Хід до смерті - Сисоєв Всеволод
Занурюючи їх у воду, вони різким ривком підхоплювали рибу, що суцільним потоком проходила попід берегом. Багато рибин зривалося і пливло далі з розпоротими боками. Коли Сріблянка пропливала небезпечне місце, гострий гак мало не ввіп'явся в її тіло. Ковзнувши по ній і подряпавши шкіру, він встромився у хвостовий плавець самця, який плив поряд, і розірвав його навпіл. Перелякані риби помчали вгору протокою і, лише потрапивши на глибоке місце, зупинилися перепочити.
На одному з перекатів, сховавшись за густим кущем верболозу, рибалив ведмідь. Пропустивши рибу до середини перекату, він вистрибував із своєї схованки і ударом лапи глушив жертву, потім, схопивши її в зуби, біг у ліс і там з'їдав. Захопившись успішною риболовлею, ведмідь іноді ловив риби більше, ніж потрібно було йому на вечерю. Тоді він укривав улов хмизом, щоб не розтягли ворони, і повертався до нього наступної ночі.
Підійшовши до цього перекату, Сріблянка почекала, поки декілька кетин, які пливли позаду, скупчилися біля неї, а потім разом з ними ринулася вперед на перекат. Почувши сплеск, ведмідь вискочив з-за куща. Повз нього швидко повзли, звиваючись на мілководді, риби. Притиснувши одну з них лапою до каменя, ведмідь схопив її зубами. Тим часом Сріблянка й інші кетини досягли глибокого місця і втекли.
Ось і кривун, де чотири року тому з'явилася на світ Сріблянка. Навряд щоб вона пам'ятала це місце, де на дні протоки був пагорб, з-під якого вийшла вона крихітним і безпомічним мальком. Тоді для неї були дуже страшними плямисті ленки й райдужні харіуси. Вони й тепер супроводжували Сріблянку, сподіваючись поживитися її ікрою, але трималися на чималій відстані і, коли вона поверталася до них, швидко відпливали геть.
Тут, у звиві протоки, в тіні похмурого яличника, що підступав до берега, вирішила влаштувати своє гніздо Сріблянка. Вона довго оглядала дно разом із самцем. Знайшовши крихітне джерельце, що струменіло крізь камінці, вона спинилась і почала копати ямку. Велику рінь відсувала вбік головою, дрібну вимітала хвостом. Течія підхоплювала пісок і відносила геть. Наморившись, Сріблянка відпливала вбік, і тоді до роботи брався самець. Сил у нього було більше. Навалюючись усім тілом на великі камені, він так енергійно штовхав їх, що гуркіт, який вони учиняли, стукаючись один об одний, чутний був і на березі. Незабаром на дні з'явилося досить велике заглиблення, над яким лягла самиця. Як хвилювався при цьому самець! Він збуджено плавав довкіл, оберігаючи Сріблянку, і горе було тому ленку, який зважувався підплисти близько до його обраниці. Із широко роззявленою зубатою пащею кидався він на непроханого гостя і, кусаючи за хвіст та боки, відганяв його геть.
Відклавши кілька тисяч ікринок, Сріблянка ще ближче притислася до гнізда, а самець, зайшовши за течією вище, притулився до неї боком. Тієї ж миті їх огорнула біла хмарка. Коли вода знову стала прозорою, Сріблянка із самцем заходилися навалювати на ікру рінь. Швидко ямка зникла, але риби довго ще не припиняли роботу. З неймовірними зусиллями нагрібали вони великий пагорб з ріні над своїм скарбом.
Виметавши ікру, Сріблянка потемніла настільки, що стала нагадувати тепер затоплену головешку. Самець став ще страшніший і надзвичайно лютий. Він без будь-якого вагання накидався на першу ліпшу рибу, що підпливала до пагорба, і відганяв її геть. Без цієї пильної охорони пагорб Срібляний давно б розкопали інші парочки кетин. Адже місце для ікрометання було обрано вдало, а конкурентів у таких випадках не бракує.
Минули дні. В горах випав перший сніг. Виснажені голодом і батьківськими турботами, лососі насилу трималися біля свого гнізда. Перша знесиліла Сріблянка. Важко ворушачи зяберними кришками, задихаючись, вона все ж намагалася триматися поряд із самцем. Її хилило набік, зносило течією в заплаву, і нарешті, віддавшись ласкавим струменям, вона занурилася на дно чорної ковбані.
Давно закінчився хід кети, побіліли забереги. Тихо стало на нерестовій протоці. Тільки біля пагорба Сріблянки все ще плавав самотній самець, хоч гнізду вже ніщо не загрожувало.
