Полювання - Шеклі Роберт

Командирові можна сказати, що всі мираші виявилися самками й, таким чином, підпадали під охорону закону про полювання. Слово Юного Розвідника цінувалося високо, тож будь-хто не стане брати його під сумнів, а тим більше переперевіряти.

Але ні, це неможливо! Як він смів навіть подумати таке?!

Що ж, похмуро посміхнувся Дрог, залишається тільки скласти з себе обов'язки розвідника й покінчити з усіма цим безглуздими заняттями — табірні багаття, співи, ігри, товариство...

Ніколи! — твердо вирішив Дрог, опанувавши себе. Він поводиться так, наче має справу з далекоглядним супротивником. Але ж мираші — навіть не розумні істоти. Будь-яке створіння, позбавлене мацалок, не може мати розвинутого інтелекту. Так говорив незаперечний закон Етліба.

У битві між розумом і інстинктивною хитрістю завжди перемагає розум. Це неминуче. Треба лише придумати, яким чином.

Дрог знову взяв слід мирашів і пішов за запахом. Яку б старовинну зброю йому використати? Маленьку атомну бомбу? Навряд чи, це може пошкодити шкуру.

Раптом він розсміявся. Насправді все дуже просто, варто лише гарненько поворухнути мізками. Навіщо вступати в безпосередній контакт із мирашем, якщо це так небезпечно? Настав час вдатися до допомоги розуму, скористатися знанням психології тварин, мистецтвом пастки і принади.

Замість того щоб вистежувати мирашів, він попрямує до їхнього лігвища.

І там влаштує пастку.

Вони підходили до тимчасового табору, розбитого в печері, вже коли сідало сонце. Кожна скеля, кожен пік кидали різкі, чітко окреслені тіні. П'ятьма милями нижче, в долині, лежав червоний, зі срібним відливом, корабель. Ранці були набиті смарагдами — невеликими, але ідеального кольору.

У такий передзахідний час Пакстон мріяв про маленьке містечко в Огайо, сатуратор з газованою водою й дівчину зі світлим волоссям. Герера посміхався про себе, уявляючи, як хвацько він розтринькає мільйончик-два, перш ніж всерйоз візьметься за скотарство. А Стелмен формулював основні тези своєї докторської дисертації, присвяченої неземним покладам корисних копалин.

Всі вони перебували в приємному вмиротвореному стані. Пакстон цілком отямився від пережитого струсу й тепер жагуче бажав, щоб жахітливе чудовисько все-таки з'явилося — бажано зелене — і щоб воно переслідувало чарівну напівроздягнену жінку.

— От ми й вдома, — сказав Стелмен, коли вони підійшли до печери. — Як щодо тушкованої яловичини?

Сьогодні була його черга куховарити.

— З цибулею! — зажадав Пакстон. Він ступив у печеру й відразу різко відстрибнув назад. Що це?

У декількох футах від входу парував невеликий ростбіф, поруч пишнілися чотири великих діаманти й пляшка віскі.

— Цікаво, — сказав Стелмен. — Щось мені це не подобається.

Пакстон нагнувся, щоб підібрати діамант. Герера відтягнув його.

— Це може бути міна-пастка.

— Дротів не видно, — заперечив Пакстон.

Герера втупився на ростбіф, діаманти й пляшку віскі. Вигляд у нього був найбезщасніший.

— Цій штуці я не вірю навіть на гріш, — заявив він.

— Може, тут все-таки є тубільці? — припустив Стелмен. — Такі, знаєте, боязкі, соромливі. А цей дарунок — знак доброї волі.

— Ага, — саркастично підхопив Герера. — Спеціально задля нас вони зганяли на Землю за пляшчиною "Старого космодесантного".

— Що ж нам робити? — запитав Пакстон.

— Не лізти куди не треба, — відрубав Герера. — А-ну, здай назад.

Він відламав від найближчого дерева довгу гілляку й обережно потикав у діаманти.

