Полювання - Шеклі Роберт

Роберт Шеклі

Полювання

Переклад: В. Ільницький.

Це був останній збір особового складу перед Загальним Злетом Розвідників, і на нього з'явилися всі патрулі. Патрулеві 22 — "Ширяючому соколу" — було наказано розбити табір у тінистій балці й тримати мацалки1 насторожі. Патруль 31 — "Відважний бізон" — здійснював маневри біля маленького струмка. "Бізони" виробляли навички споживання рідини й збуджено сміялися від незвичних відчуттів.

А патруль 19 — "Атакуючий мираш" — очікував розвідника Дрога, що, як і звичайно, спізнювався.

Дрог каменем упав з висоти десять тисяч футів, в останній момент набув твердої форми й квапливо вповз у коло розвідників.

— Здоров, — сказав він. — Прошу пробачення. Я уявлення не мав, котра година...

Командир патруля кинув на нього гнівний погляд:

— Знову не за статутом, Дрог?!

— Винний, сер, — сказав Дрог, поспішно випростовуючи забуту мацалку.

Розвідники захихотіли. Дрог залився жовтогарячою фарбою зніяковілості. Якби можна було стати невидимим!

Але саме зараз цього робити не личило.

— Я відкрию наш збір Клятвою Розвідників, — почав командир і відкашлявся. — Ми, юні розвідники планети Елбонай, урочисто обіцяємо зберігати й плекати навички наших предків-піонерів. З цією метою ми, розвідники, приймаємо форму, від народження даровану нашим прабатькам, підкорювачам незайманих просторів Елбонаю. І ми повні рішучості...

Розвідник Дрог налаштував слухові рецептори, щоб підсилити тихий голос командира. Клятва завжди сповнювала його трепетом. Важко собі уявити, що пращури колись були прикуті до планетарної поверхні. Нині елбонайці жили в повітряному просторі на висоті двадцяти тисяч футів, зберігаючи лише мінімальний об'єм тіла, харчувалися космічною радіацією, сприймали життя всією повнотою відчуттів і спускалися донизу лише спонукувані сентиментальними міркуваннями або для здійснення ритуальних обрядів. Ера Піонерів залишилася далеко в минулому. Нова історія почалася з Ери Субмолекулярної Модуляції, за якої настала нинішня Ера Безпосереднього Контролю.

— ...прямо й чесно, — продовжував командир. — І ми зобов'язуємося, подібно до них, пити рідини, поглинати тверду їжу й удосконалювати майстерність володіння їхніми знаряддями й навичками.

Урочиста частина закінчилася, і молодь розвіялася по рівнині. Командир патруля підійшов до Дрога.

— Це останній збір перед злетом, — сказав він.

— Я знаю, — відповів Дрог.

— У патрульному загоні "Атакуючий мираш" ти єдиний розвідник другого класу. Всі інші давно набули першого класу або, щонайменше, звання Молодшого Піонера. Що подумають про наш патруль?

Дрог зіщулився.

— Це не тільки моя провина, — сказав він. — Так, звісно, я не витримав екзаменів з плавання і виготовлення бомб, але це просто не для мене! Несправедливо вимагати, щоб я знав усе! Навіть серед піонерів були вузькі фахівці. Будь-хто й не вимагав, щоб кожен...

— А що ти вмієш робити? — перебив командир.

— Я володію лісовим і гірничим ремеслом, — гаряче випалив Дрог, — вистежуванням і полюванням.

Командир вивчаюче подивився на нього, а потім повільно мовив:

— Слухай, Дрог, а що якщо тобі нададуть ще один, останній шанс отримати перший клас і заробити до того ж відзнаку?

— Я готовий на все! — закричав Дрог.

— Добре, — сказав командир. — Як називається наш патруль?

— "Атакуючий мираш", сер.

— А хто такий мираш?

— Величезний лютий звір, — швидко відповів Дрог. — Колись вони водилися на Елбонаї майже всюди й наші предки боролися з ними не на життя, а на смерть. Нині мираші вимерли.

