Чи вмієш ти свистати, Юганно? - Старк Ульф

— Треба потренуватися добре, і все вийде. Ну, а іще про що ти розмірковуєш?

— Наприклад, чому в тебе пластир на підборідді?

— Я порізався, коли брився, — пояснив дідусь. — Руки дуже тремтять.

— Значить, тобі потрібна допомога, — вирішив Берра. — Ульф здорово вміє з ножем поводитись, він міг би тобі допомогти. І ось іще що.

— Що?

— Коли в тебе народження? Треба б його відсвяткувати.

Дідусь подивився на годинник на стіні.

— Зовсім скоро, — сказав він.

— Можливо, в наступну п'ятницю? — пожвавився Берра.

— Так, цілком ймовірно.

Ми похапцем попрощалися з Нільсом. Адже Беррі стільки потрібно було встигнути підготувати!

Треба було перевірити, чи не сіли батарейки в ліхтарику. Дістати гроші зі скарбнички. Грошей виявилося недостатньо, і ми пустилися на заробітки: стригли газони і пололи густавсонови клумби з трояндами.

І весь час Берра наполегливо вчився свистати.

Він тренувався в середу по дорозі в тютюновий ларьок, де ми купили сигару, яких я в житті не бачив.

Він тренувався в четвер, коли ми ходили в булочну і іще в одну крамницю, жахливо дорогу.

Навіть у п'ятницю, складаючи валізу, Берра намагався свистати, надуваючи щоки так, що вони становилися круглими і червоними, як два помідори.

Але ніякої мелодії у нього не виходило.

— Не так-то це просто, — признався Берра, коли ми проходили мимо каплиці. — Можливо, це найскладніше у житті.

Коли ми прийшли до дідуся, уже смеркло. Нільс сидів на стільці посеред кімнати. В кращому костюмі. А підборіддя зовсім заросло щетиною.

— Нарешті ви прийшли, — зрадів він. — А я вже подумав, ви мене зовсім забули.

— Ну, що ти! З днем народження, дідусю! — усміхнувся Берра.

— Маю честь привітати, дідусю Нільсе! — підхопив я.

І ми заспівали йому привітання.

А потім наступила черга гоління.

Берра намилив Нільсу щіточкою підборіддя, так що той став схожий на торт зі збитими сливками, а я обережно проводив лезом по шкірі, щоб вона стала гладенькою і м'якою, як шовк.

— Готово, — оголосив Берра, коли ми витерли дідусеві підборіддя мокрим рушником. — Тепер можна святкувати!

— Їдальня, мабуть, уже закрилася, — засмутився було Нільс.

— Напевно, — підтакнув я.

— Ну і що з того? Повечеряємо сьогодні в іншому місці! — заявив Берра.

В коридорі нам зустрілася медсестра в білому халаті. Вона з тривогою подивилася на коричневий дідусевий капелюх.

— Куди це ви направляєтеся, Нільсе?

— Іду святкувати день народження з моїм онуком і його другом, — посміхнувся дідусь. — У мене сьогодні день народження.

— Не знала.

— Це секрет, — пояснив Берра.

Сестра легенько поплескала Нільса по щоці.

— Вітаю! Бажаю добре повеселитися. Тільки бережіть дідусеве серце, хлопчики. У нього з ним негаразди.

— У нього найкраще серце, — вигукнув Берра.

Ми пішли в парк, де цвірінькали горобці і повітря було наповнене чудовими запахами.

— Ну, чим займемося? — запитав дідусь. — Чи не час перекусити?

— Ні, почнемо з самого веселого, — заявив Берра.

— І захоплюючого, — добавив я.

І ми відправилися в сад Густавсона. Там було так темно, що Берра включив свій ліхтарик.

— А тепер іди тихо-тихо, дідусю, — попередив Берра.

— Постараюся.

— Вірно. А то цей Густавсон — злий, як чорт. Ми прокралися мимо флагштока, мимо кущів аґрусу. Потім зупинилися.

— Це тут, — оголосив Берра. — Прийшли.

Він освітив ліхтариком стовбур величезної густавсонової вишні. Високо-високо під самим небом ледве розрізнялися важкі стиглі ягоди.

