Як прийшов Страх - Кіплінг Редьярд

Було чути, як свині з тупотом та рохканням пробивають собі дорогу в юрмі; як мукають буйволи, перемовляючись на піщаній мілині, як олені скаржаться одне одному, що вибилися з сил у пошуках їжі. Часом вони розпитували хижаків з іншого берега, чи не чути чогось нового, та усі новини були сумні, і гарячий вітер джунглів, з шурхотом пролітаючи між скелями та деревами, сипав у воду пил і тріски.

– І люди теж помирають за плугом, – сказав молодий олень. – Від зорі до зорі я бачив трьох. Вони лежали нерухомо, а їхні буйволи – поруч. Скоро і ми так поляжемо і не встанемо більше.

– Річка від минулої ночі ще обміліла, – сказав Балу. – Гей, Хатхі, ти колись бачив таку посуху?

– Це минеться, – відповів Хатхі, поливаючи собі з хобота спину й боки.

– У нас тут є дехто, і йому довго не протриматись, – сказав Балу й поглянув на хлопчика, якого любив понад усе.

– Це про мене? – ображено скрикнув Мауглі й сів у воді. – Це правда, у мене немає довгої шерсті, щоб прикрити кістки, та якщо зняти з тебе шкуру, Балу…

Хатхі затрусився від сміху, і Балу суворо мовив:

– Хлопче, так не годиться розмовляти з навчителем Закону! Ще ніхто не бачив мене без шкури.

– Та я ж не хотів сказати нічого поганого, Балу. Просто ти схожий на кокосовий горіх у шкаралупі, а я – на той самий горіх без шкаралупи. А коли цю твою буру шкаралупу…

Мауглі сидів, схрестивши ноги, і пояснював свою думку, як звичайно, поклавши палець до рота. Багіра простягла свою м'яку лапу і штовхнула його у воду.

– От і маєш, – сказала чорна пантера, коли хлопець звівся на ноги. – З Балу треба зняти шкуру, бо він схожий на кокосовий горіх? Ти дивись, щоб він не зробив з тобою те, що роблять з кокосовими горіхами!

– Що? – спитав Мауглі, забувши, що це один із найдавніших жартів у джунглях.

– Не розбив тобі голову, – спокійно відповіла Багіра, знову штурхаючи хлопця у воду.

– З учителя глузувати не годиться, – сказав ведмідь, коли Мауглі скупався втретє.

– Не годиться! А що ж ви хотіли? Цей голошкірий вилупок бігає лісом і сміється, як мавпа, з того, хто колись був добрим мисливцем, та ще й смикає його за вуса.

Це сказав Шер Хан – кульгавий тигр, який саме шкандибав до річки. Він трохи зачекав, тішачись, що наполохав оленів на тому березі, а потім нахилив до води велику вусату голову і почав хлебтати, примовляючи:

– Тепер джунглі – кубло для голих щенят! Ану поглянь сюди, людський вилупку!

Мауглі зиркнув на нього – впритул і дуже зухвало, – і за мить Шер Хан відвів погляд.

– Тільки й чути: "Мауглі, Мауглі", – пробурчав він, знову сьорбнувши води. – Він не людина і не вовк, а то злякався б. Наступного літа я, чого доброго, проситиму в нього дозволу попити води! Хух!

– Усе може бути, – мовила Багіра, пильно дивлячись тигрові в очі. – Може, так воно й буде… Тьху, Шер Хане! Чим це ти спаскудив воду?

Кульгавий тигр умочив у воду нижню щелепу, і вниз по воді розпливлися темні масні смуги.

– Годину тому я вбив людину, – нахабно відказав Шер Хан і взявся пити, щось бурмочучи сам до себе.

Натовп звірів здригнувся й злякано зашепотів, а вже за мить зчинився ґвалт:

– Чуєте? Він убив людину!

І всі подивилися на дикого слона Хатхі, що наче й не чув нічого. Хатхі ніколи не квапиться, тому й живе так довго.

– У такі часи вбивати людину! Хіба в джунглях немає іншої здобичі? – зневажливо пирхнула Багіра і, вийшовши зі споганеної води, взялася обтрушувати лапи, мов кішка.