— Не зовсім, — заперечив командир. — Один розвідник, досліджуючи ліси в п'ятистах милях на північ звідси, виявив у квадраті з координатами Ю-233 і З-482 зграю з трьох мирашів. Всі вони самці, й, таким чином, на них можна полювати. Я хочу, щоб ти, Дрог, вистежив їх і підкрався ближче, застосувавши свої знання в лісовому і гірничому ремеслах. Потім, використовуючи лише методи й знаряддя піонерів, ти повинен добути й принести шкуру одного мираша. Ну як, впораєшся?

— Впевнений, сер!

— Берись до справи негайно, — велів командир. — Ми прикріпимо шкуру до нашого прапородержака й безумовно заслужимо похвалу на зльоті.

— Так, сер! Дрог квапливо склав речі, наповнив флягу рідиною, запакував тверду їжу й рушив в дорогу.

Через кілька хвилин він левітував до квадрату Ю-233 — З-482. Перед ним стелилася дика романтична місцевість — порізані скелі й низькорослі дерева; вкриті густими заростями долини й засніжені гірські вершини. Дрог озирнувся з певним побоюванням.

Доповідаючи командирові, він трохи прибрехав.

Справа в тому, що він був не надто досвідчений як в лісовому й гірничому ремеслах, так і у вистежуванні та полюванні. Правду кажучи, він взагалі в будь-чому не був досвідчений — хіба що любив годинами мрійливо ширяти в хмарах на висоті п'ять тисяч футів. Що якщо йому не вдасться знайти мираша? Що якщо мираш знайде його першим?

Ні, цього не може бути, заспокоїв себе Дрог. А в найгіршому випадку завжди встигну жестибюлювати. Будь-хто й не дізнається.

Через мить він вловив слабкий запах мираша. А потім, на відстані двадцяти метрів від себе помітив якийсь рух біля дивної скелі, схожої на букву Т.

Невже все так і трапиться — просто і гладко? Що ж, прекрасно! Дрог вжив належних заходів маскування і непоспіхом рушив уперед.

Сонце пекло нестерпно; гірська стежка дедалі крутіше повзла нагору. Пакстон змок, незважаючи на теплозахисний комбінезон. Крім того, йому до нудоти набридла роль файного парубка.

— Коли, нарешті, ми звідси полетимо? — не витримав він. Герера добродушно поплескав його по плечу:

— Ти що, не хочеш розбагатіти?

— Ми вже багаті, — заперечив Пакстон.

— Не так щоб вже й надто, — сказав Герера, і на його довгастому, смаглявому, зборозненому зморшками обличчі сяйнула сліпуча посмішка.

Підійшов Стелмен, пихкаючи під вагою аналізаторів. Він обережно опустив апаратуру на стежку й сів поруч.

— А як щодо перепочинку, джентельмени?

— Чом би й ні? — відгукнувся Герера. — Часу в нас досхочу.

Він сів і притулився спиною до Т-подібної скелі.

Стелмен розкурив люльку, а Герера розщебнув "блискавку" і витяг з кишені комбінезона сигару. Пакстон якийсь час спостерігав за ними.

— Так коли ж ми полетимо з цієї планети? — нарешті запитав він. — Чи ми збираємося оселитися тут навіки?

Герера лише посміхнувся і клацнув запальничкою, розкурюючи сигару.

— Мені відповість хто-небудь?! — закричав Пакстон.

— Заспокойся. Ти в меншості, — мовив Стелмен. — У цій справі ми беремо участь як три рівноправні партнери.

— Але гроші ж бо мої! — заявив Пакстон.

— Певна річ. Тому тебе й взяли. Герера має значний практичний досвід роботи в горах. Я добре напханий теорією, до того ж права пілота — лише в мене. А ти дав гроші.

— Але корабель вже ломиться від видобутку! — заволав Пакстон. — Всі трюми заповнені вщерть! Саме час рушити в яку-небудь цивілізовану місцину й почати витрачати.