— Деремося наверх, — скомандував Берра. Але дідусь похитав головою.

— Нічого не вийде.

— Та все вийде, — спробував його підбадьорити Берра. — Без труда не витягнеш і рибку із пруда.

— Тут сучки по всьому стовбуру, — вставив я.

І Нільс став дертися наверх. Дуже повільно. Він хватався тремтячими руками за гілки. Піднявся трохи і зупинився: не міг підтягнути ногу до наступного сучка.

— Може, спустимося? — запропонував я.

— Ні за що! — запротестував Нільс. — Підіпхніть-но мені ногу, хлопчики.

Нарешті він усівся на гілку поруч з нами і подриґав у повітрі ногами, як маленький.

— Все-таки вийшло, — торжествував Нільс. — Здорово, правда?

— Ага. Дідусеві Ульфа нізащо не забратися так високо!

— Ну, пора прийматися за ягоди, — оголосив Нільс. Він зняв капелюх, і ми набрали в нього найсоковитіших і стиглих ягід. А потім сиділи і тільки чмокали і спльовували вниз кісточки.

— Ніколи б не злізав звідси, — признався дідусь. — Тут сидиш, ніби на небі. — І Нільс дістав із капелюха останню червону ягоду .

— Прекрасний у мене дідусь, — радів Берра.

— Так, але мій зате рибалить краще.

Ось Нільс нащупав ногою найнижчий сучок. Але тут роздався тріск — сучок зламався.

Коли ми підбігли, Нільс непорушно лежав на землі.

— Як ти, дідусю? — прошепотів Берра.

— Нормально. Трохи полежу і встану.

І тут ми почули, як відкрилися двері в будинку Густавсонів!

— Прокляття! — простогнав Берра. — Треба змиватися!

— Зараз почнеться найнебезпечніше і найзахоплююче, — попередив я Нільса.

Ми сховалися за кущем. А Густавсон тим часом обнишпорював сад. Він зупинився під вишнею. Помітив зламану гілку і кісточку на землі.

— Ну, постривайте! — пригрозив він. — Потрапитеся ви мені тільки, негідники!

І тут на дідуся напав чих! Беррі довелося затиснути йому рота долонею, але він все рівно не міг зупинитися. Нарешті Густавсон пішов геть, а ми відправилися святкувати далі.

Пішли на поляну перед каплицею.

Берра розпакував валізу. Дістав термос з кавою, свіжу випічку, заливне з поросячих ніжок, які ми купили в м'ясній крамниці.

Потім запалив свічки і розставив їх тут і там.

— Їсти подано! — оголосив він нарешті. Дідусь смакував випічку і пив каву. А в небі, ніби білі підсніжники, розпускалися зірки. Нільс запитав, чи ми запускали повітряного змія. Ми пояснили, що все ніяк не було підходящого вітру. Дідусь витер рота серветкою.

— Чи на час відвідати поросячих ніжок? — нагадав Берра.

Нільс покосився на студені шматки.

— Вони в желе, — пояснив я. — Мій дідусь їх дуже любить.

— А я ні, — признався Нільс.

— Ніхто в нашій сім'ї їх не любить, — підхопив Берра. — Але сигари ти ж любиш, правда?

— Сигари — інша справа!

Тоді ми дістали сигару. Дідусь запалив і випустив у небо кільце диму.

— Сигара — подарунок від нас двох, — пояснив Берра. — А ось це — тільки від мене.

І він протягнув пакет, загорнутий в папір і перев'язаний стрічкою.

Дідусь розгорнув — всередині виявилася краватка.

— Справжній шовк, — сказав Берра. — Страшенно дорогий.

Нільс довго мовчки розглядав краватку. Потів закашлявся — видно, в горло дим потрапив.

— Ось у мене як онучок знайшовся! — проговорив він нарешті.

— А в мене дідусь! — підхопив Берра.

Ми збиралися додому, але Нільс втомився і не міг іти. Тоді я збігав у будинок для пристарілих за кріслом на колесах. Ми всадовили дідуся і покотили назад, а він всю дорогу насвистував.

