Готель "Танатос" - Моруа Андре

За хвильку він зрозумів, до чого ж комічною була його відповідь, і посміхнувся.

За дві години водій, не промовивши ні слова, вказав на силует готелю "Танатос", що височів над плоскогір'ям.

Готель належав до іспано-індіанського архітектурного стилю. Це була низька будівля з пологим дахом і терасами; стіни були пофарбовані в червоне і здавалися глиняними. Кімнати виходили на південь, на осяяні сонцем ґанки. Портьє-італієць зустрів новоприбулих. Його чисто поголене обличчя викликало у Жана Моньє яскравий спогад про іншу країну, гамірливі вулиці великого міста і заквітчані бульвари.

— Чорт забирай! Де ж я міг Вас бачити? — запитав він у портьє, коли хлопчик-служка забирав його валізу.

— В готелі "Рітц", у Барселоні… Моє прізвище — Сарконі… Я емігрував під час революції…

— З Барселони до Нью-Мексико! Яка подорож!

— О, месьє! Обов'язки консьєржа однакові всюди… От тільки папери, які Вам доведеться заповнити, тут трішки складніші… Прошу мене вибачити.

Він простягнув трьом новоприбулим друковані анкети, які, справді, рясніли графами, запитаннями та уточненнями. Просилося точно зазначити дату і місце народження, а також осіб, яких потрібно буде розшукати у разі нещасного випадку:

"Просимо Вас надати як мінімум дві адреси родичів та друзів, також переписати від руки Вашою рідною мовою нижченаведену формулу А:

Я, нижчепідписаний, перебуваючи при добрім розумі та ясній пам'яті, добровільно відмовляюся від життя і знімаю будь-яку відповідальність, у разі нещасного випадку, з адміністрації готелю "Танатос"…"

Гарненькі дівчата сиділи одна навпроти одної і ретельно переписували формулу А. Жан Моньє відмітив, що вони обрали німецький варіант тексту.

Директор готелю, Генрі М. Берстекер, був спокійним чоловіком із окулярами в золотій оправі та непомірною гордістю за свій заклад.

— Готель належить Вам? — поцікавився Жан Моньє.

— Ні, месьє, він належить одному акціонерному товариству, однак саме я — автор ідеї, тому і буду його директором до кінця своїх днів.

— Як же Вам вдається уникати серйозних неприємностей з місцевою владою?

— Неприємності? — перепитав Містер Берстекер, здивовано і навіть шоковано. — Але ми не робимо нічого такого, що б суперечило обов'язкам господарів готелю. Ми даємо нашим клієнтам те, чого вони бажають; усе, чого вони бажають, і нічого більше… До того ж, Месьє, ніякої місцевої влади тут не існує. Статус цієї території до такої міри невизначений, що досі не відомо, належить вона Сполученим Штатам чи Мексиці. Це плато довгий час вважалося абсолютно недосяжним. Легенда розповідає, що декілька століть тому купка індіанців зібралася тут, аби померти разом і не датися до рук європейцям. Місцеві мешканці вірили, що саме ці буремні душі і перекривали сюди шлях. Саме тому нам вдалося придбати цю ділянку за розумну ціну. Тепер ми існуємо тут як абсолютно незалежна установа.

— Невже ніколи родини Ваших клієнтів не позивалися на вас?

— Позиватися на нас? — вигукнув Містер Берстекер обурено. — Але ж чому, заради Бога? В які суди? Та родини наших клієнтів дуже щасливі, що їм вдалося без зайвого шуму владнати таку болісну та делікатну справу! Ні, ні, Месьє, у нас тут усе дуже ввічливо і уважно, наші клієнти стають нашими друзями… Бажаєте оглянути свій номер? Якщо Ви не проти, це буде номер 113… Ви ж не забобонні?