– Я вбив її не для поживи, а для власного вдоволення.

Знову почувся стривожений шепіт, і гострі білі очиці Хатхі холодно позирнули на Шер Хана.

– Треба ж і мені потішитись, – зневажливо процідив Шер Хан. – А тепер ось я прийшов попити водиці та вмитись. Хто мені заборонить?

Спина Багіри вигнулася, мов бамбук під вітром, але Хатхі повільно підняв хобот.

– Ти вбив тільки задля того, що тобі так хотілося? – спитав він.

А коли Хатхі питає, краще відповідати.

– Саме так. Це було моє право і моя ніч. Ти це знаєш, Хатхі, – відповів Шер Хан майже чемно.

– Так, я це знаю, – сказав Хатхі й, трохи помовчавши, спитав: – І ти напився досхочу?

– На цю ніч – так.

– Тоді йди звідси. Ріка – для того, щоб пити, а не для того, щоб поганити воду. Ніхто, крім кульгавого тигра, не згадав би про своє право у такі часи… У такі часи, коли ми всі потерпаємо від скрути – і людина, і Народ Джунглів. Чистий чи нечистий – іди до свого лігва, Шер Хане!

Останні слова продзвеніли, мов срібні сурми. І троє синів Хатхі посунулися вперед на півкроку, хоча в цьому не було потреби. Шер Хан пішов тихцем, навіть не огризнувшись, бо знав те, що знають усі: якщо поверне на лихе, то Хазяїн Джунглів – Хатхі.

– А про яке це право говорив Шер Хан? – прошепотів Мауглі на вухо Багірі. – Вбивати людину завжди ганебно. Так сказано в Законі. А от Хатхі каже…

– Спитай його сам. Я цього не знаю, Малий Брате. Чи є таке право, чи ні, а я б покарала кульгавого людожера, якби не Хатхі. Прийти до Скелі Миру, щойно вбивши людину, ще й пишатися з того – це личить тільки шакалові! Та ще й усю воду споганив.

Мауглі трошки помовчав, збираючись на силі, бо в джунглях ніхто не смів заговорити до Хатхі першим, а тоді гукнув:

– Яке це право в Шер Хана, гей, Хатхі?

На обох берегах підхопили його слова, бо Народ Джунглів дуже цікавий, а тут на очах у всіх відбувалося щось, чого не зрозумів ніхто, крім Балу, що сидів з вельми поважним виглядом.

– Це давня історія, – сказав Хатхі, – давніша, ніж самі джунглі. Слухайте, і я вам її розповім.

Минуло кілька хвилин, поки вгамувалися буйволи й кабани, і ватажки стад повторили один за одним:

– Ми чекаємо!

І Хатхі вийшов наперед і став по коліно у воді посеред заплави біля Скелі Миру. Хоч він був дуже схудлий, весь зморщений, та й бивні в нього пожовкли, проте було видно, що це Хазяїн Джунглів.

– Ви знаєте, діти мої, – почав він, – що людину ви боїтеся понад усе на світі.

Залунав схвальний шепіт.

– Це стосується тебе, Малий Братику, – мовила Багіра до Мауглі.

– Мене? Я мисливець Вільного Народу і належу до Зграї, – відповів Мауглі. – Що мені до людей?

– А чи знаєте ви, чому ви так боїтеся людини? – вів далі Хатхі. – Колись давно, так давно, що ніхто вже й не пам'ятає тих часів, джунглі були ще молоді, й ми паслися всі разом і не боялися одне одного. У ті часи не було посухи, цвіт і плоди виростали на дереві водночас, і ми їли саме тільки листя, квітки й плоди, а ще кору та траву.

– Яке щастя, що я не народилася в ті часи! – сказала Багіра. – Кора годиться лише для того, щоб гострити кігті.

– А Володарем Джунглів був Тха, Перший із Слонів. Він витяг джунглі своїм хоботом з глибокої води, і там, де він провів на землі борозни своїми бивнями, потекли річки, а там, де тупнув ногою, з'явилися озера. А коли він засурмив у хобот – отак, – виросли дерева. Отак Тха створив джунглі, і так розповідали мені цю історію.

