Еміль і троє близнюків - Кестнер Еріх

Спершу він мав тільки клаксон. Та хлопець так довго морочив батькові голову, що той нарешті подарував синові до клаксона цілий мотоциклет.

Це, звісно, машина невелика, і щоб водити її, не треба ніяких прав. Але слід сказати, що мешканці сусідніх будинків уже знемагають від тріскотняви, яку здіймає своїм мотоциклетом Густав. Коли він у спортивному костюмі вихоплюється на машину або з ревом завертає за ріг, усі, мабуть, думають: це майбутній чемпіон Німеччини. Щоправда, у школі на уроках Густаву буває кепсько. Та хлопець гумору не втрачає. "Я ж у класі не останній,— каже він,— а передостанній. І квит".

Коли хлопцеві чотирнадцять років, він усе ще хлопець, ба навіть хлопчисько. А коли дівчинка досягне такого віку, то вона почуває себе юною дамою. І біда тому, хто здумає покепкувати з неї. Або сказати: "Не випендрюй-ся, задавако!" Хто на таке зважиться, тому лиха не минути.

За останні роки Поні Капелюшок, звичайно, не стала мавпою, адже вона завжди була гарненька. Але тоді вона була майже шибеником, а тепер — майже панночка. Бабуся часто каже їй: "Не поспішай, дитино, не поспішай, старою шкапою ти завжди встигнеш стати".

Чи ви десь бачили великий пором? У Засніцу? Або в Вар-немюнде? Чи в Штральзунді? Це чудові пороми. Вони підходять до причалів, роззявляють пащу, і раптом цілий поїзд в'їжджає на корабель. І попливуть ці пороми із поїздом Балтійським морем. До Данії, або на Рюген, або до Швеції.

Коли корабель причалює, з нього виїжджає поїзд, просто на рейки, і їде собі далі, наче нічого й не сталося. От дивина, чи не так? Приємно їхати в поїзді, приємно їхати на пароплаві, та незрівнянно приємніше, мабуть, їхати в поїзді на пароплаві!

The three Byrons, тобто "Три Байрони", грають в нашій історії неабияку роль. Вони артисти, виступають на сцені. Часом у цирку, часом у кабаре. Один із Байро-нів — батько, решта двоє — його сини. Звати їх Маккі і Джеккі. Вони близнюки, але Джеккі більший за Маккі. Через це старий Байрон гнівається. А що Джеккі може зробити? Він росте. Інші хлоп'ята радіють з * того, що ростуть, а Джеккі Байрон у розпачі.

У повісті ви ще зустрінете учня кельнера. У готельному ресторані він невелика особа. Але колись він стане кельнером. Або старшим кельнером. Або й метрдотелем. А поки що учень кельнера допомагає накривати столи й носити тарілки. Це не така легка справа!

Та часом випадає вільна година. Тоді можна збігати на пляж і доплисти до піщаної мілини. Чи вилізти на великий зелений тюбик — рекламу зубної пасти. На пляжі можна навіть зустріти давніх знайомих з Берліна і згадати часи, що вже давно минули.

Те, що цей чоловік — старий морський вовк, видно за тисячу метрів, навіть проти вітру. Він капітан торговельного корабля і їздить по всій Балтиці. Часом він возить дерево. Часом — вугілля. Часом — шведське залізо. А часом — ром, багато рому. Слово честі. Адже морський вітер викликає спрагу.

У Корлсбютелі в капітана Шмауха є будиночок. А в гавані стоїть чимала вітрильна яхта, вона теж належить йому. І щоб я не забув: учень кельнера — його небіж. На світі взагалі куди більше родичів, ніж попервах здається.

У Балтійському морі, недалеко від берега, є малесенький острів. За давніх часів якийсь рибалка задля жарту відвіз на той острівець пальму в діжці і висадив її там у пісок.

І от росте африканська пальма в північному піску, навіть стала вже чималою. Тільки вигляд у неї такий, що собака завив би. Та на острові немає жодного собаки. На ньому взагалі ніхто не живе. По-перше, там самий пісок, а по-друге, острівець замалий для житла. Якби хтось уві сні впав там із ліжка, то опинився просто в Балтійському морі.

