Маленькі трагедії (збірка в перекладі О. Грязнова) - Пушкін Олександр

Лиш крайність
Примусила поскаржитися вам.

Г е р ц о г
Я вірю, вірю: лицар благородний,
Такий, як ви, не звинуватить батька
Без крайності. Таких розпусних мало...
Надію майте: я усовістить
Його зумію тихо, наодинці.
Я жду його. Не бачились давно.
Він другом був іще моєму діду.
Я пам'ятаю, він мене малого
Саджав, бувало, на свого коня
І покривав своїм тяжким шоломом,
Неначе дзвоном.
(Дивиться у вікно.)
Хто це там іде?
Не він?
А л ь б е р
Так, мій володаре.
Г е р ц о г
Ідіть же
У ту кімнату. Я покличу вас.

Альбер іде; входить б а р о н.
Бароне, радий бачить вас здоровим.

Б а р о н
Щасливий я, володаре, що зміг
На ваш наказ з'явитись без затримки.

Г е р ц о г
Не зустрічались ми, бароне, довго.
Ви пам'ятаєте мене?

Б а р о н
Аякже.
Я бачу вас як зараз. Ви були
Дитиною прудкі. Покійний герцог
Казав мені: Філіппе (він завжди
Так звав мене), що скажеш, друже? Га?
Десь через двадцять років ти та я
Перед оцим дитям дурними будем,
Це перед вами, тобто...

Г е р ц о г
Ми знайомство
Відновимо. Ви двір забули мій.

Б а р о н
Старий я вже, володаре, старий.
Що при дворі робить мені? Вам любі
Турніри і бенкети. Я для них
Вже не годжуся. Дав би бог війну,
То зміг іще б я злізти на коня;
Ще стане сили меч старий за вас
На ворога підступного підняти.

Г е р ц о г
Бароне, нам відома ваша вірність;
Були ви діду другом; батько мій
Вас поважав. І я вас визнаю
Хоробрим, вірним лицарем. Та сядьмо.
Ви маєте дітей?

Б а р о н
Є син один.

Г е р ц о г
Чому його не бачу біля себе?
Вам двір наскучив, а йому годиться
В його літа бувати при дворі.

Б а р о н
Мій син не любить світського життя;
Він має дику і похмуру вдачу —
Навколо замку він лісами бродить,
Як олень молодий.

Г е р ц о г
Оце недобре.
Але його ми привчимо негайно
До балів і турнірів. Ви пришліть
Його до мене; та призначте сину
Утримання, що личило б званню...
Ви спохмурніли щось; стомились, певне,
В дорозі?

Б а р о н
Мій володаре, мене
Збентежили ви трохи. Перед вами
Я б не хотів зізнатися, та зараз
Я мушу розповісти вам про сина
Те, що від вас бажав би утаїть.
Володаре, на жаль, він не достойний
Ні милостей, ні вашої уваги.
Він молодість свою проводить згубно,
В низьких пороках...

Г е р ц о г
Це тому, мабуть,
Що він один. Самотня бездіяльність,
Бароне, губить молодих людей.
Пришліть його до нас, і він забуде
Ті звички, що здобув на самоті.

Б а р о н
Пробачте, мій володаре, та справді
Не можу я погодитись на це...

Г е р ц о г
Але чому ж?
Б а р о н
Звільніть мене, прошу...

Г е р ц о г
Я вимагаю: поясніть причину
Відмови вашої.

Б а р о н
На сина я
Сердитий.
Г е р ц о г
Та за що?

Б а р о н
За чорний злочин.
Г е р ц о г
У чому ж полягає злочин той?

Б а р о н
Звільніть мене, володаре...

Г е р ц о г
Це дивно.
Чи вам за нього соромно?

Б а р о н
Так... так...
Г е р ц о г
Та що ж зробив він?

Б а р о н
Він... хотів мене...
Хотів убить.

Г е р ц о г
Убить! Так я до суду,
Як злодія, віддам тоді його.

Б а р о н
Доводити не буду я, хоч знаю,
Що справді хоче він моєї смерті,
Хоч знаю те, що намагався він
Мене...
Г е р ц о г
Що?

Б а р о н
Обікрасти.
Альбер вбігає в кімнату.

А л ь б е р
Це брехня!
Г е р ц о г
(сину)
Як сміли ви?..
Б а р о н
Ти тут! і ти посмів!..
І ти про батька міг таке сказати!..
Я, отже, перед герцогом збрехав!..
Чи я уже не лицар?

А л ь б е р
Ви брехун.