— Ну як, навчився свистати? — спитав Нільс Берру.

— Не зовсім...

— Наступного разу покажеш, як у тебе виходить.

— Добре. Обіцяю.

Після того вечора я довго не зустрічав Берру. Але якось одного разу набрів на нього: він сидів під деревом і старанно складав губи трубочкою.

— Пішли, провідаємо дідуся, — запропонував я.

— Ні, спочатку я повинен навчитися свистати.

І він знову прийнявся надимати щоки. Я пішов — нехай собі вправляється.

Тренування зайняли декілька неділь.

Нарешті, коли похолодало і пожовтіло листя на вишні в саду Густавсона, Берра раптом знайшовся. Очі втомлені, але щасливі. Він штурхнув мене кулаком в плече.

— Пішли до дідуся!

Він біг всю дорогу, до самих нільсових дверей.

— А ось і я! — крикнув Берра, відкриваючи двері. Але кімната була порожня.

Не було ні золотого годинника, ні опудала птаха, ні фотографії тітоньки в синьому капелюшку.

Ліжко було заслане. В кімнаті пахло милом.

— Дивно, — сказав я. — Може, він у парку.

У парку співали пташки. І чудово пахло. Але дідуся ніде не було. Тоді ми пішли в їдальню. Там нас помітила тьотя Тора.

— Хочете кави, хлопчики? — запропонувала вона.

— Ні, — відповів Берра. — Ми шукаємо дідуся. Тьотя Тора піднялася. Витерла рот серветкою. Поклала руку Беррі на плече.

— Його тут більше немає, — сказала вона. — Він покинув нас.

— Може, він заблудився? З ним це стається, — припустив Берра.

Тьотя Тора обійняла Берру за плечі. Вона сказала, що дідусь тепер на небі, що в суботу з ним можна буде попрощатися в каплиці. Берра був жахливо роздратований. У нього навіть сльози навернулися на очі. Він вирвався з Ториних обіймів.

— А я якраз навчився свистати! — крикнув він і штовхнув камінь носком черевика.

В суботу піднявся сильний вітер. Він гудів у кронах дерев. Високо в небі летіли хмари.

Берра зайшов за мною. Він був в ошатній яскравій сорочці, а волосся зачесане і пригладжене.

— Пішли, попрощаємося з дідусем, — сказав Берра.

Але перш за все ми пробралися в сад Густавсона і зірвали там найкрасивішу троянду.

Перед каплицею стояв поховальний автобус. Всередині вже все почалося. Один дідусь грав щосили на органі. А на лаві сиділи тьотя Тора в чорній сукні, медсестра і ще дехто. Всі дивилися на білу труну, що стояла посеред кімнати.

— Сядемо тут, — сказав Берра. — Тут добре видно.

Ми сіли на лаву біля самих дверей. Коли замовкла музика, з'явився священик і проголосив промову. Дуже коротку.

— Нільс був щасливою людиною. Особливо в кінці життя, — сказав священик. — Ми всі любили його. Він не був самотній, хоча в нього і не було рідних.

Тут Берра підняв руку і махнув нею так, що всі обернулися.

— Він же був моїм дідусем!

Потім всі стали підходити до труни і класти квіти. Ми з Беррою підійшли останніми. Вклонилися. І Берра поклав густавсонову троянду на самий верх.

Я потягнув його за руку, але він залишився стояти біля труни.

— А тепер я засвистаю! — оголосив він.

Берра свистав, і його свист розносився по всій каплиці.

Він свистав "Чи вмієш ти свистати, Юганно?"

— Ну як? — поцікавився Берра, коли ми вийшли на вулицю.

— Здорово! — визнав я. — Можеш бути задоволений.

— А я і задоволений.

Ми стояли на вітрові і дивилися, як два чоловіки в чорних рукавицях вносили труну в автобус.

— Що ж,у крайньому разі, нам було весело разом, — сказав Берра.

Автобус поїхав. Ми махали йому услід, поки він не зник за поворотом.

— Ну, що тепер будемо робити? — запитав я.

— Підемо запустимо повітряного змія.