— У нас з Герерою нема твоїх аристократичних замашок, — з перебільшеним терпінням пояснив Стелмен. — Зате в нас з Герерою є безневинне бажання набити скарбами кожен корабельний закуток. Самородки золота — у паливні баки, смарагди — в бляшанки з-під борошна, а на палубу — алмазів по коліно. Тут для такої забави найвідповідніше місце. Навколо неймовірне багатство, що так і проситься, щоб підібрали. Ми хочемо бути бездонно, до відрази багатими, Пакстоне.

Пакстон не слухав. Він напружено вп'явся в щось на краю стежки.

— Це дерево щойно ворухнулося, — стишеним голосом мовив він.

Герера вибухнув сміхом.

— Чудовисько, слід гадати, — презирливо кинув він.

— Спокійно, — похмуро мовив Стелмен. — Мій хлопчику, я не молодий, вже товстий і легко піддаюсь страху. Невже ти думаєш, що я лишався б тут, якби існувала хоча б найменша небезпека?

— От! Знову ворухнулося!

— Три місяці тому ми ретельно обстежили всю планету, — нагадав Стелмен, — і не виявили як розумних істот, так і небезпечних тварин або отруйних рослин. Чи не так? Все, що ми знайшли, — це ліси й гори, й золото, й озера, й смарагди, й ріки, й алмази. Отож, якби тут щось було, хіба воно б чекало для нападу так довго?

— Кажу вам, я бачив, як це дерево ворухнулося! — наполягав Пакстон.

Герера піднявся.

— Це дерево? — запитав він Пакстона.

— Так. Подивися, воно навіть не схоже на інші. Не такий малюнок кори...

Невловимим завченим рухом Герера вихопив з кобури бластер "Марко-2" й тричі вистрілив. Дерево й чагарник на десять метрів довкола нього спалахнули яскравим полум'ям і розсипалися в порох.

— От вже його й нема, — Підсумував Герера.

— Я чув, як воно скрикнуло, коли ти стріляв.

— Ага. Але тепер воно вже мертве, — заспокоююче вимовив Герера. — Як помітиш, що хтось ворушиться, відразу кажи мені, і я стрельну. А тепер давайте зберемо ще трохи смарагдиків, ґа?

Пакстон і Стелмен підняли свої ранці й пішли стежкою, слідом за Герерою.

— Непересічний дядько, правда ж? — з посмішкою мовив Стелмен.

Дрог повільно отямлювався. Вогненна зброя мираша захопила його зненацька, коли він набув вигляду дерева й був зовсім не захищений. Й дотепер він не міг зрозуміти, як це трапилось. Не було ні запаху страху, ні попереднього пирхання, ані рикання, взагалі будь-якого попередження! Мираш напав взагалі зненацька, зі сліпою, безрозсудною люттю, не з'ясовуючи, друг перед ним чи ворог.

Тільки зараз Дрог почав осягати натуру звіра-супротивника.

Він дочекався, коли стукіт копит мирашів затих вдалині, а потім, перемагаючи біль, спробував випручати оптичний рецептор. Не вийшло! На мить його охопила хвиля розпачливої паніки. Якщо ушкоджено центральну нервову систему, то це кінець.

Він знову зосередився. Уламок скелі сповз із його тіла, й цього разу спроба завершилася успіхом: він міг постати з попелу. Дрог швидко здійснив внутрішнє сканування і полегшено зітхнув. Він був на волосину він смерті. Лише інстинктивна квондикація в момент спалаху врятувала йому життя.

Дрог задумався над своїми подальшими діями, але виявив, що струс від цієї раптової, непередбаченої атаки начисто відбив пам'ять про всі мисливські хитрощі. Навіть більше того, він виявив, що в нього взагалі зникло всяке бажання зустрічатися з настільки небезпечними мирашами знову...

Припустимо, він повернеться без цієї ідіотської шкури...