А ТЕПЕР ІСТОРІЯ ПОЧИНАЄТЬСЯ!

Розділ перший

ОБЕР-ВАХМІСТР ЄШКЕ ЗВЕРТАЄТЬСЯ З ПРОХАННЯМ

По обіді, скінчивши чергування, обер-вахмістр Єшке з'явився до Тішбайнів із здоровенним яблучним пирогом. Емілева мама зварила каву, І от вони сиділи втрьох за круглим столом у їдальні і їли всмак. Велике блюдо з пирогом поволі порожніло. Еміль уже насилу міг дихнути. А пан Єшке розповідав, що нойштадтський бургомістр надумав замінити стару конку справжнім електричним трамваєм. Затримка тільки за коштами.

— А чого ж одразу не побудувати метро? — спитав Еміль.— Коли зникне наша конка, Нойштадт наполовину втратить своєрідність. Електричні трамваї є вже скрізь.

— Якщо затримка тільки за коштами,— сказала мама,— то в Нойштадті трамвай з'явиться хтозна-коли.

Обер-вахмістр ввічливо спитав, чи можна закурити.

— Авжеж, пане Єшке! — дозволила мама.

Гість дістав із шкіряного портсигара велику чорну сигару, запалив її і огорнув себе густим сіро-блакитним димом.

Тоді пані Тішбайн підвелася, зібрала чашки й тарілки, віднесла їх до кухні. Повернувшись, вона сказала, що швиденько збігає до крамниці по шампунь, бо за годину прийде пані Гомбург мити голову.

Еміль схопився, щоб побігти до крамниці.

— Ні,— спинила його мама,— я піду сама.

Еміль здивовано глянув на неї.

Пан Єшке зиркнув на пані Тішбайн і закашлявся від сигарного диму. Віддихавшись, він промовив:

— Емілю, мені треба з тобою поговорити. Так би мовити, як чоловік із чоловіком.

За пані Тішбайн грюкнули парадні двері.

— Будь ласка,— сказав Еміль,— коли вам так хочеться. Тільки я не збагну, чому мама раптом побігла до крамниці. Адже купувати — це мій обов'язок.

Обер-вахмістр поклав сигару на попільничку, перекинув ногу на ногу і струсив рукою попіл з мундира, хоча ніякого попелу там не було. Нарешті він сказав:

— Твоя мама пішла, мабуть, для того, щоб ми з тобою могли спокійно порозмовляти.

І він розгублено втупився в стелю. Еміль теж глянув угору. Але там не було на що дивитись.

Обер-вахмістр узяв знов свою сигару і раптом спитав:

— Я тобі дуже несимпатичний? Еміль мало не впав із стільця.

— Чому ви так гадаєте? Дивне запитання, пане Єшке.— Хлопець трохи помовчав.— Раніше я страшенно вас боявся.

Обер-вахмістр зареготав:

— За той пам'ятник, еге? Еміль кивнув головою.

— Нічого, ми теж робили такі дурниці, як були школярами.

Хлопец остовпів:

— Ви теж? Особисто ви?

— Власною персоною,— підтвердив поліцейський.

— Тоді ви мені симпатичні. Здавалося, пан Єшке зрадів.

— Мені треба спитати в тебе дещо важливе,— сказав він.— Минулої неділі я вже розмовляв про це з твоєю мамою. Але вона сказала, що все залежить від тебе. Якщо ти будеш проти, то нічого не вийде.

— Угу,— пробурмотів Еміль. Трохи помовчавши, він сказав: — Не гнівайтеся на мене, але я нічогісінько не зрозумів.

Обер-вахмістр довго розглядав свою сигару. Вона тим часом згасла, і він узявся її старанно розпалювати. Нарешті він сказав:

— Важко говорити про це з таким великим хлопцем. Ти пам'ятаєш свого батька?