— Зовсім ні, — відповів Жан Моньє. — Та я виховувався в релігійній родині, тому, зізнаюся щиро, думка про суїцид мене тривожить…

— Але ж мова і не йде ні про яке самогубство! — відказав Містер Берстекер тоном, що не приймав заперечень. — Сарконі, покажіть 113 номер месьє Моньє. А що стосується трьохсот доларів, будьте ласкаві, сплатіть їх по дорозі в сусідньому з моїм кабінеті.

Марно Жан Моньє шукав у номері 113, осяяному неймовірним заходом сонця, сліди смертоносних механізмів.

— О котрій годині вечеря?

— О восьмій тридцять, Сер, — відповів лакей.

— Чи потрібно одягати вечірній костюм?

— Більшість джентльменів саме так і чинять, Сер.

— Добре, я переодягнуся… Приготуйте мені чорну краватку та білу сорочку.

Спустившись у вітальню, Моньє і справді побачив жінок, вбраних у сукні з декольте, та чоловіків у смокінгах. Містер Берстекер одразу ж підійшов до нього та люб'язно промовив:

— О, месьє Моньє… А я Вас шукав… Оскільки Ви тут зовсім один, то, думаю, Вам було б приємно повечеряти з одним столиком з однією з наших клієнток, місіс Кірбі-Шоу.

Моньє невдоволено насупився:

— Я прибув сюди не для того, щоб вести світське життя… Однак… Чи не могли б ви мені показати цю даму, перш ніж ми познайомимося?

— Звісно, месьє Моньє… Місіс Кірбі-Шоу — це та молода жінка у сукні з білого креп-сатину, яка сидить біля піаніно і гортає журнал… Не думаю, що її зовнішність може не сподобатися… Швидше, навпаки… Ця жінка дуже приємна, вихована, розумна і артистична…

Без сумніву, місіс Кірбі-Шоу була дуже вродливою жінкою. Темне волосся, укладене дрібними кучерями, важким вузлом спадало на потилицю, відкриваючи ясний і високий лоб. Очі сяяли ніжністю та розумом. Чому ж, чорт забирай, така прекрасна істота бажала померти?

— Це місіс Кірбі-Шоу?. Невже ж вона… така сама клієнтка, як і я?

— Саме так, — відповів Містер Берстекер багатозначно. — Саме так.

— Тож, познайомте нас.

Коли проста, однак, чудова й відмінно подана вечеря скінчилася, Жан Моньє вже знав у загальних рисах усе про життя Клари Кірбі-Шоу. Вона була дружиною багатого і дуже доброго чоловіка, якого, тим не менш, вона ніколи не кохала. Півроку тому вона покинула його, і втекла у Європу з молодим привабливим, але дуже цинічним письменником, з яким познайомилася в Нью-Йорку. Клара вірила, що цей молодик одружиться з нею, як тільки вона отримає розлучення, та вже по прибутті в Англію жінка зрозуміла, що коханець хоче позбутися її якомога швидше. Вражена до глибини душі його жорстокістю, вона намагалася пояснити йому, на які жертви пішла заради нього та в якому жахливому становищі опинилася. На що письменник лише розсміявся: "Кларо, по правді кажучи, Ви — жінка з іншої епохи! Якби ж я одразу знав про Вашу схильність до вікторінської моралі, то в жодному разі не забирав би Вас у Вашого чоловіка та дітей… Поверніться до них, люба… Ви просто створені, щоб бути матір'ю великої родини".

Тоді вона вирішила попросити свого чоловіка, Нормана Кірбі-Шоу, дозволу повернутися до нього. Клара була переконана, що, якби їй вдалося побути з ним наодинці, то вона б обов'язково переконала його. Однак, під впливом родини та оточення, налаштованого проти Клари, Норман лишився невблаганним. Після багатьох принизливих і марних спроб, одного ранку вона знайшла у поштовій скриньці рекламний проспект готелю "Танатос" і зрозуміла, що це — найшвидший та найлегший спосіб розірвати цей пекучий зашморг.

— А ви не боїтеся смерті? — запитав Жан Моньє.

