Тріумфальна арка - Ремарк Еріх Марія
Равік бачив пацієнтів тільки накритих для операції, бачив тільки вузьку смужку тіла, змащену йодом. Часто він навіть не знав, кого оперує. Дюран казав йому діагноз, і він починав різати. Дюран платив Равікові менше, ніж десять відсотків того гонорару, який сам отримував за операцію. Равік не сперечався. Все-таки краще, ніж зовсім не оперувати. Вебер був сумлінніший, платив йому двадцять п'ять відсотків. Це було чесно.
Равік дивився у вікно. Про що ще думати? В нього вже майже нічого не залишилось такого, про що варто було думати. Він жив, і цього досить. Він і не прагнув щось будувати в такий час, коли все хиталося. Однаково завалиться. Краще плисти за течією, ніж надаремне витрачати силу, — єдине, чого не можна відновити. Вистояти, протриматися доти, коли знов з'явиться мета. Чим менше витратиш сили, тлм краще, будеш її мати надовше. З мурашиним завзяттям знов і знов намагатися збудувати солідне міщанське життя в добу, коли все ламається! Він бачив, скільки людей зазнало краху на цьому шляху. Зворушливе, героїчне й водночас смішне зусилля… і надаремне. Воно тільки виснажує. Лавину годі зупинити, коли вона котиться згори, а спробуєш, то вона тебе засипле. Краще перечекати збоку, щоб потім відкопати тих, хто опиниться під нею. В далеку дорогу треба брати легку ношу. І, тікаючи, також…
Равік глянув на годинник. Час іти в клініку, подивитися на Люсьєну Мартіне. А тоді в "Озіріс".
Повії в "Озірісі" вже чекали на нього. Хоч їх постійно оглядав муніципальний лікар, господині цього було мало. Вона не могла дозволити, щоб у її закладі хтось заразився, тому домовилася з Вебером, що він кожного четверга оглядатиме дівчат ще й приватно. Інколи його заміняв Равік.
Господиня виділила й обладнала для такого огляду окрему кімнату на другому поверсі. Вона дуже пишалася тим, що вже більше як рік жоден клієнт нічого не піймав у її закладі. А проте, хоч які дівчата були обачні, сімнадцять відвідувачів занесли в "Озіріс" венеричні хвороби.
Роланда, що наглядала за дівчатами, принесла Равікові пляшку бренді й чарку.
— Здається, в Марти щось є,— мовила вона.
— Гаразд. Я огляну її уважніше.
— Я вже вчора не пустила її працювати. Вона, звичайно, обурюється. Але її білизна…
— Гаразд, Роландо.
До кімнати одна за одною почали заходити дівчата в самих сорочках. Равік майже всіх їх знав. Нових було тільки дві.
— Мене можете не оглядати, докторе, — сказала Леоні, руда гасконка.
— Чому?
— За цілий тиждень жодного клієнта.
— А що на це каже мадам?
— Нічого. Я продала ціле море шампанського. По сім пляшок за вечір. Троє комерсантів із Тулузи. Жонаті. Хотіли всі троє, але соромились один одного, кожєн боявся, що коли піде зі мною, решта двоє розкажуть про це вдома. Тому й намагалися перепити один одного, кожен думав, що нарешті лишиться сам. — Леоні засміялась і ліниво почухалася. — Але той, хто залишався, потім уже був ні на що не здатний.
— Добре. І все-таки я мушу тебе оглянути.
— Як хочете. У вас є сигарети, докторе?
— Є. Ось.
Равік узяв мазок на скло й підсунув його під мікроскоп,
— Знаєте, чого я не розумію? — сказала Леоні, спостерігаючи за тим, що він робив.
— Чого?
— Що ви після всіх цих оглядів ще маєте бажання спати з жінкою.
— Я й сам не розумію цього. В тебе все гаразд. Хто далі?
— Марта.
Марта була бліда, тендітна білява дівчина. Обличчям вона скидалася на ангелів Ботічеллі, але розмовляла жаргоном вулиці Блондель.
