Ошуканець - Дік Філіп

Ніякої заміни не було. Я такий самий, яким був завжди. — Він ухопився за себе, обмацуючи руками все тіло. — Можна знайти спосіб це підтвердити. Поверніть мене на Землю. Рентгеноскопічний аналіз, неврологічне обстеження тощо переконають вас. Або, можливо, нам пощастить відшукати розбитий корабель.

Пітерс і Нельсон мовчали.

— Я — Олгем, — знову повторив він. — Я знаю, що я — це я. Але я не можу це довести.

— Робот, — провадив Пітерс, — не знає, що він не є справжній Спенс Олгем. Він мав стати не тільки тілом, а й розумом Олгема. В нього запроваджено систему штучної пам'яті, штучних спогадів. Він виглядає як Олгем, має його пам'ять, думки і захоплення, виконує його роботу. Але є одна різниця. Всередині робота — уранова бомба, яка готова вибухнути від парольної фрази.

Пітерс посунувся трохи вбік.

— Це єдина різниця. Ось чому ми веземо вас на Місяць. Вас розберуть і демонтують бомбу. Можливо, вона вибухне, але це вже не матиме значення, аби не на Землі.

Олгем повільно сів.

— Скоро будемо на місці, — сказав Нельсон.

Як тільки корабель поволі торкнувся поверхні, Олгем відкинувся на сидінні, думки роїлися в його голові. Під ним була наче порита віспою поверхня Місяця, безкраїй простір руїн. Що він міг подіяти? Що б могло його врятувати?

— Увага, — сказав Пітерс.

"Через кілька хвилин я буду мертвий", — подумав Олгем. Унизу він розгледів маленьку цятку, схожу на якусь споруду. Всередині були люди, — саперна спецкоманда, що чекала на нього, щоб рознести на шматки. Вони розчикрижать його, відірвуть руки і ноги, розпанахають шматок за шматком. Вони здивуються, коли не знайдуть ніякої бомби; тоді повірять, але вже буде пізно.

Олгем огледів невелику кабіну. Нельсон, як і раніше, тримав пістолет. Ніяких шансів не було. Єдиний вихід — це якось дістатись до лікаря і пройти обстеження. Мері могла б йому допомогти. Він напружив мозок, думки змінювали одна одну. Часу лишалось обмаль, лише кілька хвилин. Якби можливо було зв'язатись з нею, якимось чином передати їй кілька слів…

— Обережніше, — сказав Пітерс.

Корабель повільно опустився, і нерівна поверхня ландшафту остаточно зупинила його.

— Послухайте, — швидко заговорив Олгем. — Я можу довести, що я Спенс Олгем. Викличте лікаря. Приведіть його сюди…

— Ось і команда. — Нельсон показав пальцем. — Вони на підході. — Він знервовано поглянув на Олгема. — Сподіваюсь, нічого не трапиться.

— Коли вони розпочнуть своє діло, нас тут уже не буде, — відповів Пітерс. — Через хвилину ми заберемось звідси.

Він одягнувся в скафандр. Коли скінчив одягатись, взяв у Нельсона пістолет. — Я постережу його.

Нельсон з незграбним поспіхом уліз у свій скафандр.

— А як бути з ним? — Він показав на Олгема. — Йому теж потрібен скафандр?

— Ні, — похитав головою Пітерс. — Напевне, роботам кисень не потрібен.

Команда майже наблизилась до корабля. Вони зупинились у чеканні.

Пітерс подав їм знак.

— Давайте сюди.

Він махнув рукою і група чоловіків у надутих костюмах обережно наблизилась.

— Якщо ви відчините двері, — закричав Олгем, — це означатиме мою загибель. Це буде вбивство!

— Відчиняю, — сказав Нельсон. Він потягнувся до рукоятки фіксатора. Олгем дивився на його руки. Він бачив, як рука Нельсона обхопила металевий шток. Ще мить і двері відчиняться, повітря з кабіни рине назовні. Він загине, і вони зрозуміють свою помилку.