— Майже ні. Мені було п'ять років, коли він помер. Обер-вахмістр кивнув. І зненацька швидко промовив:

— Я хотів би одружитися з твоєю матір'ю.— Він закашлявся і, тільки трохи заспокоївшись, повів далі: — Я можу працювати дільничним. А згодом стану інспектором. Іспити я витримаю напевне. Хоч я й не ходив до реального училища, але маю дещо в голові. В інспектора платня пристойна. І ти зможеш, як схочеш, вчитися далі після школи.

Еміль струсив крихти з барвистої скатерки.

— Якщо ти заперечуватимеш,— сказав обер-вахмістр,— то вона за мене не піде.

Хлопець підвівся і підійшов до вікна. Якийсь час дивився на вулицю, тоді обернувся і тихо сказав:

— Мені треба спершу якось звикнути до цієї думки, пане Єшке.

— Зрозуміло,— відповів той.

Еміль знову обернувся до вікна. "Я уявляв собі все інакше,— думав він, стежачи очима за вантажною машиною.— я хотів би сам заробляти гроші. Багато грошей. Щоб їй не треба було більше працювати. І я хотів би все життя бути з нею. Тільки вдвох. І більше нікого. Та ось з'являється поліцейський і хоче стати її чоловіком!"

З-за рогу вулиці вийшла мама. Вона швидко перетнула дорогу, вигляд у неї був заклопотаний.

Еміль сховався за гардиною. "Треба негайно вирішувати. Я не повинен думати про себе, це було б негарно. Вона завжди думає тільки про мене. Він їй подобається. Я нізащо не покажу, що мені прикро. Удаватиму веселого, щоб не зіпсувати їй радість".

Еміль глибоко зітхнув, одвернувся від вікна й голосно сказав:

— Я згоден, пане Єшке.

Обер-вахмістр підвівся, підійшов до хлопця і потис йому руку. Тут саме розчинилися двері. Мама швидко ввійшла до кімнати й допитливо глянула на сина. А тому в голові блискавкою сяйнуло: "Будь веселий!" Він узяв Єшке під руку, засміявся і сказав мамі:

— А що ти на це скажеш? Пан обер-вахмістр щойно просив у мене твоєї руки!

Коли пані Гомбург прийшла мити голову, Єшке у Тіш-байнів уже не було. Задоволений сватанням, він подався додому. Та ввечері обер-вахмістр з'явився знов — із квітами, півфунтом дорогої шинки та пляшкою солодкого вина.

— Щоб почаркуватися,— пояснив Єшке.

Після вечері вони почаркувались, Еміль виголосив урочисту промову, і обер-вахмістр щиро сміявся. Заспокоєна пані Тішбайн сиділа на дивані і гладила синові руку.

— Любий хлопчику! — сказав Єшке.— Спасибі тобі за побажання щастя. Я неймовірно радий з того, що сталося, і маю до тебе ще тільки одне прохання. Не кажи на мене "батько", це звучало б якось дивно. Я, звичайно, буду тобі за батька. Це вже інша річ. Але казати на мене так не треба.

Потай Еміль дуже зрадів цим словам. А вголос сказав:

— Слухаю, пане обер-вахмістре. Але як мені звертатися до вас? "Добридень, пане Єшке",— згодом це звучатиме кумедно. Чи вам так не здається?

Наречений підвівся.

— Насамперед ми випиймо з тобою на брудершафт. Правда, я вже й так кажу тобі "ти". Але тепер і ти повинен казати мені "ти".

І вони випили на брудершафт.

— А тепер, щоб ти міг звертатися до мене,— сказав Єшке,— я хотів би нагадати: мене звуть Генріх. Зрозуміло?

— Слухаю, Генріху,— вигукнув Еміль.

Його мама засміялась, він відчув себе щасливим.

Коли Генріх Єшке помарширував додому, Тішбайни полягали спати. Як завжди, вони побажали одне одному: "На добраніч!" — і поцілувались. І тоді повкладалися кожне в своє ліжко.

Вони удавали, що сплять, а насправді ще довго не могли заснути.

Еміль думав: "Вона нічого не помітила. І не знає, як мені сумно. Тепер мама може вийти заміж і бути такою щасливою, як я їй бажаю. До того ж пан Єшке непогана людина".

А Емілева мати думала: "Як добре, що хлопець нічого не помітив.