Життя і пригоди дивака - Желєзніков Володимир

Видно, Ніна обернулася обличчям до нашої парти, а мене немає, а я тю-тю! Сидів собі й хихикав.

— А де Збандуто? — запитала Ніна.

— Не знаю,— відповів Сашко.— Щойно був тут.

Цієї миті на мене напало чхання. Я затис рукою ніс, зморщився й чхнув про себе, але не розрахував і торкнувся головою об парту. Гудіння полинуло всім класом. Ясно було, що тепер мене виявлять.

І справді, я побачив, що Ніна лізе під парту. Я заплющив очі й відкинув голову на лаву.

— Що з тобою, Збандуто? — співчутливо запитала Ніна.

— Він зомлів,— сказав Сашко.— Тут задушно. Відвик за літо від шкільної обстановки.

— Води,— наказала Ніна.

Я чув, як хтось послужливо побіг по воду й повернувся назад. Потім хтось трохи підняв мою голову й нахабно хлюпнув півграфина води мені за комір.

Я вмить підхопився. Ну, звісно, переді мною стояв Сашко. В руках у нього був графин з водою. Він був дуже задоволений, бо викликав загальні веселощі. Навіть Настя реготала. На мою думку, він принизив мене заради неї. Я на його місці так не вчинив би.

— Ну, як ти себе почуваєш? — запитала Ніна співчутливо.— Трохи краще?

— Нічого,— сказав я.— Тільки навіщо ж лити воду за комір? Хіба не можна було просто побризкати в обличчя?

— Гаразд,— сказала Ніна,— іншим разом. Вона з мене глузувала.

— А тепер, діти, я вас повідомлю про новину,— знову врочисто почала Ніна.— Рада дружини призначила одного з вас вожатим у перший клас "А". — Вона обернулася до мене й оголосила: — Бориса Збандуто.

І тої миті чомусь зчинився неймовірний гамір. Усі почали сміятися, а більш за всіх — мій приятель, Сашко. Усі говорили дотепи хто як міг, навмисне перекручуючи моє прізвище.

— Донато! Ха-ха-ха! — закричав Сашко.— Він навчить їх хапати двійки.

— Бандито! Плакали дерева на шкільному подвір'ї.

— Надувато! Навчи їх лупцювати дівчисьок!

— Бити шибки!

— Грати в розбивалочку!

Усі в класі реготали, і я теж не відставав від них. Справді, який з мене вожатий!

— Ну, годі. Посміялися — й годі! — поважно мовила Ніна.— Згоден, Збандуто?

— Ні,— відповів я.— В мене професійна непридатність. Я від хвилювання заї...заї...заї-каюся.

Усі знову засміялися.

— То ти гикаєш,— сказала Ніна,— то ти заїкаєшся. Годі клеїти дурня. Кажи, згоден чи ні?

— А що я з ними робитиму? — запитав я.

— Підготуєш у жовтенята,— відповіла Ніна.

— Садитимеш їх на горшки та витиратимеш носи! — вигукнув Сашко й поглянув у Настину спину.

Він явно хотів їй догодити. Аж тут вона обернулась і мовила ті самі слова, які і втягли мене в цю пригоду. А згодом виявилося, що вона просто пожартувала.

— Що тут смішного? — мовила вона.— Адже це серйозна справа.

На мить наші очі зустрілися, і я раптом, на свій превеликий подив, почув власний голос, який вимовив:

— Я згоден.

— Нещасний Надувато, мені тебе шкода! — Сашко корчився від сміху.

— Може, помовчиш? — запитав я.— Га?

4 В. Железішков

97

— Ну, от і гаразд, Збандуто,— сказала Ніна.— Ми знаємо твої слабкі місця, проте довіряємо. А ти повинен виправдати це довір'я.

— Можете на мене покластися,— голосно відповів я й переможно оглянув принишклий клас.

— Поміркуй, про що ти говоритимеш з ними на першому зборі. Для цього потрібна якась знахідка,— попередила Ніна.