Можливо, в інші часи, коли б не було війни, люди не діяли б так безглуздо, підштовхуючи людину до загибелі через те, що їм страшно. Кожен був переляканий, через груповий страх кожен жадав принести в жертву якусь особу.

Його вбивали тому, що вони не могли чекати переконливих доказів його провини. Бракувало часу. Він поглянув на Нельсона. Протягом багатьох років Нельсон був його другом. Колись вони разом ходили до школи. Він був дружком на його весіллі. Тепер Нельсон хотів його вбити.

Але не лють керувала Нельсоном; його вини в цьому не було. Такі були часи. Мабуть, так само було й під час епідемії чуми. Коли на тілі у людей з'являлася червона пляма, їх, напевно, вбивали теж, без хвилини вагання, без доказів, тільки за однією підозрою. В часи небезпеки інших шляхів не було.

Він не звинувачував їх. Але він мусив залишитись живим. Його життя було надто дорогоцінним, щоб приносити його в жертву. Олгем гарячково думав. Що він міг зробити? Чи можливо щось заподіяти? Він роззирнувся.

— Пішла-а… — прокректів Нельсон.

— Твоя правда, — озвався Олгем. Звучання його власного голосу здивувало його самого. Це звучала сила розпачу. — Повітря мені не потрібне. Відкрийте люк.

Вони зупинились, витріщившись на нього з цікавістю і тривогою.

— Ну, давайте. Відкривайте. Різниці немає.

Рука Олгема пірнула під куртку.

— Мені цікаво, як далеко ви обидва встигнете відбігти.

— Відбігти?

— Вам лишилось жити п'ятнадцять секунд.

Він крутнув пальцями під курткою, його рука напружилась. Ледве посміхаючись, він розслабився.

— Ви помилялись щодо парольної фрази. В цьому відношенні ви помилялись. Вже чотирнадцять секунд.

Крізь скафандри на нього дивились два приголомшені обличчя. Потім вони заметушились і, щосили рвонувши люк на себе, відчинили його. З пронизливим звуком, зникаючи в порожнечі, повітря ринуло назовні. Пітерс і Нельсон з гуркотом вискочили з корабля. Олгем миттю кинувся до дверей. Він наліг на люк і спромігся його задраїти. Система автоматичної регуляції тиску шалено зашипіла, накачуючи повітря. Олгем зробив видих і здригнувся. Ще мить…

Під вікном двоє втікачів влились до гурту людей. Всі вони кинулись врозтіч, хто куди. Один за одним вони попадали долілиць. Олгем сів за пульт і вивів регулятори в робоче положення. Коли корабель поринув у височінь, люди схопились на ноги, з відкритими ротами вони дивились вгору.

— Перепрошую, — пробурмотів Олгем, — але я мушу повернутись на Землю.

Він направив корабель тим шляхом, яким щойно прилетів.

Була ніч. Навкруги корабля, порушуючи прохолодну тишу, цвіркотіли цвіркуни. Олгем нахилився до відеоекрана. Поступово з'явилося зображення; сигнал пішов без перешкод. Він полегшено зітхнув.

— Мері, — мовив він. На нього здивовано дивилась жінка. Вона зойкнула.

— Спенс! Де ти? Що сталось?

— Не можу тобі розповісти. Слухай уважно, я мушу говорити швидко. Вони можуть перервати зв'язок щохвилини. Біжи на комплекс і відшукай доктора Чемберлена. Якщо його там немає, знайди когось іншого. Приведи його додому і тримай там. Хай візьме приладдя, рентген, флюроскоп і все, що необхідно.

— Але…

— Роби, що я кажу. Поспішай. Все має бути готово за годину. — Олгем нахилився до екрана. — Все нормально? Ти сама?

— Сама.

— Поруч нікого немає? Чи… чи Нельсон або ще хто-небудь зв'язувався з тобою?

— Ні. Спенсе, я тебе не розумію.