Б а р о н
І ще не вдарив грім, о боже правий!
Так підніми ж, хай нас розсудить меч!
(Кидає рукавичку, син поквапливо її підіймає.)

А л ь б е р
Спасибі, батьку! Ось твій перший дар.

Г е р ц о г
Що бачив я? Що відбулось тут щойно?
Син виклик батька сивого прийняв!
В які часи я герцогський ланцюг
Наклав на себе! Змовкніть: ви, безумче,
І ти, шалене тигреня!
(Сину)

Мені
Віддайте рукавичку цю.
(Віднімає її.)

А л ь б е р
(В сторону)
А жаль.

Г е р ц о г
Так і вчепився кігтями у неї!
Ідіть і показатися не смійте
Мені на очі, доки сам я вас
Не викличу.

А л ь б е р виходить.
А вам, нещасний старче,
Не соромно?
Б а р о н
Пробачте, пане мій...
Стоять не можу я... мої коліна
Ослабли... душно!.. душно!.. Де ключі?
Ключі, ключі мої!..

Г е р ц о г
Він вмер. О Боже!
Жахливий вік, безжалісні серця!

* * *

Моцарт і Сальєрі

Сцена 1

Кімната.

С а л ь є р і
Немає, кажуть, правди на землі,
Проте немає й вище. Це для мене
Беззаперечно, як звичайна гама.
Я народився схильним до мистецтва;
Дитиною малою, пам'ятаю,
Коли звучав орган у церкві нашій,
Я слухав і заслухувався — сльози
Солодкі і розчулені текли.
Я рано кинув ігри легковажні.
Науки всі, крім музики, мені
Були огидні; вперто й гордовито
Від них відрікся я і присвятив
Себе лиш їй. Хай перший крок важкий
І перший шлях нудний. Я подолав
Бар'єри початкові. Ремесло
Поставив я підніжжям для мистецтва;
Повтором вправ розвинув у собі
Покірну і суху рухливість пальців
І слух природний. Музику, як труп,
Препарував я, звуки умертвивши,
Щоб вивчити гармонії закони,
І алгеброю вивірив її.
Тоді уже, обізнаний в науці,
Собі дозволив розкіш творчих мрій.
Я став творити крадькома, таємно,
Не сміючи ще й думати про славу.
Нерідко я, просидівши в кімнаті
Дві, три доби без їжі і без сну
У захваті і творчому натхненні,
Палив свій труд і холодно дивився,
Як звуки і думки, що народились
В моїй душі, із димом відлітали.
Що я кажу? Коли великий Глюк
З'явився і відкрив нам таємниці,
Глибокі і захоплюючі нас,
Чи я не кинув все, що доти знав,
Що так любив, у що так палко вірив,
Чи не пішов сміливо вслід за ним,
Як той, хто брів, не знаючи дороги,
І от знайшов собі поводиря?
Постійним і напруженим зусиллям
Я врешті-решт в музичному мистецтві
Високого уміння досягнув.
Мені всміхнулась слава. У серцях
Своїм творінням я знайшов співзвучність.
Щасливий, насолоджувався мирно
Своїм трудом і успіхом, а також
І успіхами друзів молодих,
Товаришів у дивному мистецтві.
Ні! я ніколи заздрості не знав.
Ніколи! — ні тоді, коли Піччіні
Зачарував слух диких парижан,
Ані тоді, коли почув я вперше
Звучання "Іфігенії в Авліді".
Хто скаже, що Сальєрі гордий був
Колись раніше заздрісником мстивим,
Змією, що живою розтоптали,
Примусивши ковтати пил і бруд?
Ніхто!.. А зараз — сам скажу — віднині
Я — заздрісник. Нестерпно і безглуздо
Я заздрю, я завидую. О небо!
Де ж правота, коли священний дар,
Коли безсмертний геній ти послало
Не в нагороду за труди і муки,
За старанність і віддану любов,
А увінчало голову безумця,
Завзятого гульвіси?.. Моцарт, Моцарт!

Входить М о ц а р т.

М о ц а р т
От жаль — побачив ти! а я збирався
Тебе невинним жартом пригостити.

С а л ь є р і
Ти тут! — Давно?

М о ц а р т
Та щойно. Йшов до тебе,
Ніс дещо показати; і якраз,
Проходячи в задумі повз трактир,
Почув я скрипку... Друже мій Сальєрі!
Смішнішого ніколи ти не чув...
Сліпий скрипаль із бідного трактиру
Розігрував voi che sapete. Диво!
Не втерпів і привів я скрипаля,
Щоб пригостить тебе його мистецтвом.
Ввійди!
Входить сліпий старик зі скрипкою.
Зіграй із Моцарта що-небудь!
Старик грає арію із Дон-Жуана;
Моцарт регоче.
С а л ь є р і
І ти сміятись можеш?

