мені ще трохи майбутнього, і я віддячу тобі, повертаючи втрачене минуле.
— Але історія моя, може, не має особливого сенсу…
— Історій без сенсу не буває. Я належу до людей, які вміють знайти його навіть там, де інші його не бачать. І тоді історія ця стає книгою живих, мов лунка сурма, що піднімає з могили тих, хто є прахом уже багато століть… Але для цього потрібен час — треба обміркувати події, сполучити їх, знайти між ними взаємозв'язки, іноді майже невидимі. Але нам і так нічого робити, бо твої ґенуезці кажуть, що треба дочекатися, аж поки злість тих собак трохи вщухне.
Никита Хоніят, колишній двірський красномовець, найвищий суддя імперії, суддя Покрову, логотет таємниць, тобто — як би висловились у латинському світі — канцлер візантійського василевса, а також літописець багатьох Комнинів та Ангелів, з цікавістю спостерігав за чоловіком, який сидів перед ним. Бавдоліно переконував його, що вони вже зустрічалися раніше, в Ґалліполі, у часи імператора Фрідріха, але якщо Бавдоліно й справді там був, він губився в натовпі чиновників, а от Никита, який вів переговори від імені василевса, був далеко більше на виду. Може, Бавдоліно брехав? У кожному разі, саме він врятував його від лютих напасників, відвів у безпечне місце, знайшов його родину й обіцяв вивезти їх усіх з Царгорода…
Никита дивився на свого рятівника. Той був більше схожий на сарацина, ніж на християнина. Обпалене сонцем обличчя, блідий рубець, що перетинав цілу щоку, копиця все ще рудого волосся, яка робила його схожим на лева. Згодом Никита здивується, дізнавшись, що чоловік той мав понад шістдесят років. П'ястуки його були дебелі, і коли він тримав їх на колінах, на них виразно виступали вузлуваті суглоби. Руки селянина, придатніші для лопати, ніж для меча.
Але грецькою говорив він плавно, не бризкаючи слиною за кожним словом, як це звичайно роблять чужинці, а недавно Никита чув, як він звертається до когось з напасників їхньою шерехатою мовою — він говорив нею швидко й сухо, і можна було собі уявити, що в його устах вона могла звучати й образливо. Зрештою, напередодні він сказав Никиті, що має один дар: варто йому почути, як двоє між собою говорять якоюсь мовою, і через деякий час він сам може говорити, як вони. То був особливий дар, який, на думку Никити, належав тільки апостолам.
Життя при дворі — ще й при якому дворі — навчило Никиту оцінювати людей зі спокійною недовірою. Найбільше його вражала в Бавдоліні одна річ: що б він не казав, він завжди дивився на свого співрозмовника примруженими очима, немов остерігаючи, що не варто сприймати його слова серйозно. Подібну манеру можна пробачити будь-кому, але не людині, від якої очікуєш правдивих свідчень, щоб перетворити їх на Історію. Зрештою, Никита був допитливим від природи. Він любив слухати розповіді інших, і не тільки про те, чого сам не знав. Навіть коли хтось описував те, що він сам бачив на власні очі, йому здавалось, ніби він споглядає це з іншого боку, немов стоїть на верхівці гори, зображеної на іконі, і бачить камені так, як бачили їх апостоли зверху, а не як бачать їх вірні знизу. Зрештою, йому подобалося розпитувати латинян, які так відрізнялися від греків, — насамперед про їхні нові мови, такі відмінні одна від одної.
Бавдоліно з Никитою сиділи один напроти одного в кімнатці всередині невеликої вежі, двострілчасті вікна якої відкривалися на три боки. Одне виходило на Золотий Ріг[37] і Перу[38] на протилежному березі, де серед передмість і халуп височіла Галатська вежа; з другого вікна було видно портовий канал, який впадав у протоку Святого Юрія;[39] а третє дивилося на захід, і з нього можна було побачити цілий Царгород. Але того ранку бліде небо було заслане густим димом, що піднімався від охоплених вогнем палаців та базилік.
То була вже третя пожежа в місті за останні дев'ять місяців — перша понищила двірські склади й гамазеї, від Влахерн[40] аж до Константинових мурів, друга пожерла всі крамниці венеційців, амальфійців, пізанців та гебреїв від Перами майже до самого узбережжя, пощадивши тільки квартал ґенуезців у підніжжі Акрополя, а третя тепер розгоралася повсюди.
Унизу пливла справжня ріка полум'я, валилися на землю портики, руйнувалися палаци, тріскали колони; огненні кулі, вилітаючи з осердя цього пожарища, поглинали далекі будинки, а вітри, примхливо підживляючи це пекло, підхоплювали полум'я, і воно верталося, щоб пожерти те, що ще не пожерло було раніше. Догори підносилися густі хмари диму; знизу на них мінилася червоняста заграва, але була вона іншої барви, ніж полум'я — може, так просто здавалося в оманливих променях східного сонця, а може, цієї барви надавали їй спеції, дерево та інше добро, яке, згоряючи, породжувало це полум'я. Крім цього, доносилися аромати мускатного горіха, кориці, перцю чи шафрану, гірчиці або імбиру, залежно від того, звідки, з якої частини міста віяв вітер — найчудовіше місто на світі горіло, мов жарівниця з пахощами.
