Дванадцять стільців - Ільф і Петров
Рівно опівдні заспівав півень у кооперативі "Плуг і молот". Нікого це не здивувало. Потім долинуло металеве крякання і клекіт мотора. З вулиці імені товариша Губернського викотив густий клуб фіалкового диму. Клекіт подужчав. З-за диму незабаром показались контури повітвиконкомівського автомобіля Держ. № 1 з крихітним радіатором і величезним кузовом. Автомобіль, борсаючись у грязюці, перейшов Старопанський майдан і, коливаючись, зник в отруйнім диму. Службовці довго ще стояли біля вікна, коментуючи подію і ставлячи її в зв'язок з можливим скороченням штату. Через якийсь час дерев'яними містками обережно пройшов майстер Безенчук. Цілими днями він тинявся по місту, випитуючи, чи не помер хто.
Службовий день кінчався. На сусідній жовтенькій з білим дзвіниці щосили ударили в дзвони. Тремтіли шибки. З дзвіниці сипнула галич, помітингувала над майданом і полетіла. Вечорове небо крижаніло над спорожнілим майданом.
Іполитові Матвійовичу час було йти. Все, що мало народитись того дня, народилось і було записано в його грубі книжки. Всі, хто мав охоту одружитись, були одружені і теж записані в грубі книжки. І не було тільки, на явний розор трунним майстрам, жодного смертельного випадку. Іполит Матвійович поскладав справи, сховав у шухляду повстяну подушечку, розпушив гребінцем вуса і, мріючи про, вогнедишний суп, збирався був піти геть, як двері канцелярії розчахнулись, і на порозі став трупних справ майстер Безенчук.
— Шанування дорогому гостеві, — посміхнувся Іполит Матвійович. — Що скажеш?
Хоч дика морда майстра й сяяла в навислих сутінках, але сказати він нічого не зміг.
— Ну? — спитав Іполит Матвійович суворіше.
— "Німфа", туди її в гойдалку, хіба товар дає? — невиразно вимовив майстер. — Хіба ж може вона покупця вдовольнити? Домовина — вона самого лісу скільки потребує…
— Що? — спитав Іполит Матвійович.
— Та от "Німфа"… їх три родини з одної торгівлі живуть. Уже у них і матеріал не той, і обробка гірша, і китиця рідка, туди її в гойдалку. А я — фірма стара. Тисяча дев'ятсот сьомого року заснований. У мене труна — огірочок, добірний, аматорський…
— Ти що ж це, з глузду з'їхав? — лагідно запитав Іполит Матвійович і рушив до виходу. — Здурієш ти серед домовин.
Безенчук запобігливо рвонув двері, пропустив Іполита Матвійовича наперед, а сам ув'язався за ним, тремтячи немов з нетерпіння.
— Ще коли "Ласкаво просимо" було, тоді це так! Проти їхнього глазету жодна фірма, навіть у самій Твері, встояти не могла, туди її в гойдалку. А тепер, одверто скажу, кращого за мій товар не найдете. І не шукайте навіть.
Іполит Матвійович гнівно оглянувся, подививсь якусь мить на Безенчука сердито і пішов трохи швидше. Хоча жодної прикрості на роботі йому сьогодні не трапилось, проте почував він себе досить-таки погано.
Три власники "Німфи" стояли біля свого закладу в тих самісіньких позах, в яких Іполит Матвійович залишив їх уранці. Здавалось, з того часу вони не сказали один одному слова, але разюча зміна в обличчях, таємниче задоволення, що томно миготіло в їхніх очах, свідчило: вони знають щось особливе.
Угледівши своїх комерційних ворогів, Безенчук одчайдушно махнув рукою, зупинився і зашепотів услід Вороб'янінову:
— Уважу за тридцять два кербелі.
Іполит Матвійович поморщився і прискорив ходу.
— Можна в кредит, — додав Безенчук.
А троє власників "Німфи", не говорили нічого. Мовчки вони рушили слідом за Вороб'яніновим, раз у раз знімаючи картузи і ввічливо вклоняючись.
