Зачароване місце - Гоголь Микола

Одступив дід і заступ випустив з рук. "Ага, голубчику, ось де ти!" забекала бараняча голова на верхівці дерева. "Ага, голубчику, осьде ти!" ревнув ведмідь, висунувши з-за дерева свою морду. Мурашки полізли у діда по спині. "Та тут страшно й слово сказати!" промовив він сам до себе. "Тут страшно й слово сказати!" пискнув птичий ніс. "Страшно слово сказати!" забекала бараняча голова. "Слово сказати!" ревнув ведмідь. "Хм!" сказав дід, і сам злякався. "Хм!" запищав ніс. "Хм!" бекнула голова. "Хум!" ревнув ведмідь.

Зі страхом озирнувся він: боже ти мій, яка ніч! ні зірок, ні місяця; кругом провалля; коло ніг круча — безодня; над головою нахилилась гора, от-от, здається, гупне на нього! і ввижається дідові, що з-за неї виглядає якась пика: леле! ніс, як міх у кузні; ніздрі — хоч по відру води лий у кожну! губи, їй-богу, як дві колоди! червоні баньки викотились наверх, ще й язик висолопила, дражниться! "Чорт з тобою! На тобі й скарб твій! Отака мерзенна пика!" Дід покинув казан і вже хотів був тікати, озирнувся: як не було нічого. "Це ж тільки лякає нечиста сила!" Взявся знову до казана — ні, важкий! Що робити? Не тут же його залишати! От, напруживши всі сили, вхопився він за нього руками: "ну, разом, разом! ну, ще трохи!" і витяг! "Ух! тепер понюхати табаки!" Вийняв ріжок.

Одначе, перш, ніж понюхати, пильно подивився, чи нікого немає. Здається, що ні; аж ось ввижається йому, що пень дерева пихкає і дметься, показуються вуха, наливаються червоні очі, роздуваються ніздрі, ніс наморщився, от-от чхне. "Ні, не понюхаю табаки!" подумав дід, сховавши ріжок: "знову заплює чортяка очі!" Вхопив казана і скільки духу тікать. Тільки чує, а позаду щось так і чеше його лозиною по ногах. "Ой, ой, ой!" покрикував тільки дід, біжучи з усієї сили. І вже як добіг до попового городу, тоді тільки почав потроху переводити дух.

"І куди це запропастився дід?" думали ми, дожидаючи його години зо три. Вже з хутора давно прийшла мати і принесла горщик гарячих галушок. Діда нема та й нема! Сіли знову вечеряти самі. Після вечері мати вимила горщик, дивиться, куди б вилити помиї, щоб не на грядку, аж бачить — сунеться прямо їй назустріч кухва[62]. У небі було темненько. Це ж, мабуть, котрийсь із хлопців, пустуючи, сховався за кухвою, та й підштовхує її. "От і добре, сюди я й виллю помиї", сказала та й вилила гарячі помиї.

"Ой", закричало щось басом. Зирк — дід. Ну, хто ж знав таке! їй-богу, думали, що діжка лізе. Признатися, хоч воно трохи ніби й гріх, а таки сміх узяв, коли побачили, як сива дідова голова вся була облита помиями і обвішана лушпинням з кавунів та динь.

"Бачиш, чортова баба", сказав дід, обтираючи полою голову: "як ошпарила! ніби свиню перед Різдвом! Ну, хлопці, буде тепер вам на бублики! У золотих жупанах будете ходити, сучі діти! Подивіться, лишень, подивіться сюди, чого я вам приніс!" сказав дід і одкрив казана. І що ж би таке було там, як ви гадаєте? Ну, принаймні, подумавши добре? га? золото? Отож-бо й є, що не золото: сміття, гній… сором казати, що таке! Плюнув дід, викинув казана і руки помив.

Після того заказав і нам вірити коли-небудь чортові. "Ви собі й не думайте", говорив він нам часто: "все, що не скаже ворог господа Христа, все збреше, сучий син! Правди в нього й на копійку немає!" І бувало тільки почує старий, що в якомусь місці неспокійно: "Ану, хлопці, давайте хрестити!" загукає до нас: "так його! так його! гарненько!" і почне класти хрести. А те прокляте місце, де не витанцьовувалось, обгородив він тином і звелів кидати туди все, що було непотрібного, увесь бур'ян і сміття, що згрібали з баштана. Так от як морочить нечиста сила чоловіка. Я добре знаю цю землю: після того наймали її у батька під баштан сусідні козаки. Земля добра! і родила завжди на диво; тільки на тому завороженому місці ніколи не було нічого путнього. Засадять, як слід, а зійде щось таке, що й не добереш у ньому толку: кавун не кавун, гарбуз не гарбуз, огірок — не огірок… чорт знає, що таке!