Дорогою додому я міркував про першокласників. Ми з ними наробимо справ. Можна, наприклад, перейти на прискорене навчання: за рік — три класи. Ото буде пожежа! Всі очманіють. Можливо, з мого методу зможе скористатися наша школа або навіть ціла країна. А можна ще організувати для них навчання під час сну. Вони вночі спатимуть і вчити-муться, а вдень гулятимуть. Хіба це не життя?.. Думки так і роїлися в моїй голові.

Хай тепер Н. Монахова скаже, що я нічим не захоплююсь. Виховати сучасну людину, підготувати її для життя у двадцять першому столітті — це важливіше, аніж пищати на флейті.

І раптом мені сяйнуло: треба для першої зустрічі виголосити промову. Це буде та сама "знахідка", про яку казала Ніна.

Я витяг на ходу з портфеля зошит і, зупинившися, швидко написав: "Дорогі діти, піонерська організація..." Далі в мене чогось не пішло, хоча сама знахідка видалася мені блискучою. І, не маючи сили стримати радість, я побіг додому, щоб розповісти про все мамі.

Двері мені відчинила Поліна Харитонівна. Відтоді як я її порятував від неминучої смерті, вона почала учащати до нас: п'є з нами чай або обідає, їй подобалося, що з наших вікон добре видно, хто куди пішов, хто що поніс, хто як одягнений. Мама її шкодувала й казала, що в ній, у Поліні Харито-нівні, міцно засіли пережитки минулого, що вона з буржуазного середовища. Зрозуміло, адже їй вісімдесят років.

Вигляд у Поліни Харитонівни був переляканий, надто в цьому дивному салопі, який вона напнула на себе. А тої миті, коли вона відчинила двері, мені знову сяйнуло, і я випалив просто їй в обличчя продовження своєї промови.

— "Дорогі діти! — вигукнув я врочисто-врочисто. Я тепер починав розуміти Ніну.— Піонерська організація, відома своїми добрими справами...

— Що-небудь сталося? — запитала Поліна Харитонівна, відступаючи.

— Сталося,— відповів я.

— Що? — Поліна Харитонівна усього боялася.

— Мене призначено вожатим! — вигукнув я і пролетів повз неї у кімнату, щоб занотувати продовження промови.

Вона ввійшла слідом за мною:

— Вожатим? Тебе?

Я видер аркуш із зошита й заходився швидко записувати промову.

— У перший клас "А",— відповів я.

— То що ж, Боко, тепер ти повинен будеш показувати приклад іншим.

4*

99

— Не називайте мене більше Бокою,— попрохав я, — я вже не маленький.

— Гаразд,— погодилася Поліна Харитонівна.— Може, пообідаєш?

— Ні,— твердо відповів я,— я складатиму промову... і розвиватиму силу волі. Вольова людина може домогтися чого завгодно.

Я схилився до столу, бо відчув, що мені знову сяйнула думка.

У цей час грюкнули вхідні двері. Прийшла мама. Я побіг їй назустріч.

— Мамо! — закричав я.— В мене добра новина!

— Тихіше, тихіше, не кричи так,— попросила вона

— Мене призначено вожатим у перший клас,— з ходу перейшов я на шепіт.

Мама скептично підібгала губи. Які ж таки нудні люди ці дорослі! Я гадав, що вона буде в захопленні або принаймні усміхнеться. Та дарма, коли вона дізнається, які я надумав справи, повірить у мене.

— Тільки не називай мене більше Бокою,— попередив я і пішов у свою кімнату.

Промова була написана, і тепер, лагідно розправляючи цей дорогоцінний папір, я вчив її напам'ять.

— "Дорогі діти! Піонерська організація, відома своїми добрими справами, прислала мене до вас, наших молодших товаришів..."

Я припинив читати, підкрався до дверей і притулив вухо до замкової шпарини, щоб послухати, що про мене говорять мама й Поліна Харитонівна.

— Невже виправиться? — долинув до мене мамин голос.— Невже візьметься за розум?

— А що ви думаєте,— відповіла Поліна Хари-тонівна.— Обіцяв розвивати силу волі.