Розгніваний до краю дурним приставанням майстрів, Іполит Матвійович швидше, аніж звичайно, вибіг на ґанок, роздратовано витер об східці багнюку і, відчуваючи непереможний напад апетиту, ввійшов у сіни. Назустріч йому з кімнати вийшов червоний як жар священик церкви Фрола і Лавра, панотець Федір. Підібравши правою рукою рясу і не помічаючи Іполита Матвійовича, панотець Федір помчав до виходу.
Тут Іполит Матвійович помітив надмірну чистоту, новий, разючий безлад нерясної меблі і відчув лоскоти в носі від сильного запаху медикаментів. У першій кімнаті Іполита Матвійовича стріла сусідка, агрономша Кузнецова. Вона зашепотіла і замахала руками:
— Їй гірше, вона щойно сповідалась. Не грюкайте чобітьми.
— Я не грюкаю, — покірно відказав Іполит Матвійович. — Що ж таке сталося?
Мадам Кузнецова закопилила губи і показала рукою на двері другої кімнати.
— Жахливий серцевий напад.
І, повторюючи явно чужі слова, що сподобались їй своєю значущістю, додала:
— Не виключена можливість смертельного кінця. Я сьогодні цілісінький день на ногах. Приходжу вранці по м'ясорубку, дивлюсь — двері відчинено, в кухні нікого, в Цій кімнаті теж, ну, думаю, пішла, мабуть, Клавдія Іванівна по борошно на паску. Вона нещодавно збиралася. Борошно тепер, самі знаєте, як не купиш заздалегідь…
Мадам Кузнецова довго іще розповідала б про борошно, про дорожнечу і про те, як вона найшла Клавдію Іванівну, яка лежала біля кахельної грубки в зовсім мертвотному стані, але стогони з сусідньої кімнати боляче вразили слух Іполита Матвійовича. Він швидко перехрестився трохи затерплою рукою і пройшов до тещиної кімнати.
Розділ II
Смерть мадам Пєтухової
Клавдія Іванівна лежала на спині, підклавши одну руку під голову. Голова її була в чепчику інтенсивно абрикосового кольору, що був в якійсь моді якогось року, коли дами носили "шантеклер" і тільки починали танцювати аргентінський танок танго.
Обличчя Клавдії Іванівни було урочисте, але на ньому не було жодного виразу. Очі дивились у стелю.
— Клавдіє Іванівно! — гукнув Вороб'янінов.
Теща швидко заворушила губами, але, замість звичних для вуха Іполита Матвійовича трубних звуків, він почув стогін, тихий, тонкий і такий жалісний, що серце йому тьохнуло. Блискуча сльоза несподівано швидко викотилася з ока і, наче ртуть, ковзнула по обличчю.
— Клавдіє Іванівно, — повторив Вороб'янінов, — що з вами?
Але на це знову ні слова. Стара заплющила очі і ледь перехилилась набік.
До кімнати тихо увійшла агрономша і повела його за руку, мов хлопчика, якого ведуть умиватися.
— Вона заснула. Лікар звелів її не турбувати. Ви, голубе, от що — підіть-но до аптеки. Нате квитанцію і довідайтесь, почім пузирі на лід.
Іполит Матвійович у всьому скорився мадам Кузнецовій, відчуваючи її незаперечну вищість у таких справах.
До аптеки бігти було далеко. Немов гімназист, затиснувши в кулаці рецепт, Іполит Матвійович поквапно вийшов на вулицю.
Було вже темно. На фоні мерхлої зорі видніла худорлява фігурка трунних справ майстра Безенчука, — прихилившись до ялинових воріт, він закусював хлібом з цибулею. Тут же поруч сиділи навпочіпки три "німфи" і, облизуючи ложки, їли з чавунного горщечка гречану кашу. Угледівши Іполита Матвійовича, майстри виструнчились, наче солдати. Безенчук образливо знизав плечима і, простягти руку в напрямі конкурентів, пробурмотів:
— Плутаються, туди їх у гойдалку, під ногами.