Бавдоліно повернувся спиною до третього вікна і стояв, мов темна тінь, в ореолі подвійного сяйва — сяйва нового дня і сяйва пожежі. Никита слухав його в піввуха, згадуючи події попередніх днів.
Того ранку, у середу 14 квітня року Господнього 1204-го, тобто року шість тисяч сімсот дванадцятого від початку світу, як звикли рахувати у Візантії, минало два дні від того часу, як варвари остаточно заволоділи Царгородом. Ще в п'ятницю візантійське військо, яке так гарно виблискувало зброєю, щитами й шоломами під час урочистостей, й імперська гвардія з англійських та данських найманців, озброєна страхітливими двосічними сокирами, відважно билася, чинячи опір ворогам, але в понеділок, коли вороги прорвалися за мури, їй таки довелося здатися. Перемога була такою раптовою, що надвечір самі переможці у страху спинилися, сподіваючись нової хвилі опору, і, щоб зупинити захисників, запалили нову пожежу. Але у вівторок вранці місто дізналося, що узурпатор Алексій Дука Мурзуфл утік вночі в глиб континенту. Осиротілі й переможені городяни стали обсипати прокльонами цього крадія тронів — якого донедавна прославляли й улещували, коли він задушив свого попередника, — і, не знаючи, що робити (легкодухи, усі легкодухи, який сором, лементував Никита, дізнавшись про ганебну поразку), зібралися на великий похід, включно з патріярхом і священнослужителями всіх рангів у ритуальному облаченні, з ченцями, які волали щось про милосердя, готові продатися новим владоможцям, як раніше продавалися старим, і, несучи хрести й образи Господа Нашого, понад які здіймалися їхні крики й лементи, вирушили назустріч завойовникам, сподіваючись задобрити їх.
Що за божевілля сподіватися милосердя від варварів, які не чекали, аж ворог здасться, щоб вчинити те, про що мріяли місяцями — знищити найбільше, найлюдніше, найбагатше, найшляхетніше місто на світі, розділивши між собою його останки. Безконечна процесія плакальників наштовхнулася на розлючених і насуплених безвірців, які стискали в руках ще червоні від крові мечі, нетерпляче гарцюючи на конях. Не звернувши на процесію ніякої уваги, вони почали грабувати.
О Господи Ісусе, що за поневіряння, що за муки випали на нашу долю! Як це так — чому гуркіт моря, потьмарення чи повне затемнення сонця, червоне сяйво місяця, рух зірок не провістили нам цього остаточного лиха? Так голосив Никита у вівторок увечері, розгублено блукаючи по тому, що колись було стольним градом останніх римлян, намагаючись уникнути орд невірних, але раз у раз наштовхуючись на все нові й нові пожежі, які перекривали шлях, у розпачі, що не зможе знайти дороги додому, у страху, що тим часом хтось із цих падлюк погрожує його родині.
Нарешті, проти ночі, не наважуючись йти через сади і відкритий простір між Святою Софією та Іподромом, він бігцем пробрався до святині — її великі портали були відчинені, та він не думав, що лють варварів дійде до того, щоб споганити це місце.
Але, увійшовши, аж пополотнів від жаху. Величезне приміщення було вкрите трупами, між якими гарцювали непристойно п'яні ворожі лицарі. Трохи далі ватага зарізяк ударами довбні розвалювали срібні, облямовані золотом ворота ступениці. Прегарну казальницю пов'язали мотузками, зірвали з місця й тягли мулами надвір. Захмеліла юрба поганяла тварин, але копита "їхні ковзали по відполірованій підлозі, озброєні люди спершу тільки штрикали бідолашну скотину, а тоді почали лупити її мечами, мули від страху випускали потоки фекалій, деякі тварини падали на землю зі зламаними ногами, і ось увесь простір навколо казальниці вкрився багнюкою з крові та лайна.
Кілька зграй цього авангарду Антихриста знущалися з вівтарів — Никита побачив, як вони навстіж відкрили дароносицю й стали хапати чаші, кидаючи на землю Святі Дари; виколупавши кинджалом коштовні камені, які прикрашали чашу, вони сховали їх за пазуху, а чашу кинули на спільну купу, призначену на переплавку. Ще раніше кілька з них, гигочучи, витягли були з сідла баклагу, повну вина, налили у священну посудину і пили з неї, пародіюючи рухи священнослужителя. А що ще гірше, при вже цілком обідраному головному олтарі, на євхаристійному престолі босоніж танцювала хмільна від якогось трунку напівгола повія, наслідуючи священні обряди, а чоловіки сміялися і намовляли її скинути останню одежину; поступово оголившись, вона стала танцювати перед олтарем старовинний розпусний танець кордакс, аж врешті стомлено впала, відригуючи, на патріярший трон.
Заливаючись слізьми від цього видовища, Никита поквапився в глиб храму, де височіла колона, яку народна побожність звала Пітливою, адже й справді, варто було до неї доторкнутися, як з неї починав безперервно точитися містичний піт; та Никита хотів дістатися до неї зовсім не з містичних причин.