— Бачиш, нічого страшного, — зауважив Пакстон.

Довге трав'яне стебло, на якому стояв Герера, туго оповилося навколо його щиколоток. Ґрунт під ним заколихався, вималювався акуратний диск, футів п'ятнадцяти в діаметрі, і, обриваючи кореневища дернини, почав підійматися в повітря. Герера спробував зістрибнути, але трава вчепилася в нього тисячами зелених гачків.

— Тримайся! — заволав Пакстон, рвонувся вперед і вчепився за край злітаючого диска.

Диск різко нахилився, завмер на мить і став знову підніматися. Але Герера вже вихопив ніж і люто краяв траву навколо своїх ніг. Стелмен вийшов із заціпеніння, лише тоді, коли побачив ноги Пакстона на рівні своїх очей. Він схопив Пакстона за щиколотки, знову затримавши підйом диску. Тим часом Герера вирвав з пут одну ногу і перекинув тіло через край диску. Міцна трава ще якийсь час тримала його за другу ногу, але потім стебла, не витримавши ваги, обірвалися, і Герера полетів униз головою. Лише в останній момент він увібрав її в плечі і примудрився приземлитися на лопатки. Пакстон відпустив край диска й звалився на Стелмена.

Трав'яний диск, несучи ростбіф, віскі й діаманти, продовжував підніматися, поки не зник з очей.

Сонце сіло. Не вимовляючи навіть слова, троє чоловіків увійшли в печеру з бластерами напоготів.

— Уночі почергово чатуватимемо, — відчеканив Герера.

Пакстон і Стелмен схвально закивали.

— Певно, твоя правда, Пакстоне, — сказав Герера. — Щось ми тут засиділися.

— Надто засиділися, — уточнив Пакстон. Герера знизав плечима.

— Як тільки розвидніє, повертаємося на корабель і стартуємо.

— Якщо ще зможемо дістатися до корабля, — не втримався Стелмен.

Дрог був цілковито збентежений. З завмиранням серця стежив він, як передчасно спрацювала пастка, як боровся мираш за волю і як він нарешті здобув її. А який це був чудовий мираш! Найбільший з трьох!

Тепер він знав, у чому припустився помилки. Від зайвої старанності переборщив з наживкою. Одних мінералів було би цілком достатньо, тому що, як відомо всім, мирашам властивий підвищений тропізм до мінералів. Так ні ж! Йому нащось знадобилося поліпшити методику піонерів, йому бачте схотілося додати ще й харчове стимулювання. Не дивно, що мираші відповіли подвоєною підозрілістю, адже їхні органи чуттів піддалися колосальному перевантаженню.

Тепер вони були розлючені, нашорошені й гранично небезпечні.

А розлючений мираш — це одне з найжахучіших видовищ у Галактиці.

Коли два місяця Елбонаю піднялися в західній частині небокраю, Дрог відчув себе страшенно самотнім. Він міг бачити багаття, яке мираші розпалили перед входом у печеру, а телепатичним зором розрізняв самих мирашів, які скорчилися всередині — органи чуттів на межі, зброя напоготові.

Невже задля однієї-єдиної шкури мираша слід було так ризикувати?

Дрог волів би ширяти на висоті п'яти тисяч футів, ліпити з хмар фігури й мріяти. Як добре всмоктувати сонячну радіацію, а не поглинати цю паскудну тверду їжу, заповідану предками. Яке пуття від цих ловів і вистежувань? Явно ніякого! Марні навички, з яких його народ уже давним-давно позбувся.

Був момент, коли Дрог уже майже переконав себе. Але відразу, в осяянні, з яким приходить правдиве розуміння суті речей, він зрозумів, у чому справа.

Дійсно, елбонайцям давно вже стали тісні рамки конкурентної боротьби, еволюція вивела їх з-під погрози кривавої бійні за місце під сонцем. Але Всесвіт великий, він криє в собі безліч несподіванок. Кому дано передбачати майбутнє? Хто знає, з якими ще небезпеками доведеться зіштовхнутися расі елбонайців? І чи зможуть вони протистояти погрозі, якщо втратять мисливський інстинкт?

