Енеїда (фрагменти в перекладі Миколи Зерова) - Вергілій

Верніть собі звагу, а розпач і тугу
Далі женіте. I злигодні любо колись пригадаєм.
Крізь розмаїті нещастя та крайнощі всі незчисленні
В Лацій простуєм тепер, де мир і господа спокійна
Нас дожидає, де Трою призначено нам оновити.
Отже, кріпіться і серцем до кращої долі готуйтесь".

Так промовляє і сам, не виходячи з мук і тривоги,
Світлом надії горить, і з болем сердечним таїться.
Ті ж, заходившись собі біля страви, бенкет уряджають.
Оббілувавши оленів і потрух увесь повиймавши,
Тут вирізають шматки соковиті, стромляють на рожна,
Там казани повиносили мідні, багаття розводять,
Стравою потім підживлюють сили: простершися в травах,
Ласують давнім вином, дичину споживають добірну.
А як вдоволено голод і набік одсунуто їжу,
Друзів утрачених образ у теплих словах поновляють;
Страх і надія приходять по черзі: то бачать живими,
То видається,— загинули й поклику вже не почують.
Сам же Еней боговірний оплакує надто Оронта,
Тяжко зітхає над долею Аміка, тужить за Ліком,
Та неподоланим Гією, та непоборним Клоантом.

Бенкетування кінчалось, коли з верховини етеру
Глянув Юпітер на море вітрильно-крилате, на землі
Та узбережжя, на різні народи, і, в небі спинившись,
Божеські зори свої затримaв на Лібійському царстві.
I як турботи такі обертав він у серці, до нього,
Ніжна й смутна, блискучими слізьми зрошаючи очі,
Так удається Венера: "О ти, що ділами смертельних
I несмертельних одвіку владаєш і мечеш перуни!
Щo мій Еней заподіяти міг проти тебе такого,
Щo учинили троянці, що стільки вже лиха зазнали
Ради Італії і, безталанні, спочинку не знайдуть?
Ти ж нам подав обітнuцю, що в yпливі часу побачим
Ми знакомитих мужів од крові і племені тевкра,
I подолають вони суходоли і море підіб'ють.
Нині ж яка новина обітнuцю твою заступила?
У жалібнoму занепаді Трої, у темних руїнах
Я утіщалась, що Доля неласку давнішу відкупить,-
Нині ж ті самі нещастя женуть переможений люд мій
Знову,— і де положив ти, о царю, кінець бідуванням?
Міг же Антенор, із тиску данайської зброї пробившись,
Без небезпеки в затоку пройти Іллірійську — і далі
В царство Лібурнів і вустя Тімава-ріки обминути,
Що, упадаючи голосно з гір дев'ятьма течіями,
В море спішить, і рокоче, і зрошує луки родючі.
Там осадив він Патавію-місто і втомленим тевкрам
Дав пристановище, людям тубільним ім'я залишивши,
I, заспокоївши зброю троянську, спочив тихомирно.
Ми ж породіння твоє, що небо нам вoлиш одкрити,
Втративши знов кораблі, на поталу єдиній (о горе!)
Дані навік і розлучені з краєм своїм Італійським.
То нам заплата за нашу побожність? I берло новітнє?"
Та, посміхнувшися, батько богів і людей сотворитель
Оком повів, що єднає негоду і небо ласкавить,
I приголубив дочку, у відповідь їй проказавши:
"Марне тремтиш, Цітереє. Нерушно стоїть твого роду
Доля обіцяна. Місто побачиш і мур Лавінійський,
Суджений з предку віків, і до горішніх зір запровадиш
Мужнього серцем Енея. I слово моє непохитне.
Син твій (скажу я тобі, раз турбота тебе непокоїть,
I таємниче прийдешнє з сувоїв судьби прочитаєш),
Син твій Італію сповнить борнею, і люд войовничий
Скорить собі, і звичaї уставить, і мури спорудить.
А як на царстві Латинському третє мине йому літо
I як утретє минеться зима по здоланню рутулів,
Отрок Асканій, що нині Іула йому надається
Ймення (бо ж Ілом не зватись йому, як нема Іліона),
Тридцять великих кругів годових пануватиме потім
I з лавінійського міста оселю свою королівську
Перенесе до міцної знаряддям і Довгої Альби.
Триста їй літ царювати і славитись родом троянським,
Доки царівна-жрекиня, від Марса самого вагітна,
Ілія в світ не появить свого порождіння двойного.
Тут під покровом вовчиці рудої згодований гойно
Ромул підгорне свій рід, і Марсовим муром оточить,
I на своє імено нарече його римським народом.
Цим уже я не кладу реченців і межі не знаходжу,-
Владу судив без кінця. I навіть Юнона напасна,
Що ненастанно моря, й суходоли, і небо турбує,
Серце одмінить своє і буде зо мною плекати
Римлян, володарів світу, зодягнене тогою плем'я.
Так ухвалив я. Часи довершаться — і прийде година,
Що племено Ассаракове славні уярмить Мікени,
Фтію і Аргос підбитий примусить собі слугувати.
I народитися має у роді славетному Цезар,
На Океані потугою знаний, а славою в зорях —
Юлій, на ймення спадкове Іула-царя наречений.
Радо зустрінеш його, як, дарунками Сходу розкішний,
Вступить у небо, і будуть його в молитвах поминати.
Вік злагідніє тоді і війни в непам'яті згинуть,
Веста, і Вірність днедавня, і Рем, і Квірін одностайно
Будуть права уставляти. I щільно на засув залізний
Візьмуться брами Незгоди: всередині ж люта Ненатлість
Сяде на зброї самотня і, вся спижевими вузлами
Туго пов'язана, в люті даремній заб'ється, заскиглить".
Так проказав він і Маїну парость з висот посилає,-
Щоб і земля, і Картaгіни свіжопоставлені мури
Не відмовляли гостинності тевкрам, і владна Дідона
Їх прийняла у свої володіння. I лине звістовник,
Веслами крил гребучи. I от він у краї Лібійськім
Діє по слову володаря, і залишають пунійці
Давню свою неподатливість. Надто ж цариця голубить
В серці своїм тихомир'я і лагідну щиру зичливість.