М о ц а р т
Ах, Сальєрі!
Невже і сам ти не смієшся?

С а л ь є р і
Ні!
Я не сміюсь, коли бездарний маляр
Мазюкає Мадонну Рафаеля,
Я не сміюсь, коли фігляр мерзенний
Підробкою безчестить Аліг'єрі.
Йди геть, старий!

М о ц а р т
Стривай же: ось тобі.
Пий за моє здоров'я.

Старик іде геть.
Ти, Сальєрі,
Не в гуморі, я бачу. Хай прийду
У слушний час.

С а л ь є р і
Що ти мені приніс?

М о ц а р т
Ні — так, дрібничку. Вчора серед ночі
Безсонниця мене не відпускала,
І в голову прийшли два-три мотиви.
Я їх сьогодні записав. Хотілось
Твою почути думку; та тепер
Тобі я заважаю.

С а л ь є р і
Добрий друже!
Коли ж мені ти заважав? Сідай;
Я слухаю.

М о ц а р т
(за фортепіано)
Ну, добре. Уяви…
Кого б? Мене — та трішечки молодшим,
Закоханого — злегка, не всерйоз —
З красунею, чи другом — хоч з тобою,
Веселого... Зненацька повний морок,
Видіння гробове, чи щось таке...
Ну, слухай же.
(Грає.)

С а л ь є р і
Ти з цим до мене йшов
І міг перед трактиром зупинитись,
Щоб слухати сліпого скрипаля!
Ти, Моцарте, не вартий сам себе.

М о ц а р т
Що ж, добре?

С а л ь є р і
Надзвичайна глибина!
Яка сміливість, сила, досконалість!
Ти, друже, бог і сам того не знаєш;
Я знаю, я.

М о ц а р т
Ба! справді? може й так...
Та божество добряче зголодніло.

С а л ь є р і
Послухай: пообідаймо удвох
В трактирі Золотого Лева.

М о ц а р т
Згода;
Я радий. Та стривай, схожу додому
Сказати жінці, щоб мене не ждала
Обідати.
(Іде геть.)

С а л ь є р і
Я жду тебе: дивись.
Ні! я не можу більше опиратись
Призначенню своєму: саме я
Повинен зупинить його — інакше
Загинемо ми всі, жерці музики,
Не я один зі славою глухою...
Навіщо нам, щоб Моцарт далі жив
І досягнув нових висот в мистецтві?
Чи він його підніме тим? О ні!
Воно впаде, як тільки Моцарт зникне:
Він спадкоємця не залишить нам.
Навіщо він? Неначе херувим,
Він декілька пісень заніс із раю,
Щоб породить безкрилі поривання
В нас, дітях праху, й знову відлетіть!
Так відлітай же! чим скоріш, тим краще.

Ось дар останній бідної Ізори:
Ношу отруту років вісімнадцять.
Не раз життя здавалося мені
Нестерпним зовсім; і сидів я часто
За трапезою з ворогом беспечним;
Але ніколи шепоту спокуси
Не підкорився, хоч не боягуз,
Хоч глибоко образу відчуваю,
Хоч не тримаюсь міцно за життя.
Коли бажання смерті підступало,
Я говорив собі: можливо, знову
Життя тобі всміхнеться, почекай;
Можливо, мить захоплення настане,
Проснуться творчі сили і натхнення;
Новий, можливо, Гайден подарує
Велику насолоду для душі.
Коли я пив із ворогом заклятим,
Я думав: може, зліших ворогів
Іще знайду і тяжчої образи
Зазнаю я на довгому віку —
Тоді не пропаде цей дар Ізори.
І я не помилився! Бо знайшов
Я ворога мого; бо інший Гайден
Незнану насолоду дарував.
Тепер — пора! Таємний дар любові,
Сьогодні в чашу дружби перейди.

*

Сцена 2

Окрема кімната в трактирі; фортепіано.
М о ц а р т і С а л ь є р і за столом.

С а л ь є р і
Щось ти похмурий, Моцарте?

М о ц а р т
Я? Ні!
С а л ь є р і
То що ж, скажи, тобі не до вподоби?
Обід смачний і гарне це вино,
А ти мовчиш і хмуришся.

М о ц а р т
Зізнаюсь,
Мій Реквієм мене тривожить.

С а л ь є р і
А!
Ти зараз пишеш Реквієм? Відколи?

М о ц а р т
Давно вже, тижнів три.