Тріумфальна арка - Ремарк Еріх Марія
Равік ішов швидко. Він був надто стомлений, щоб зважати на щось. Поряд із собою він чув невпевнену, м'яку ходу жінки. Вона йшла, похиливши голову й засунувши руки в кишені дощовика, — маленька жаринка чужого життя. І раптом серед порожньої по-ніч-ному площі ця жінка на мить здалася йому дивно близькою, хоч він нічого про неї не знав — а може, саме тому. Вона була чужа йому, але й він почував себе всюди чужим, і це якимось дивом дужче зближувало їх, ніж усі слова й довгорічна звичка, що згладжує протиріччя.
Равік мешкав у невеличкому готелі за площею Терн, у боковій вулиці, що відходила від авеню Ваграм. Це була досить занедбана будівля. Нова була тільки таблиця, що висіла над входом: "Готель "Ентернасіональ".
Равік подзвонив.
— Є ще вільний номер? — спитав він у хлопця, що відчинив йому.
Той витріщив на нього заспані очі.
— Портьє вже пішов, — нарешті, затинаючись, відповів він.
— Бачу, що пішов. Я питаю тебе, чи є ще якась вільна кімната.
Хлопець спантеличено здвигнув плечима. Він бачив, що Равік привів жінку, але не розумів, навіщо потрібна ще одна кімната. Йому не доводилося чути, щоб хтось, привівши жінку, питав для неї кімнату.
— Мадам спить. Вона прожене мене з роботи, якщо я збуджу її.
— Гаразд. Доведеться пошукати самим.
Равік дав хлопцеві чайові, взяв ключа й поперед жінки піднявся сходами нагору. Не відмикаючи своїх дверей, він зупинився поглядом на сусідніх. Перед ними не стояло ніякого взуття. Він двічі постукав. Ніхто не відповів. Він обережно натиснув на дужку. Двері були замкнені.
— Вчора вона була порожня, — промурмотів Равік. — Спробуємо з іншого боку. Мабуть, господиня замкнула її, щоб не повтікали блощиці.
Він відімкнув свою кімнату.
— Поки що сідайте, — мовив він, показуючи на червону канапу. — Я зараз вернуся.
Він відчинив скляні двері на вузький залізний балкончик, переліз через гратки на сусідній і спробував добратися до кімнати звідти. Але й там двері були замкнені. Розчарований, він повернувся назад.
— Нічого не вийшло. Я не можу знайти вам тут кімнату.
Жінка сиділа в кутку канапи.
— Можна мені ще трохи побути тут? — спитала вона.
Равік пильно глянув на неї. Її обличчя помертвіло з утоми. Здавалося, вона не подужає підвестись.
— Залишайтесь тут, — сказав він.
— Я тільки трохи посиджу.
— Лягайте. Це буде найпростіше.
Жінка ніби не почула його. Вона поволі, майже машинально похитала головою.
— Треба було лишити мене на вулиці. А тепер… тепер, мабуть, я не зможу піти звідси.
— І мені так здається. Залишайтесь і лягайте спати. Так буде найкраще. А завтра побачимо.
Жінка глянула на нього.
— Я не хочу вам…
— О господи, — перебив її Равік, — ви мені справді не заважаєте. Тут не вперше ночують люди, що не мають де дітися. В цьому готелі мешкають утікачі. І майже щодня хтось приходить на ніч. Лягайте на ліжко. Я пересплю на канапі. Я вже звик.
— Ні, ні, я тільки посиджу. Коли ви дозволите мені посидіти в себе, то цього досить.
— Ну, як хочете.
Равік скинув плаща й повісив на вішалку. Тоді взяв із ліжка ковдру та подушку й присунув до канапи стільця. Потім приніс із ванної купальний халат і поклав його на спинку стільця.
— Це те, що я можу вам дати, — сказав він. — Як хочете, то візьміть іще піжаму. Вона он там у шухляді. Більше я не буду панькатися з вами. Можете прийняти ванну. А мені треба дещо зробити.
Жінка похитала головою.
Равік зупинився перед нею.