Посеред Старопанського майдану, біля бюстика поета Жуковського з вирізьбленим на цоколі написом: "Поэзия есть бог в святых мечтах земли", точилися жваві розмови, викликані звісткою про тяжку хворобу Клавдії Іванівни. Загальна думка присутніх тут городян сходилася на тому, що "всі там будемо" і що "бог дав, бог і взяв".
Перукар "П'єр і Костянтин", — а втім, він охоче обзивався на ім'я "Андрій Іванович", — і тут не проминув нагоди виявити свої знання в медичній галузі, почерпнуті з московського журналу "Огонек".
— Сучасна наука, — говорив Андрій Іванович, — дійшла неможливого. Візьміть, скажімо, у клієнта прищик на підборідді вискочив. Колись до зараження крові доходило, а тепер у Москві, кажуть, — не знаю, чи правда цьому, чи ні, — на кожного клієнта окремий стерилізований помазок.
Громадяни протяжно зітхнули.
— Це ти, Андрію, трохи той…
— Та де ж це видано, щоб кожній людині окремий помазок? І вигадає ж!
Колишній пролетар розумової праці, а нині яточник Прусіс навіть рознервувався:
— Дозвольте, Андрію Івановичу, у Москві, за даними останнього перепису, понад два мільйони жителів? Отже, потрібно понад два мільйони помазків? Досить оригінально!
Розмова набирала запальних форм і чорт зна до чого дійшла б, якби кінець Осипної вулиці не показався Іполит Матвійович.
— Знов до аптеки побіг. Кепські справи, мабуть…
— Помре стара. Недарма Безенчук по місту сам не свій бігає.
— А що каже лікар?
— Що лікар! Хіба в страхкасі лікарі? Здорового і то залікують!
"П'єр і Костянтин", що давно вже поривався зробити повідомлення на медичну тему, заговорив, боязко оглянувшись:
— Тепер уся сила в гемоглобіні.
Сказавши це, "П'єр і Костянтин" замовк.
Замовкли і городяни, кожний по-своєму міркуючи про таємничі сили гемоглобіну.
Коли піднявсь місяць і м'ятне світло його опромінило мініатюрний бюстик Жуковського, на мідній спині поета можна було добре розібрати написану крейдою коротку лайку.
Уперше такий напис з'явився на бюстику 15 червня 1897 року, першої ж після відкриття пам'ятника ночі. І хоч як представники поліції, а згодом міліції, старалися, ганебний напис акуратно відновлявся щодня.
В дерев'яних з надвірними віконницями будиночках уже співали самовари. Був час вечері. Громадяни не стали даремно гаяти час і розійшлись. Повіяв вітер.
Тим часом Клавдія Іванівна помирала. Вона то просила пити, то казала, що їй треба встати і піти до шевця по святкові штиблети Іполита Матвійовича, то скаржилась на пилюку, від якої, казала вона, можна було задихнутись, то просила засвітити всі лампи.
Іполит Матвійович, утомившись уже хвилюватись, ходив по кімнаті У голову йому лізли неприємні господарські думки. Він думав про те, як доведеться брати в касі взаємодопомоги аванс, шукати попа і відповідати на співчутливі листи родичам. Щоб розвіятись трохи, Іполит Матвійович вийшов на ґанок. У зеленім сяйві стояв трунних справ майстер Безенчук.
— То як же накажете, пане Вороб'янінов? — спитав майстер, притиснувши до грудей картуз.
— Що ж, можливо, — похмуро відказав Іполит Матвійович.
— А "Німфа", туди її в гойдалку, хіба товар дає! — захвилювався Безенчук.
— Та іди ти до біса! Остогид!
— Я нічого. Я про китиці й глазет. Як зробити, туди її в гойдалку? Перший сорт, прима? Чи як?
— Без жодних китиць і глазетів. Просту дерев'яну домовину. Соснову. Розумієш?
Безенчук приклав палець до вуст, — мовляв, усе розумієм, повернувся і, балансуючи картузом, але все ж хитаючись, попрямував додому.
