Ромул і Рем - Моравіа Альберто

— Невже ніхто не відвідує?

— Відвідують, — невесело відказала вона. — Здебільшого ввечері. Та все бідаки: приносять свої згортки, а замовляють лише вино, інколи щось перехопити. А вранці ніхто й не загляне.

Чомусь ці слова роздратували Ромула, і він невдоволено перебив її:

— О, вже розпустила нюні... Ще й справді наврочиш.

Вона враз спалахнула:

— Це ти врочиш, а не я! Ти відьмар! Я цілий божий день не розгинаю спини, а ти склав руки, варнякаєш про свої походеньки.

Поки вони отак гиркалися, я, блаженствуючи, міркував, як би його чкурнути звідсіля. І тут, наче сама доля змилувалась наді мною, Ромул підскочив до дружини і затопив їй ляпаса. Не довго думаючи, вона метнулась на кухню, схопила довгий і гострий ніж, що ним ріжуть шинку, і з криком: "Я тебе порішу", кинулась до чоловіка. Той злякано сахнувся до дверей, перевертаючи столики й стільці. Дівчатко зайшлося плачем, хлопчина й собі кинувся на кухню і вибіг з качалкою, не знаючи вже кого боронити — батька чи матір.

Я збагнув, що кращої нагоди вже не трапиться, отож відразу підвівся примовляючи:

— Перестаньте, дідько б вас забрав, перестаньте, годі вже!

А сам нишком позадкував з тратторії. Опинившись за порогом, я майже бігцем звернув убік, а на площі Пантеону спокійною вже ходою попростував на Корсо.