— Але дощовик скиньте, — сказав він. — Бачите, який він мокрий. І берет давайте сюди.
Жінка віддала йому дощовик і берет. Равік поклав подушку в куток канапи.
— Лягайте сюди головою. А стілець для того, щоб ви не впали, як заснете. — Він підсунув його до канапи. — Ану, давайте черевики. Звичайно, мокрі наскрізь. Так і застудитись неважко. — Він стягнув з її ніг черевики, дістав із шухляди вовняні шкарпетки й натягнув їй на ноги. — Отепер уже ви сяк-так улаштовані. У важкі хвилини треба найперше подбати про якийсь затишок. Давнє солдатське правило.
— Дякую, — мовила жінка. — Дякую.
Равік зайшов до ванної і відкрутив крани. В умивальник полилася вода. Він розв'язав краватку й неуважно оглянув себе в дзеркалі. Допитливі, глибоко посаджені очі, вузьке обличчя. Воно здавалося б смертельно втомленим, якби не очі. Уста, занадто м'які, контрастують із двома складками, що йдуть від носа до кутиків рота. Над правим оком — довгий зубцюватий шрам, що губився у чубові.
Телефонний дзвінок вивів його з задуми.
— От чорт! — На мить він забув геть усе. Таке з ним часом бувало, він цілком поринав у свої думки. А тут ще й ця жінка. — Я йду! — гукнув він. — Ви злякалися? — Він зняв трубку. — Що? Так. Добре… так… звичайно, так… усе буде гаразд… так. Де? Добре, я негайно йду. Гарячої кави, міцної… так…
Равік дуже обережно поклав трубку і, задумавшись, присів на край канапи.
— Я мушу йти, — сказав він. — Негайно.
Жінка відразу підвелася. Вона похитнулась і схопилася за стілець.
— Ні, ні…— На мить Равіка зворушила її покора. Вона була готова до всього. — Ви можете лишитись. Спіть. Мені треба вийти на годину чи на дві, не знаю, на скільки. Лишайтесь.
Равік одягнув плаща. На мить у нього майнула підозра, але він зразу ж відігнав її. Ця жінка не крастиме. Не така вона. Тих він знав дуже добре. Та й що тут украдеш?
Він уже був біля дверей, коли жінка спитала:
— Можна мені піти з вами?
— Ні, не можна. Лишайтесь тут. Беріть, що вам іще буде треба. Як хочете, то лягайте на ліжко. Коньяк у шафі. Спіть…
Він повернувся, щоб іти.
— Не вимикайте світла, — квапливо попросила його жінка.
Він відпустив дужку дверей і спитав:
— Боїтесь?
Вона кивнула.
Равік показав на ключа.
— Замкніть за мною двері й витягніть ключа. Унизу € запасний, я відімкну ним.
Жінка похитала головою.
— Не в тім річ. Але прошу вас, лишіть світло.
— Он що! — Равік уважно подивився на жінку. — Я й не думав вимикати його. Нехай горить. Я все це знаю. Колись сам пережив такі часи.
На розі Акацієвої вулиці йому трапилося таксі.
— Вулиця Лорістон, чотирнадцять. Швидко!
Водій розвернув машину й поїхав по авеню Карно. Коли вони переїздили авеню де ла Гранд Арме, з правого боку вигулькнула маленька машина на два місця. Вони б неодмінно зіткнулись, якби бруківка не була така мокра й слизька. Від раптового гальмування зустрічну машину занесло на середину вулиці, і таксі мало не зачепило її радіатором. Легенька машина закрутилася, мов карусель. То був маленький "рено", за кермом сидів чоловік в окулярах і в чорному капелюсі. За кожним поворотом видніло його бліде обурене обличчя. Нарешті машина перестала крутитись і помчала до Тріумфальної арки в кінці вулиці, немов до велетенської брами в пекло, — маленька зелена комашка, з якої висунувся білий кулак і погрожував нічному небові.
Водій таксі обернувся.
— Ви коли бачили таке?
— Бачив, — відповів Равік.
— Ще й нап'яв такого капелюха! А жене вночі машину, як навіжений.