— Звісно ж, боюся… Але життя я боюся більше…

— Дотепна фраза!

— Зовсім не прагну бути дотепною, — відповіла Клара. — А тепер розкажіть, будь ласка, як Ви тут опинилися…

Вислухавши розповідь Жана Моньє, Клара взялася засипати його докорами.

— Але ж це неймовірно! — вигукнула жінка. — Ще раз, чому?.. Ви хочете померти лише через те, що знизилася вартість Ваших акцій? Але якщо Вам вистачить мужності жити далі, то за рік, два чи три Ви забудете про це або навіть зможете повернути собі втрачене!

— Мої втрати — лише привід. Це не мало б жодного значення, якби я мав сенс жити далі… Але ж я Вам казав, що навіть моя дружина відмовилася від мене… А у Франції у мене близьких родичів нема; не лишилося жодного друга… Щиро кажучи, я колись покинув Батьківщину саме через нещасливе кохання… Заради кого боротися тепер?

— Заради самого себе… Заради тих жінок, які Вас колись покохають, аби не втратити шанс познайомитися з ними… Лише через те, що у скрутну для Вас мить певні жінки повелися негідно, не варто робити висновки про всіх решта…

— Ви справді вірите, що існують жінки… Жінки, яких я зміг би покохати? І які б витримали декілька років життя у злиднях та постійній боротьбі?

— Не сумніваюся, — сказала вона. — Є жінки, які люблять боротьбу, і знаходять у бідності особливий шарм і романтику… Наприклад, я.

— Ви?

— О, я лише хотіла сказати… — вона збентежено замовкла, завагалася на хвильку, а потім продовжила: — Здається, нам час повертатися до вітальні. В їдальні ми лишилися зовсім одні, а метрдотель уже ходить навколо нас у повному відчаї.

— А Ви не думаєте, — запитав він, накидаючи Кларі на плечі палантин із горностаю. — Не думаєте… що цієї ночі?..

— О, ні, — відказала вона. — Ви ж тільки сьогодні прибули…

— А Ви?

— Я тут уже два дні.

Прощаючись, вони домовилися зранку здійснити прогулянку в гори.

Ранкове сонце огорнуло ґанок тендітною ковдрою, зітканою із сонячних промінчиків. Прийнявши крижаний душ, Жан Моньє піймав себе на несподіваній думці: "Як добре жити!" Але одразу ж пригадав, що в нього лишилося лише декілька доларів та декілька днів життя. Він зітхнув.

"Уже десята! Клара, мабуть, вже чекає на мене".

Швиденько вбравшись у білий льняний костюм, він відчув неймовірну легкість. Клару він знайшов біля тенісного корту. Вона також була вбрана у біле і прогулювалася в компанії юних австрійок, які, побачивши Жана, швиденько зникли.

— Я налякав їх?

— Ні, Ви їх збентежили… Вони розповідали мені свою історію.

— Цікаво?.. Ви ж мені розкажете?.. Як Вам спалося сьогодні?

— Просто чудово! Підозрюю, що цей Бестекер додає снодійне у наші напої.

— Не думаю, — відказав Жан. — Я спав, як убитий, та прокинувся під ранок з ясною головою.

А потім за мить додав:

— І абсолютно щасливим.

Вона дивилася на нього, посміхалася і мовчала.

— Ходімо цією стежкою, — мовив він. — І Ви розкажете мені історію юних австрійок… Станете моєю Шахерезадою…

— От тільки в нас не буде тисячі і однієї ночі…

— На жаль!.. У нас?..

Вона перервала його:

— Ці дівчатка — близнючки. Спочатку вони мешкали у Відні, потім — у Будапешті, і не було в них інших близьких подруг. Коли їм виповнилося вісімнадцять, вони познайомилися з одним угорцем, який походив зі старовинної та благородної родини… Він був прекрасним, наче бог, артистичним, немов циганський музика… Того ж дня обидві сестри шалено закохалися в нього. Декілька місяців потому, він освідчився одній із дівчат.