Помста - Бунін Іван

Нічого подібного. Моє минуле теж звичайнісіньке. Чоловік був у Добровольчеській армії, спершу у Денікіна, потім у Врангеля, а коли ми докотились до Парижу, став, звичайно, шофером, але почав спиватися і спився до того, що втратив роботу і перетворився на справжнього босяка. Продовжувати жити з ним я вже ніяк не могла. Бачила його востаннє на Монпарнасі, біля дверей "Домініка", — знаєте, звичайно, цей руський шинок? Ніч, дощ, а він у опорках, топчеться у калюжах, підбігає, зігнувшись, до перехожих, простягує руку за подачкою, незграбно допомагає, краще сказати, заважає вилізти із таксі відвідувачам… Я постояла, подивилась, підійшла до нього. Впізнав, злякався, знітився, — ви не можете уявити, який це прекрасний, добрий, делікатний чоловік! – стоїть, розгублено дивиться на мене: "Маша, ти?" Маленький, обірваний, неголений, весь заріс рудою щетиною, мокрий, тремтить від холоду… Я дала йому все, що було у мене в сумочці, він схопив мою руку мокрою, крижаною ручкою, став цілувати її і трястися від сліз. Та що ж я могла зробити? Тільки надсилати йому разів два чи три на місяць по сто, по двісті франків, — у мене в Парижі капелюшна майстерня, і я досить пристойно заробляю. А сюди я приїхала відпочити, покупатися – і от… Днями повернусь у Париж. Зустрітися з ним, дати йому ляпаса і тому подібне – дуже дурна мрія, і знаєте, коли я це зрозуміла вже як слід? Ось тільки зараз, завдяки вам. Почала розповідати і зрозуміла…

— Та все-таки як же він втік?

— Ах, у тому-то й справа, що дуже вже підло. Оселились ми в цьому пансіончику, де ми з вами виявились сусідами, — це після готелю на Cap d'Antibes! – і пішли одного вечора, всього днів десять тому, пити чай у казино. Ну, звичайно, музика, декілька пар, що танцюють, — я вже більше просто бачити не могла без відрази всього цього, надивилась достатньо! – однак сиджу, їм тістечка, які він замовляє для мене і для себе і все якось дивно сміється, — поглянь, поглянь, говорить про музикантів, справжні мавпи, як тупотять і кривляються! Потім відкриває порожній портсигар, кличе охоронця, наказує йому принести англійських цигарок, той приносить, він неуважно каже мерсі, я вам заплачу після чаю, дивиться на свої нігті і звертається до мене: "Які жахливі руки! Піду помию…" Встає і виходить…

— І більше не повертається.

— Так. А я сиджу й чекаю. Чекаю десять хвилин, двадцять, півгодини, годину… Уявляєте ви це собі?

— Уявляю…

Я дуже чітко уявив собі: сидять за чайним столиком, дивляться, мовчать, по різному думають про свій мерзенний стан… За склом великих вікон вечірнє небо і глянець, штиль на морі, висять темні гілки пальм, музиканти, як неживі, гупають ногами об підлогу, дмуть у інструменти, б'ють в металічні тарілки; чоловіки, човгаючи і хитаючись в лад з ними, напирають на своїх дам, ніби направляючи їх до явно визначеної мети… Охоронець у крагах і чомусь подібному до зеленого мундира подає йому, поштиво знявши кашкет, пачку "High-Life"…

— Ну і що ж? Ви сидите…

— Я сиджу і відчуваю, що гину. Музиканти пішли, зал спорожнів, загорілося електричне світло…

— Посиніли вікна…

— Так, а я все не можу піднятися з місця: що робити, як врятуватись? В сумочці у мене всього шість франків і якийсь дріб'язок!

— А він справді пішов до туалету, зробив там що потрібно, думаючи про своє шахрайське життя, потім защепився і навшпиньках пробіг коридором до іншого виходу, вискочив на вулицю… Побійтесь Бога, подумайте, кого ви любили! Шукати його, мститися йому? За що? Ви не дівчинка, повинні були бачити, хто він і в яку халепу ви потрапили. Чому ж продовжували це жахливе в будь-якому сенсі життя?

Вона помовчала, знизала плечем:

— Кого я любила? не знаю. Була, як кажуть, потреба любові, якої я по-справжньому ніколи не зазнала… Як чоловік, він мені нічого не давав і не міг дати, вже давно втратив чоловічу здатність… Повинна була бачити, хто він і в яке становище я потрапила? Звичайно, повинна, та не хотілось бачити, думати – вперше я жила таким життям, цим порочним святом, усіма його задоволеннями, жила у якійсь омані. Навіщо хотіла десь зустріти його і якось помститись йому? Знову омана, невідв'язна ідея. Хіба я не відчувала, що, крім гидкого і жалюгідного скандалу, я нічого не могла зробити? Але ви кажете: за що? А от за те, що це все-таки через нього я так низько впала, жила цим шахрайським життям, а головне, за той жах, ганьбу, яку я пережила того вечора в казино, коли він утік із клозету! Коли я, не пам'ятаючи себе, щось брехала в касі казино, викручувалась, благала взяти у мене в заставу до завтра сумочку – і коли її не взяли і презирливо вибачили мені і чай, і тістечка, і англійські цигарки! Послала телеграму в Париж, одержала на третій день тисячу франків, пішла в казино – там, не дивлячись на мене, взяли гроші, навіть рахунок дали… Ох, милий, ніяка я не Медуза, я просто баба, і до того ж дуже вразлива, самотня, нещасна, але ж зрозумійте мене – адже і у курки є серце! Я просто хвора була всі ці дні з того проклятого вечора. І просто сам Бог послав мені вас, я раптом якось отямилась… Пустіть мою руку, пора одягатися, скоро поїзд із Сен-Рафаеля…

— Бог із ним, — сказав я. – Подивіться краще навкруг, на ці червоні скелі, зелену затоку, кострубаті сосни, послухайте цей райський скрегіт… Їздити сюди ми тепер будемо вже разом. Правда?

— Правда.

— Разом поїдемо і в Париж.

— Так.

— А що далі, не варто загадувати.

— Так, так.

— Можна поцілувати руку?

— Можна, можна…

3.6.44