— У мене все гаразд, докторе.
— Дуже добре. Зараз побачимо.
— У мене справді все гаразд.
— Тим краще.
До кімнати раптом зайшла Роланда. Вона глянула на Марту, і та замовкла. Тільки занепокоєно дивилася на Равіка. Він оглядав її уважно.
— Нічого немає, докторе. Ви ж знаєте, яка я обережна.
Равік промовчав. Дівчина говорила далі. Затиналась і починала знов. Равік зробив мазок і дослідив його під мікроскопом.
— Ти хвора, Марто, — сказав він.
— Що? — Дівчина зіскочила з крісла. — Неправда!
— Правда.
Вона подивилася на нього й раптом вибухнула прокльонами.
— От свинюка! Падло прокляте! Я зразу йому не повірила! Мармиза прилизана! Казав, що він студент. Що знав би, часом би що. Студент медицини… А щоб ти здох, мерзотнику!
— Чому ж ти не гляділася?
— Я гляділася, але все сталося так швидко… І він казав, що знає все, бо студент…
Равік кивнув головою. Давня історія. Студент-медик десь піймав трипер і сам себе лікував. Через два тижні, не зробивши аналізу, вирішив, що вже здоровий.
— Скільки це потриває, докторе?
— Шість тижнів. — Равік знав, що лікування триватиме довше.
— Шість тижнів? — Шість тижнів без заробітку. А може, й у лікарні? — Мене покладуть до лікарні?
— Побачимо. Може, потім доліковуватимем тебе вдома… коли пообіцяєш…
— Я все пообіцяю! Тільки не в лікарню!
— Спершу доведеться лягти в лікарню. Інакше не можна.
Дівчина витріщила на нього очі. Всі повії боялися лікарні. Там за ними дуже суворо наглядали. Проте іншої ради не було. Вдома вони, щоб заробити якийсь гріш, через кілька днів, незважаючи на всі свої обіцянки, нишком виходили на вулицю, ловили чоловіків і заражали їх.
— Мадам сплатить видатки на лікування, — сказав Равік.
— А я! Я! Шість тижнів без заробітку. А я щойно купила на виплат чорно-буру лисицю. Пропущу чергову сплату, і все пропало.
Вона заплакала.
— Ходім, Марто, — мовила Роланда.
— Вони не візьмуть мене назад! Я знаю! — захлипала Марта. — Нізащо не візьмуть! Вони нікого не беруть назад! Доведеться йти на вулицю. І все через того прилизаного собаку…
— Ми тебе візьмемо знов. Ти даєш добрий прибуток. Клієнти люблять тебе.
— Справді? — Марта глянула на неї.
— Звичайно. А тепер ходімо.
Марта пішла з Роландою. Равік подивився їм услід. Дівчину більше не візьмуть сюди. Мадам надто обережна. Черговий етап у Мартиному житті — мабуть, якийсь дешевший бордель на вулиці Блондель. Тоді просто вулиця. Тоді кокаїн, знов лікарня, продаж квіток або сигарет. Або, коли пощастить, — якийсь сутенер, що лупцюватиме її, обдере, як липку, а потім прожене.
їдальня в готелі "Ентернасіональ" містилася в підвалі. Тому пожильці звали її "катакомбою". Літнього дня туди проникало трохи світла крізь грубі плити з матового скла, якими була викладена частина подвір'я, а взимку її доводилось освітлювати цілу добу. їдальня одночасно правила за кімнату для курців, вітальню, вестибюль, залу для зборів і за рятівний вихід для тих емігрантів, що не мали паперів: коли наскакувала поліція, вони через їдальню вибиралися на подвір'я, звідти до гаража, а з гаража на сусідню вулицю.
Равік сидів з портьє нічного клубу "Шехерезада" Борисом Морозовим у тому кутку "катакомби", який господиня готелю називала "Пальмовою залою", — там у майоліковому горшку на столику з тонкими ніжками доживала свій вік жалюгідна пальма. Морозов жив у Парижі вже п'ятнадцять років. Він був утікачем із часів першої світової війни. Він один із небагатьох російських емігрантів не вдавав із себе гвардійського офіцера й не хвалився аристократичним походженням.
