Орко - Санд Жорж
Він зрозумів, що заблукав у Венеції і повністю залежить від маски, але не виказував стурбованості і йшов далі.
Так вони правилися ще з годину, аж поки маска зупинилась.
— Чудово,— сказала вона,— ви хоробра людина. Якби на вашому обличчі промайнула хоч тінь страху, я б ніколи більше з вами не заговорила. Та ви були незворушні, і я рада за вас. Отже, зустрінемось на площі Святих Іоанна й Павла. Завтра об одинадцятій годині. Не ходіть за мною, не марнуйте часу. Простуйте краще по цій вулиці направо — до площі Святого Марка. До зустрічі.
Вона міцно потиснула юнакові руку і, перш ніж той устиг відповісти, зникла за поворотом.
Він деякий час стояв непорушно, вражений тим, що трапилось, не знаючи, як йому далі поводитися. Подумав, що навряд чи зуміє відшукати таємничу даму і що, переслідуючи її, ризикує заблудитись, тому краще сьогодні вже відпочити.
Він подався по вулиці направо і, справді, за кілька хвилин опинився на площі Святого Марка, звідкіля легко було втрапити до готелю.
Наступного дня граф з'явився на площі, саме коли церковний годинник вибивав одинадцяту. Маска вже чекала під порталом.
— Це добре, що ви вчасно прийшли,— сказала вона.— Ходімте.
Вона різко повернулась до церкви. Юнак, знаючи, що двері церкви замкнені й не відчиняються вночі, подумав, що ця жінка божевільна. Але, на його подив, двері відхилились від першого ж дотику. Він пройшов слідом за своєю проводиркою, і вона швидко зачинила двері. Тепер вони знаходились в темряві; але граф знав, що другі двері, які не замикались, відділяють їх від нефа, і не відчував страху. Він хотів уже штовхнути їх, щоб увійти. Але маска втримала його за руку:
— Ви коли-небудь бували в цій церкві? — спитала вона.
— Разів із двадцять,— відповів юнак,— і я знаю все тут не гірш за архітектора, який її будував.
— Скажіть краще — вам здається, начеб ви знаєте. Я певна — ви її зовсім не знаєте. Заходьте.
Він штовхнув другі двері й увійшов. Церква була яскраво освітлена й безлюдна.
— Що за церемонія тут відбудеться? — здивовано спитав граф.
— Ніякої. Церква мене чекала сьогодні увечері, от і все. Йдіть за мною.
Юнак даремно намагався вникнути в значення почутих слів; але, наче скоряючись таємничій волі, слухняно йшов слідом.
Маска вивела його на середину церкви і дала можливість окинути поглядом усю споруду та оцінити її дивовижну архітектурну гармонію. Потім, оглядаючи кожну частину, вона докладно розповіла про неф, колонади, бокові вівтарі, про статуї та картини, про всі прикраси; розкрила ідею коленої форми, дала відчути всю красу творів мистецтва, які складають разом єдине ціле, і дозволила йому проникнути, якщо можна так сказати, в самісіньку душу храму. Франц побожно вслухався в ті слова, які, злітаючи з вуст незнайомої, повчали його; і чим далі, тим ставало очевидніше, як мало він розумів досі цей чудовий ансамбль, такий простий на перший погляд.
Коли вона закінчила розповідь, перші світанкові промені вже пробивались через вітражі, і пломінці свічок потьмяніли. Вона говорила кілька годин і ні на мить не присіла, ні в її голосі, ні в поведінці не було й тіні втоми. Тільки дихала часто та голову схилила, наче прислухалася до биття власного серця. Раптом вона рвучко підвела голову і, здійнявши руки до неба, вигукнула:
— О неволя! Неволя!
З-під її маски покотилися крупні сльози, падаючи на складки чорної сукні.
— Чому ви плачете? — скрикнув Франц.
— До завтра,— відповіла жінка.— Опівночі, біля Арсеналу.
І вона вислизнула через ліві бокові двері, що важко зачинилися. В цю ж мить задзвонили до вранішньої відправи. Здригнувшись від несподіванки, Франц огледівся й побачив, що всі свічки погасли. Деякий час він стояв непорушно, потім вийшов із церкви через двері порталу, які щойно розчинили ключарі, й повільно пішов до себе, гадаючи, хто ж ця жінка — така чарівна, смілива і владна, з такою артистичною душею.
Наступного вечора Франц був біля Арсеналу. Маска вже чекала на нього і, не мовивши й слова, швидко пішла вперед. Франц мовчки прямував за нею. Підійшовши до дверей з правого боку будівлі, маска зупинилась, вставила в замкову щілину золотий ключ, що засяяв під місячним світлом, тихо відчинила двері і ввійшла першою, порухом запрошуючи Франца також заходити. Він завагався. Проникнути вночі в Арсенал за допомогою підробленого ключа — значить стати перед військовим судом, якщо його помітять: адже неможливо лишатися непоміченим там, де стільки вартових. Та побачивши, що маска збирається зачинити перед ним двері, він вирішив довести свою пригоду до кінця і ввійшов. Жінка провела його через численні двори, потім — по коридорах і галереях, відкриваючи всі двері своїм золотим ключем, і врешті-решт вони дісталися до великих залів, наповнених розмаїтою зброєю всіх часів, яку застосовували у війнах Венеціанської республіки її захисники й вороги. Ці зали були освітлені ліхтарями з галерей, розташованих в проміжках між трофеями.
