Життя і пригоди дивака - Желєзніков Володимир

Ну скажіть, що на моєму місці вчинила б кожна доросла людина, коли бачить недосвідчених дітей, та ще своїх вихованців, у страху та жаху? Зрозуміло, постаралася б їм допомогти. Точно так вчинив і я.

За моєю пропозицією ми вирішили перефарбувати спідницю в інший колір, щоб приховати чорнильну пляму, з одного боку, і зробити Зіниній мамі приємну несподіванку — з іншого. Адже в неї фактично мала з'явитися нова спідниця!

Діти були в захваті від моєї пропозиції. Вони ніколи в житті нічого не фарбували. Наташка верещала, Толя стрибав, мов гутаперчевий хлопчик.

Так, це був цілковитий захват, цілковите взаєморозуміння й дружба. Щоправда, менше за всіх захоплювалася Зіна, бо спідниця належала її мамі.

Ми перефарбували спідницю у вишневий колір — пляма стала золотавою. Ми перефарбували її у коричневий — пляма стала чорною. Ось що таке користуватися старим чорнилом — його навіть фарба не бере.

Тоді я запропонував поставити для симетрії кілька горошин, але Зіна чомусь відмовилася. Відтоді наші стосунки зі Стрельцовою-старшою ускладнилися. Вона вичитала мені по телефону, наскаржилася моїй мамі. А тепер прибігла до директора. Отоді-то директор і викликав Ніну для розмови.

Ніна спробувала мене захистити, але Стрельцо-ва-старша усе торочила: "Він ненормальний, він ненормальний". Щоправда, директор її обірвав: "Можливо, він у вожаті не годиться, але він цілком нормальний" — і попросив Ніну принести йому класний журнал, щоб довести Стрельцовій, наскільки я нормальний: мовляв, я вам зараз покажу, як він учиться.

А напередодні я одразу в один день одержав п'ять двійок. Я довідався, що Насті Монаховій доручено підтягувати відстаючих. Отож я й надумав перетворитися на відстаючого, щоб вона мене підтягувала. Якби я одержав одну двійку або дві, це могло б не справити враження, тому я й одержав одразу п'ять двійок.

Гадаєте, це легко? Цілий день я був у страшенній напрузі: по-перше, боявся, що мене не викличуть, а по-друге, що замість двійки який-небудь жалісливий учитель вліпить мені трійку. Ніхто, зрозуміло, не здогадався, крім Сашка, куди я хилю, проте, коли наша класна заявила, що тепер я буду вчитися з Настею як найвідсталіший, він знову вкрився блідістю мерця.

При цьому Сашко сказав, що, хоч у нього двійок немає, він буде разом зі мною ходити на заняття до Насті, щоб у нас були рівні умови для боротьби.

Отож, виходить, коли директор побачив, що в мене п'ять двійок, він обурився: "Де ви знайшли такого шалапута? (Шалапут — це я.) Невже не можна підібрати у вожаті гарних, метких піонерів, яким властиве почуття відповідальності?" І раптом він, як розповідала потім Ніна, схопився за голову і простогнав: "Стривайте, стривайте... Збандуто?! Ми ж одержали на нього листа з міліції!" Він викликав Чайну Розу, і вона принесла цього листа.

Річ у тім, що мене вивели із скандалом з басейну. Я там був на змаганнях і засвистів у два пальці.

Поруч нагодився міліціонер — вони завжди з'являються поруч неслушно, — хап мене за плече. Я обурився, став брикатися й кричати. Він мене вивів та ще й не полінувався настрочити листа до школи.

А чому я засвистів, він і не поцікавився. Ви помітили, що в усій цій катавасії ніхто не подивився в корінь. Я ніколи, ви чуєте, ніколи не став би свистіти просто так. У мене для цього були важливі підстави.

На змаганнях виступав плавець, якого мені необхідно було обсвистати, щоб виразити своє ставлення до нього.