Вони грали в шахи. "Катакомба" була порожня. Тільки за одним столиком кілька чоловіків пили, голосно розмовляли й раз по раз виголошували тости.
Морозов сердито глянув на них.
— Ти б не пояснив мені, Равіку, чого тут сьогодні такий галас? Чому ті емігранти не йдуть спати?
Равік засміявся.
— Мені до тих емігрантів у кутку немає ніякого діла. То фашистська секція готелю.
— Іспанія? Але ж і ти там був.
— Був, тільки не на їхньому боці. А, крім того, як лікар. То іспанські монархісти, запеклі фашисти. Останні з того кодла, решта всі давно вже повернулися додому. А ці ніяк не можуть зважитись. Франко для них надто неотесаний. А маври, що молотили іспанців, їм, звичайно, не заважали.
Морозов розставив фігури.
— Вони, мабуть, святкують річницю бомбардування Гер-ніки. Або перемогу італійських і німецьких кулеметників над іспанськими шахтарями й селянами. Я цих типів тут іще ніколи не бачив.
— Вони мешкають у готелі вже кілька років. Ти їх не бачив, бо не харчуєшся тут.
— А ти харчуєшся?
— Ні.
Морозов посміхнувся.
— Ну гаразд, — сказав він, — пропустимо моє наступне запитання і твою наступну відповідь, яка напевне буде образливою. Про мене, то хай би вони хоч і народилися в цій халабуді. Аби тільки розмовляли тихіше. Ось… давній випробуваний гамбіт королевою.
Равік пішов пішаком. Перші ходи вони зробили швидко. Потім Морозов задумався.
— Тут є варіант Альохіна…
До них підійшов один з іспанців. У нього були близько посаджені очі. Він зупинився біля столика. Морозов невдоволено глянув на нього. Іспанець насилу тримався на ногах.
— Панове, — ввічливо сказав він, — полковник Гомес запрошує вас випити з ним келих вина.
— Пане, — так само ввічливо відповів Морозов. — Ми тут саме граємо партію на першість сімнадцятої округи Парижа. Ми щиро дякуємо, але не можемо приєднатися до вас.
Іспанець і оком не змигнув. Він звернувся до Равіка церемонно, ніби був при дворі короля Філіппа II:
— Ви недавно зробили послугу полковникові Гомесу. І він хотів би перед своїм від'їздом випити з вами келих вина.
— Мій партнер, — так само церемонно відповів Равік, — уже пояснив вам, що ми мусимо сьогодні дограти цю партію. Подякуйте полковникові Гсмесу. Мені дуже шкода.
Іспанець уклонився й відійшов. Морозов посміхнувся.
— Чисто як росіяни в перші роки. Чіплялися за свої титули і свої манери, як за рятувальні пояси. Яку послугу ти зробив тому готтентотові?
— Приписав йому проносне. Латинські народи дуже дбають про своє травлення.
— Непогано, — Морозов примружив очі.— Одвічна слабкодухість демократів. Фашист у цьому випадку приписав би демократові арсен.
Іспанець прийшов знов.
— Старший лейтенант Наварро, — відрекомендувався він з похмурою поважністю людини, що багато випила, проте не усвідомлює цього. — Я ад'ютант полковника Гомсса. Сьогодні ввечері він покидає Париж. Іде до Іспанії, щоб приєднатися до переможної армії генералісимуса Франко. Тому він хотів би випити з вами келих вина за свободу Іспанії і за іспанську армію.
— Старший лейтенанте Наварро, я не іспанець, — коротко відповів Равік.
— Ми знаємо. Ви німець. — На виду в Наварро майнула тінь змовницької усмішки. — Саме тому полковник Гомес бажає випити з вами. Іспанія й Німеччина — друзі.
Равік глянув на Морозова.