Ні, заповіти предків непорушні й правильні, вони не дають забути, що миролюбний інтелект надто тендітний для цього непривітного Всесвіту.

Залишається добути шкіру мираша, або загинути з честю.

Найважливіше зараз — виманити їх з печери. Нарешті до Дрога повернулися мисливські навички.

Швидко й вміло він створив вабик для мираша.

— Ви чули? — запитав Пакстон.

— Начебто якісь звуки, — сказав Стелмен, і всі прислухалися.

Звук повторився. "О, на допомогу! Допоможіть!" — кричав голос.

— Це дівчина! — Пакстон підхопився на ноги.

— Це схоже на голос дівчини, — додав свою думку Стелмен.

— Благаю, допоможіть! — волав дівочий голос. — Я довго не протримаюся. Є тут хто-небудь? Допоможіть!

Кров гайнула до обличчя Пакстона. Уява відразу намалювала зворушливу картину: маленька тендітна істота тулиться до потерпілої катастрофу спортивної ракети ( яка нерозсудливість — рушати в подібні подорожі!), з усіх боків на неї насуваються чудовиська — зелені, ослизлі, а за ними з'являється Він — ватажок чужинців, огидний смердючий монстр.

Пакстон схопив запасний бластер.

— Я виходжу, — холоднокровно заявив він.

— Сядь, кретин! — наказав Герера.

— Але ви ж чули її, хіба ні?

— Ніякої дівчини тут бути не може, — відрізав Герера. — Що їй робити на такій планеті?

— От це я й збираюся з'ясувати, — заявив Пакстон, розмахуючи двома бластерами. — Може, якийсь лайнер зазнав аварії, а може, вона вирішила розважитися і погнала чиюсь ракету...

— Сісти! — заволав Герера.

— Він слушно каже, — Стелмен спробував урезонити Пакстона. — Навіть якщо дівчина й справді десь там з'явилася, у чому я сумніваюся, то ми все одно будь-чим допомогти їй не зможемо.

— О, допоможіть, допоможіть, воно зараз наздожене мене! — верещав дівочий голос.

— Геть з дороги, — загрозливим басом заявив Пакстон.

— Ти дійсно виходиш? — с недовірою поцікавився Герера.

— Хочеш мені перешкодити?

— Та ні, шквар, — Герера махнув убік виходу.

— Ми не можемо дозволити йому піти! — Стелмен хапав ротом повітря.

— Чому ж? Справа господаря, — безтурботно мовив Герера.

— Не турбуйтеся про мене, — сказав Пакстон. — Я повернуся через п'ятнадцять хвилин — разом з дівчиною!

Він повернувся на каблуках і попрямував до виходу. Герера подався вперед і розрахованим ударом опустив на голову Пакстона поліно, заготоване для багаття. Стелмен підхопив обм'якле тіло.

Вони вклали Пакстона вглиб печери і продовжили пильнування. Бідуюча дама стогнала й благала про допомогу ще годин п'ять. Занадто довго навіть для багатосерійної мелодрами. Це потім змушений був визнати й Пакстон.

Настав похмурий дощовий світанок. Прислуховуючись до плескоту води, Дрог все ще сидів у своєму укритті на відстані ста метрів від печери. От мираші вийшли щільною групою, тримаючи напоготові зброю. Їхні очі уважно обмацували місцевість.

Чому не вдалась спроба з вабиком? Підручник Розвідника стверджував, що це найпевніший засіб привернути самця мирашів. Може, зараз не шлюбний сезон?

Зграя мирашів рухалася в напрямку металевого яйцеподібного снаряду — примітивний просторовий екіпаж, як без зусиль впізнав Дрог. Зроблено, звісно, грубо, але мираші будуть у ньому в безпеці.

Певна річ, він міг парадизувати (зараювати) їх і покінчити з цією справою.