Все почалося з того, що я надумав зробити із своїх першокласників плавців. Ну, по-перше, тому, що їх треба було загартовувати фізично, бо ж у них вічні ангіни та грипи, по-друге, цим видом спорту можна займатися з дитинства, а по-третє, всім відомо, з плаванням у нас в країні не все гаразд.

"Хто знає, — думав я, — може, з цих дітей виростуть рекордсмени країни й світу!"

Ось чому ми потрапили в басейн. Нас спершу туди не пускали, і я змушений був довго доводити, що я вожатий і ми не дозволимо зривати громадський захід. Аж раптом з'явився цей згодом обсвистаний мною плавець і звелів нас пропустити. Він привів нас у роздягальню й наказав роздягтися та вишикуватися по зросту. Діти, звісно, запищали й захихикали. А він їх так гостро обірвав: "Швидко. В мене нема часу". Неначебто тільки в нього немає часу! Тепер у всіх немає вільного часу. В мене його теж немає ні миті, але ж я про це не кричу й нікого не лякаю голосом. Я ось прийшов у басейн, а в цей час Сашко, можливо, прогулюється з Настею і таким чином занапащає моє особисте життя.

Довелося мені самому роздягтися, щоб подати приклад, та ще їм допомогти, тому що ці діти, ці нещасні малюки, ще роздягатися до пуття не вміють. То вони заплутувалися у власному одязі, то, скидаючи панчохи, гепалися на підлогу. Взагалі, поморочився я з ними.

Я так докладно про все розповідаю, щоб ви зрозуміли, що я насправді ні в чому не винний, більш того, — я просто боровся за справедливість. Якщо хочете, я повинен так учинити з виховною метою, заради дітей, які сиділи поруч мене й знали, яка несправедлива людина цей плавець. І вони мене дружно підтримали.

Діти розляглися, скупчилися навколо мене й тремтіли. Холодно їм і незвично. Кумедні вони: худенькі, тоненькі, ноги довгі, сірниками. Як вони на них ходять, незрозуміло.

Я усміхнувся тренеру (ще тоді не знав, що він такий звірюка) і підморгнув: дивіться, мовляв, які кумедні діти, справжні страусенята.

А він у відповідь похмуро загорлав: "Вишикуватися по зросту! Мерщій!" Ось тоді контакт поміж нами було остаточно загублено. Не люблю я, коли кричать і коли не усміхаються у відповідь на твою усмішку.

Після того, як ми вишикувалися, він сказав мені: "Виходь із строю. Застарий для плавання. І грудна клітка завузька". Він боляче тицьнув мене пальцем у ключицю.

Я мало не впав з несподіванки. Сказати таке при дітях!

"Що ви! — обурилася Наташка. — Боря в нас найкращий воротар у школі!"

А він провадив огляд далі: вимірював малюкам грудну клітку, обмацував ноги й руки. Потім заявив, що з усієї компанії бере тільки одну дівчинку: Зіну Стрельцову.

Тоді я не витримав і виказав йому все, що накипіло на серці. Я йому сказав, що справа у них налагоджена погано. А коли він мене запитав: "Чому погано?", я йому відповів: "На міжнародних змаганнях програєте, а коли до вас приходить поповнення в самісінькому розквіті, то виганяєте". Після цього запала тиша, і він ступив крок у мій бік. Але нас так легко не злякаєш. Малюки утворили навколо мене надійний заслон. Спробуй прорвися крізь них. Так він нічого мені й не відповів. А що відповіси, коли це щира правда.

Ото після цієї розмови ми й залишилися на показові змагання, і я уславився на них своїм свистом, і мене схопив міліціонер.

Навколо закричали: "Неподобство, хуліган! Ще школяр, а вже шпана... І такому дітей довірили!"

Тільки єдина жінка, до речі, гарна, сказала: "А що він таке накоїв? Просто погарячкував".