— Гаразд. Побачимось за годину вдома. І нікому нічого не розповідай. Під будь-яким приводом приведи Чемберлена. Скажи, що ти дуже хвора.

Він припинив зв'язок і глянув на годинник. Через хвилину, ступивши в нічну імлу, він залишив корабель. Треба було пройти півмилі. Він пішов.

У вікні бібліотеки горів вогник. Стоячи на колінах за огорожею, він вдивлявся в нього. Жодного звуку, все навкруги було нерухомо. Він підняв руку і в мерехтінні зірок подивився на годинник.

Година майже минула. Вулицею проїхала розвозка. Вона, не зупиняючись, поїхала своєю дорогою. Олгем дивився на будинок. Лікар уже давно повинен був прийти. Він, мабуть, усередині, чекає разом із Мері. Раптом його охопив сумнів. А чи змогла вона вийти з дому? Може, вони перехопили її. Може, він іде в пастку. Але що йому лишалось?

Матеріали обстеження, знімки і свідчення лікаря давали шанс, шанс довести. Якби можна було зробити обстеження, якби можливо було лишатись живим протягом достатнього часу, щоб його дослідили… В такий спосіб він міг би їм довести. Це був, напевно, єдиний вихід. Його єдина надія була всередині будинку. Доктор Чемберлен поважна людина. На проектному комплексі він був штатним лікарем. Він би дав відповідь, його слово з приводу цієї історії мало б вагу. Фактами він міг би покласти край їхній істерії, цьому божевіллю.

Божевілля, — ось що це було. Якби тільки вони почекали, не поспішали, діяли спокійно. Але вони не могли чекати. Він мав загинути, загинути тієї ж миті, без доказів, без усякого суду чи обстеження. Потрібен був елементарний аналіз, але для елементарного аналізу у них не було часу. Вони здатні були думати тільки про небезпеку. Небезпека — і більше нічого.

Він підвівся і підійшов до будинку. Піднявся на веранду. Перед дверима він зупинився і прислухався. Як і раніше — тиша. Будинок був абсолютно безмовний.

Надто безмовний.

Олгем нерухомо стояв на веранді. Всередині було тихо. Чому? Це був маленький будинок; за кілька футів від нього, за дверима, певно, стоять Мері і доктор Чемберлен. Але він нічого не чув, ні звуку голосів, нічого взагалі. Він подивився на двері. Ці двері він відчиняв і зачиняв тисячу разів, щоранку і щовечора.

Він взявся за ручку. Потім раптом передумав і подзвонив.

Дзвоник пролунав десь у глибині будинку. Олгем усміхнувся. Почувся рух. Мері відчинила двері. Як тільки він побачив її обличчя, він усе зрозумів.

Зірвавшись з місця, він кинувся в кущі. Офіцер служби безпеки згріб Мері з проходу, стріляючи повз неї. Кулі прошили кущі. Олгем заскочив за ріг будинку. Потім побіг у темряву. Спалахнув прожектор/його промінь нишпорив десь позаду.

Він перебіг дорогу, переліз через огорожу. Стрибнувши вниз, побіг заднім двором. Перегукуючись, слідом бігли офіцери служби безпеки. Олгем важко дихав, його груди роздувались, як міх.

Її обличчя… Він одразу все зрозумів. Стиснуті губи, переляканий погляд в очах. А якби він зайшов, штовхнув двері і зайшов?!

Вони перехопили його розмову і, як тільки він скінчив говорити, примчали сюди. Напевно, вона повірила їм. Сумніву немає — вона теж думала, що він робот.

Олгем біг далі і далі. Він одірвався від переслідувачів, лишивши їх далеко позаду. Бігуни вони були явно погані. Він виліз на гору і скотився вниз по протилежному схилу. За мить він міг би знову бути на кораблі. Але куди ж податися тепер? Він уповільнив біг і зупинився. Олгем вже бачив корабель, силует якого, вимальовувався на тлі неба на тому ж самому місці, де він покинув його.

Житлові квартали лишились позаду; він опинився на околиці пустища, а далі вже ліс і ліс.