— Ох, лишенько! — зітхнула мама.— Чого він тільки не обіцяв розвивати: і силу волі, і пам'ять, і уважність, і не брехати, і не битися, і, нарешті, допомагати мені!

Я вирішив нагадати про себе й прокричав у замкову шпарину:

— "Щоб я загартував вас і підготував нам гідну зміну..." — На слові "зміна" в мене зірвався голос, і вийшло не дуже гарно.

Проте я припав оком до шпарини: Поліна Хари-тонівна й мама були передо мною мов на долоні. Уявіть, вони з апетитом обідали, поки я страждав на благо суспільства. Я З обуренням відчинив двері.

— А, Боко,— сказала мама.— Може, таки пообідаєш?

— Знову "Бока",— обурився я.— Це, врешті, набридло.

Проте за стіл я сів. Від цієї промови я дуже зголоднів.

По обіді я знову повернувся до свого діла. Перебіг промову очима й лишився задоволений. Ось тільки нема в ній згадки про мужність. Уставив у кількох місцях слово "мужність".

— Борко! — гукнув хтось за вікном.— Збандуто!

Я пізнав Сашків голос.

"А-а-а, притарганився! — подумав я.—— То покричи, покричи. Тільки тепер мені не до тебе. Я зайнятий серйозною справою, це тобі не етюди для флейти".

— "Дорогі діти! Піонерська організація, відома своєю мужністю, прислала мене до вас, наших молодших товаришів, мужніх, мужніх..." — я повторював одне слово, немов зіпсований програвач, явно очікуючи, чи покличе мене Сашко ще чи ні.

Ні, не кличе. Невже пішов? Зрадник! Кидає друга у важку хвилину! Щоб пересвідчитись, що Сашко справді зрадник, я підійшов до вікна — ми живемо на першому поверсі — і відчинив його.

Сашко стояв на своєму звичайному місці.

— То скоро ти? — запитав він.

— Не заважай,— відповів я.— Я зайнятий.

— А як же я? — здивувався Сашко.— Що ж мені робити у цілковитій самоті?

— Справді,— я глянув на його пісну фізіономію,— а як же ти? — і не вагаючись поліз у вікно.

Від протягу зовсім недоречно широко розчахнулися двері, і мама з ПолїноюХаритонівною побачили, що я сиджу верхи на підвіконні.

— Ти куди? — вигукнула мама.— А як же твоя промова?

— Дарма,— відповів я,— навіть міністри читають свої промови з папірця,— і плигнув униз.

За кілька днів, коли всі і я, до речі, вже забули, що мене призначено вожатим, у нашому класі з'явилися дві маленькі дівчинки. Всі, звісно, одразу втупилися у них. Адже це незвичайна подія.

А я у цей час стояв на голові у парі з Сашком. Стояв, позирав на Настю й дриґав ногами. Цього разу переможцем виходив я. Сашко відстояв до ста, а я пішов на другу сотню. До речі, це корисно. Тільки вчителі цього не розуміють. Кажуть — хуліганство. А як же йоги?

Так, наша дружба з Сашком через Настю зайшла в безвихідь. З ним коїться щось дивовижне. Він переслідує мене вдень і вночі (вві сні).

Сьогодні мені наснилося, ніби він, Сашко, вже генерал і Настя виходить за нього заміж. Я прокинувся в холодному поту.

Щоразу, коли я звертаюся до Насті, його завжди рожеве обличчя з двома стиглими помідорами замість щік робиться блідим, наче в мерця. Як я розумію, це ревнощі. Добре, що він мені наснився з нормальним обличчям, а то я закричав би й збудив маму. Я завжди кричу, коли мені сниться що-не-будь страшне.

Чим усе це кінчиться, не знаю. Через ревнощі й не такі люди гинули. Кажуть, колись багато хто через це пускав кулю в лоб або в серце. Сподіваюсь, Сашко не наслідуватиме цей дурний приклад. Я ж що є сили намагався полегшити його страждання. Вчора пригостив його двома склянками соку на вибір, витративши ще шістдесят копійок з папиної десятки.