Але міліціонер не став її слухати й потягнув мене у відділення.

Цієї миті славні спогади були обірвані несподіваною подією: двері до канцелярії відчинилися, і на порозі з'явилася ціла зграя моїх первачків.

Не встиг я виставити їх назад, як Наташка, обминувши мене, вихопилася вперед. Я схопив її за комір, але вона квапливо, задихаючись, успіла прохрипіти:

— Добридень, Чайна Розо!

Від такого несподіваного звертання я випустив Наташку. Вона, звісно, ця наївна дитина двадцять першого століття, і гадки не мала, що Чайна Роза не ім'я, а прозвисько.

— Зараз же йдіть геть! — просичав я, не розтуляючи вуст і наступаючи на дітей.

— У чому річ? — суворо запитала Чайна Роза. — Що сталося?

— Нам треба до товариша директора, — сказала Наташка й ступила через поріг.

Решта теж рішуче ступили за нею, мовчки, тихо, підштовхуючи одне одного.

Ви бачили б їхні очі! Це були справжні герої, відчайдушні люди з палаючими очима. їм нічого не було страшно, вони не злякалися навіть Чайної Рози, хоча перед нею тремтіла вся школа. Вони спокійно витримали її погляд. Ні, недаремно я займався з ними психотерапією.

І що ж ви думаєте? Ця сувора-пресувора Чайна Роза провела їх до директора.

Вона залишила відчиненими двері, і я на ціле життя запам'ятав початок цієї великої, неповторної розмови.

— Ну, в чому річ? — почув я рипучий чоловічий голос.

Це був, зрозуміло, директор, це був його голос, що будь-яку хоробру людину перетворював на сумирну вівцю. Ну, зрозуміло, серед дітей одразу виникла заминка, і я вже був перелякався, що їх зараз випровадять назад, але раптом пролунав голосний, заливисто-дзвінкий Натащин голос:

— Ми прийшли заради Борі Збандуто. Він наш вожатий. Ми прийшли його захищати.

Правда, вона молодець? Я ще ніколи не стрічав такого відчайдушного дівчиська.

— Це він вас прислав? — запитав директор. "Він" — це, отже, я.

— Ні, — відповіла Наташка.

— А ти не брешеш?

Оцього йому не треба було казати, це він сказав даремно. Погано він знав своїх учнів. Наташку узвати брехухою!

— Я ніколи не брешу, — сказала Наташка. Запала тривала пауза, під час якої директор

довго кашляв. Потім він нарешті зібрався на силі й запитав:

— А чим ви його збираєтеся захищати, хотів би я знати? Якими справами він себе ще уславив?

— У нас є козир, — відповіла Наташка.

— Який іще козир?

— Він урятував життя якомусь хлопчикові. На моїх очах. Витяг його з річки.

У цей час Чайна Роза вийшла з кабінету, щільно причинила двері, й голоси зникли. Нібито вона не хотіла, щоб я почув, як мене хвалитимуть.

Усе ж таки Наташка надзвичайна дівиця. Вона буквально в усе вірила. Подумати тільки — я врятував хлопчину!

Це сталося під час нашої спільної прогулянки, пам'ятаєте, того дня, коли вона до мене причепилася й повела з футболу.

Якийсь хлопчисько в цілковитій самотині стояв на березі річки й кидав у воду каміння. І мене це вразило. З якої речі, думаю, він стоїть сам? Я приєднався до нього й теж заходився кидати каміння. Я кину. Він кине. Ми стояли поруч, а наші камені летіли паралельно.

А Наташка вигукнула: "А ми далі, а ми дужчі!"

Хлопчина цей був потішний. Він зневажливо пирхнув, вибрав камінь якнайважчий, відійшов від крайки води — а там набережна була заввишки з метр, — розігнався... і, не втримавшись, шубовснув у воду.

Я допоміг йому вийти, там було неглибоко, мені по коліно, а йому до пояса.