Жінка показала Францові найбільш цікаву і відому зброю, називаючи імена тих, кому вона належала, і битви, де використовувалась. Так вона оживила в думках юнака всю історію Венеції.
Оглянувши чотири зали зі зброєю, вона повела його в останній — найбільший з усіх і освітлений так же, як інші; в ньому знаходились зразки корабельного лісу, уламки суден, а також частини "Буцентавра". Вона пояснила своєму супутникові властивості багатьох порід дерев, призначення різних суден, розповіла, коли ці судна будувались і в яких експедиціях брали участь; потім, показуючи на палубу "Буцентавра", сказала з глибокою гіркотою в голосі:
— Ось рештки колишньої величі і влади. Це останній корабель, який ніс на собі дожа[1] на заручини його з морем. Нині ж Венеція — підневільна, а раби не сміють заручатися. О неволя! О неволя!
Після цих слів вона пішла до виходу й повела за собою Франца, якому було небезпечно залишатися в Арсеналі. Вони повернулись тим же шляхом і проминули останні двері, так нікого і не зустрівши. Вже на площі умовились про нове побачення і розійшлися.
Всі наступні ночі вона показувала Францові найвизначніші пам'ятники міста, проникаючи з ним до будівель з небаченою легкістю, пояснюючи геть усе, на чому вони зупиняли свій погляд, розкриваючи перед ним усі скарби своєї душі й розуму. І Франц не знав, чим більше захоплюватись — її розумом, який так глибоко все осягнув, чи душею, яка поєднала в собі неосяжні людські відчуття прекрасного. Те, що спочатку було для нього тільки вигадкою, тепер обернулося справжнім глибоким почуттям. Допитливість спонукала його на знайомство з маскою, а здивування примусило продовжити це знайомство. А потім він відчув непогамовне бажання бачитись із нею щоночі. І хоч слова незнайомої завжди були серйозні й нерідко тужливі, юнак знаходив у них незбагненний чар і прив'язувався до неї більше і більше. Він не зміг би заснути вранці, якби вночі не чув її зітхання і не бачив її сліз. Він відчував таку щиру й глибоку повагу до її шляхетності й страждань, про які здогадувався, що все ще не наважувався попрохати її ні зняти маску, ні назватися. Вона не запитувала його імені, і він не міг показати себе людиною допитливою та нескромною, а тому вирішив в усьому покластися на її добру волю і не проявляти настирливості. Жінка, здавалось, розуміла його делікатність і віддавала їй належне: при кожній новій зустрічі виявляла йому все більше довіри і прихильності. Хоч про кохання не було сказано між ними й слова, Франц мав підстави вірити, що вона знає про його жагу і сама схильна розділити її. Цих надій було майже досить для його щастя, і завжди, коли в ньому з новою силою спалахувало нестримне бажання бачити обличчя тієї, яку він у думках вже назвав коханою, уява його, захоплена і наче запалена незвичайністю подій, малювала її такою довершеною і такою прекрасною, що він навіть боявся тієї миті, коли маска відкриється перед ним.
Якось уночі, коли вони бродили під колонадами площі Святого Марка, маска зупинила Франца перед картиною, де була зображена дівчина на колінах перед святим заступником цього собору і всього міста.
— Що ви скажете про цю дівчину? — спитала вона, якусь хвилину помовчавши, щоб дати йому час добре розглянути картину.
— Це дивовижна, незрівнянна краса,— відповів Франц.— Натхнення художника зуміло створити божественне обличчя, прообраз якого, одначе, може існувати тільки на небесах.
Маска стиснула його руку й сказала:
— Я не знаю обличчя прекраснішого, ніж обличчя преславного святого Марка, і я змогла б покохати тільки такого чоловіка, який був би його живою подобою.
Почувши ці слова, Франц сполотнів і заточився; голова у нього пішла обертом. Він раптом зрозумів, що обличчя святого схоже з його власним. Він упав на коліна перед незнайомою і, ухопивши її руку, облив її слізьми, не в змозі вимовити й слова.
— Тепер я впевнена, що ти належиш мені,— сказала вона зворушено,— і ти гідний знати мене й володіти мною. До завтра на балу в палаці Сервіліо.
І вона залишила Франца, проте не сказала тих слів, якими звичайно завершувались їхні щонічні розмови.
Франц, очамрілий від щастя, цілий день блукав містом. Він милувався небом, всміхався до лагуни, вітався з будинками і розмовляв з вітром. Перехожі вважали юнака за божевільного і кидали на нього здивовані погляди. Він помічав це і сміявся з дурості тих, хто кпинив із нього.
Коли його друзі запитували, що він робив і куди запропав на цілий місяць, він відповідав тільки одне: "Скоро я буду щасливим" — і йшов далі.
Надвечір він купив чудову перев'язь і нові еполети, повернувся додому, щоб одягтися, убрався в свій мундир і подавсь до палацу Сервіліо.
Бал був чудовий. Усі, за винятком офіцерів гарнізону, прийшли в маскарадному вбранні, як і мовилось у письмових запрошеннях, і весь цей натовп у пишних барвистих шатах, збуджено рухаючись під звуки музики, являв собою блискуче й мальовниче видовище. Франц обійшов усі зали, підходив до кожного гурту й оглядав кожну жінку. Багато з них були напрочуд гарні, та жодна не привернула уваги юнака. "Її тут немає,— подумав він,— я впевнений, ще не її час".
Зупинившись за однією з колон неподалік від парадного входу, Франц став чекати, не зводячи очей з дверей. Двері відчинялись, заходили жінки, та жодного разу серце його не закалатало.