— Він мав право, бо їхав головною вулицею. Чого ж ви лаєтесь?
— Авжеж, мав! Тому я й лаюся.
— А що б ви робили, якби він порушив правило?
— І тоді лаявся б.
— Ви, мабуть, завжди вмієте полегшити собі життя.
— Тоді б я лаявся інакше, — пояснив водій, звертаючи на авеню Фоша. — Не так здивовано, розумієте?
— Ні. Знижуйте швидкість на перехрестях.
— А я й знижую. Але клята вулиця ніби намащена салом. Та чого ви питаєте мене, як потім не слухаєте, що я кажу?
— Того, що я втомлений, — нетерпляче відповів Равік. — Того, що тепер ніч. І, коли хочете, того, що ми — тільки іскри, яких невідомо куди жене вітер. їдьте швидше.
— Так би й сказали, — мовив водій і аж трохи шанобливо приклав пальці до кашкета. — Тепер усе зрозуміло.
— Слухайте, — спитав Равік, у якого раптом майнула підозра, — ви російський емігрант?
— Ні. Але я читаю всяку всячину, коли чекаю на пасажирів.
Не щастить мені сьогодні з росіянами, подумав Равік. Він відкинув голову на спинку сидіння. Оце б випити кави. Гарячої чорної кави. Мабуть, у них вистачить і на мене. Мої руки повинні бути цілком спокійні. Коли кава не допоможе, Вебер дасть мені укол. Усе буде гаразд. Він опустив шибку й повільно вдихнув вологе повітря.
II
У невеличкій операційній було видно, як удень. Вона скидалася на гігієнічну різницю. На підлозі стояли відра із закривавленою ватою, навколо валялися бинти й тампони, і червоний колір урочисто кидав виклик надмірові білого. Вебер сидів у передопераційній біля лакованого сталевого столика й щось записував. Сестра кип'ятила інструменти. Окріп булькав, світло неначе сичало, лише тіло, що лежало на столі, було цілком байдуже — його вже ніщо не хвилювало.
Равік мив руки рідким милом. Мив люто й запекло, ніби хотів здерти з них шкіру.
— Паскудство, — промимрив він сам до себе. — Хай би його все чорти забрали!
Операційна сестра гидливо глянула на нього. Вебер підвів голову.
— Спокійно, Ежені! Всі хірурги лаються. А надто як щось не вдалося. Ви мали б уже до цього звикнути.
Сестра кинула в окріп пригірщ інструментів.
— Професор Пер'є ніколи не лаявся, — ображено мовила вона, — а проте врятував чимало людей.
— Професор Пер'є оперував на мозку. Найтонша, віртуозна техніка, Ежені. А ми патраємо животи. Це зовсім інше. — Вебер згорнув свої записи й підвівся. — Ви чудово працювали, Равіку. Та що зробиш, коли перед тим орудував партач.
— А все-таки часом можна щось зробити.
Равік витер руки й закурив сигарету. Сестра з мовчазним докором відчинила вікно.
— Браво, Ежені,— похвалив її Вебер. — Ви завжди дотримуєтесь приписів.
— Я маю в житті певні обов'язки. І не хотіла б, щоб мене висадило в повітря разом із операційною.
— Чудово, Ежені. Аж на серці спокійніше стає.
— Дехто таких обов'язків не має. І не хоче мати.
— Це закид вам, Равіку! — засміявся Вебер. — Краще вшиваймося звідси. Ежені вранці дуже войовнича. І робити нам тут більше нічого.
Равік глянув на сестру, що мала в житті певні обов'язки. Та безстрашно зустріла його погляд. Окуляри в нікельованій оправі робили її пісне обличчя якимось неприступним. Вона була людиною, як і Равік, але навіть дерево здавалося йому ріднішим за неї.
— Вибачте, — сказав він. — Ваша правда.
На білому столі лежало те, що кілька годин тому було ще надією, подихом, болем і тремтливим життям. А тепер це був тільки нечутливий труп, і людина-автомат, яка звалася сестрою Ежені й пишалася тим, що ніколи не робила в житті помилок, прикрила його простиралом і повезла геть.