– Від переказів вона не скоротилася, – прошепотіла Багіра. А Мауглі засміявся, затуливши рота долонею.

– У ті часи не було ні маїсу, ні динь, ні перцю, ні цукрової тростини, ні дрібних халупок, які бачив кожен з вас, і мешканці Джунглів жили у злагоді, як один народ, і нічого не знали про людину. Та ось звірі почали гризтися за їжу, хоча пасовиськ вистачало на всіх. Вони розлінувалися. Кожен хотів пастися там, де спочиває, як то трапляється і в нас, коли весняні дощі пройшли вчасно. У Тха, Першого із Слонів, було багато клопоту: він творив нові джунглі й нові річки. Він не міг за всім наглядати сам, і тому призначив Першого з Тигрів володарем і суддею у джунглях, і Народ Джунглів приходив до нього у своїх справах. У ті часи Перший з Тигрів їв плоди і траву, як усі. На зріст він був такий, як я, і дуже гарний: весь жовтий, мов цвіт жовтої ліани. У ті гарні старі часи, коли джунглі були молоді, на шкурі тигра не було жодної смужки чи плями. Весь Народ Джунглів приходив до нього без остраху, а його слово було законом для всіх. Не забувайте, що ми тоді жили як один народ.

Та якось уночі двоє биків посварилися через місце на пасовищі. Ви зараз вирішуєте такі суперечки за допомогою рогів та копит. І кажуть, що коли обоє прийшли скаржитися до Першого з Тигрів, що лежав серед квітів, один з них штовхнув його рогами, і тоді Перший з Тигрів, забувши про те, що він володар і суддя у джунглях, кинувся на бика і зламав йому карк.

До тієї ночі ніхто з нас не вмирав, і коли Перший з Тигрів побачив, що він накоїв, то оскаженів від запаху крові й утік у північні болота; а ми, Народ Джунглів, лишилися без володаря і почали сваритись та гризтись між собою. Тха почув галас і прийшов до нас. Одні казали те, інші – те, але він побачив мертвого бика серед квітів і спитав, хто його вбив, а ми не могли нічого сказати, бо очманіли від запаху крові, як то буває з нами й тепер. Ми кидалися навсібіч, волали і трясли головами. І Тха наказав гіллю дерев і в'юнким ліанам позначити вбивцю, щоб Перший із Слонів міг його впізнати. А ще Тха спитав: "Хто хоче бути Володарем Джунглів?" Вискочила Сіра Мавпа, що живе у верховітті, і закричала: "Я хочу бути Володаркою Джунглів!" Тха усміхнувся і відповів: "Хай буде так!" – і, розгніваний, пішов геть.

Діти мої, ви знаєте Сіру Мавпу. Тоді вона була така сама, як і зараз. Спершу вона вдавала з себе розумницю, а за мить почала чухатись і скакати вгору та вниз, і Тха, повернувшись, побачив, що вона висить на дереві сторч ногами й перекривляє всіх, хто стоїть унизу, і вони теж її дражнять. Отак у джунглях більше не стало Закону – лишився тільки безлад та дурні балачки.

Тоді Тха скликав нас і мовив: "Ваш перший Володар приніс у джунглі Смерть, другий – Ганьбу Тепер настав час дати вам Закон, який ви не зможете порушити. Ви пізнаєте Страх і, побачивши його, збагнете, що він володар над вами, а від цього прийде все інше". Тоді ми, Народ Джунглів, спитали: "А що таке Страх?" І Тха відповів: "Шукайте і знайдете". І ми обійшли всі Джунглі від краю до краю, шукаючи Страх, і от невдовзі буйволи…

– Хух! – озвався з піщаної мілини Меса, ватажок буйволів.

– Так, Месо, то були буйволи. Вони принесли звістку, що Страх сидить в якійсь печері у джунглях, що він не має шерсті й ходить на задніх лапах. І тоді всі ми рушили слідом за буйволами до цієї печери, і Страх стояв там біля входу.