А боговірний Еней, цілу ніч змарнувавши у думах, ;
Скоро світанок зійшов благодатний,— ухвалює вийти
I роздивитись кругом, до яких узбережжів прибила
Їх непогода, і хто тут насельником — звір чи людина,
Щоб по розвідинах друзям усе розповісти достоту.
У гущині непроглядній, в западині скель прямовисних
Судна свої укриває, затінені гаєм дрімучим.
Сам же рушає, Ахата єдиного взявши з собою.
На раменах два великі списи з поконеччям залізним.
Тут йому мати назустріч з середини лісу виходить,
Діви спартанської образ і вбрaння узявши на себе,
Або тракіянки стать Гарпаліки, що кіньми правує,
Випереджаючи в гоні шаленім вітри прудкобіжні.
Наручний лук за плечима у неї — звичаєм мисливським;
Кучері дано свавільному вітрові; голі коліна;
Одіж хвилясту підв'язано туго вузлом непорушним.
Мовить вона: "Чи не бачили ви, о юнацтво добірне,
Десь ненароком сестрички моєї, що тут заблукала —
Із сайдаком і плямистою шкурою рисі на плечах,
Може, де вепра напавши неситого, криком гонила?"
Так проказала Венера, і син одповів їй Венерин:
"Жодної я із сестричок твоїх не чував і не бачив,
Діво! Не знаю твого величання. Лицем — несмертельна,
Не про людину звістує твій голос, ти, певно, богиня!
Хто ти, сестра Аполлона чи німфа яка богорівна,
Будь милосердна і горя тягар одпусти нестерпучий.
Під небесами якими, в якій стороні пробуваєм —
Нам розкажи! Бо, не бачивши люду, не знаючи краю,
Блудимо тут, бурунами морськими та бурями биті:
Гойні офіри за те від правиці моєї побачиш!"

Мовить Венера: "О ні! Я такої не гідна пошани:
Так повелося у нас, у тірійок,— при зброї ходити
I пурпуровий на литках високий котурн шнурувати,
Царство ти бачиш Пунійське, тірійця Агенора місто;
Землі ж належать лібійцям, в оружнім бою нездоланним.
Влада в руках у Дідони, що з міста тірійського вийшла,
Дівера кривд уникаючи. Довга то повість, багато
В ній плутанини — я тільки верхи перегляну з тобою.
Звався Сіхеєм її чоловік, і був найбагатший
У фінікіянах. Щиро любила його бідолашна
З першого дня, як її, непорочну, до чесного шлюбу
Батько віддав. Царем же у Тірі був брат молодого —
Пігмаліон, із наземних усіх найлютіший злочинця.
Скоро незгода між ними постала, і брат нечестивий
Потай убив необачного лезом підступним Сіхея
Край вівтаря, засліпившися золотом, і братової
Шлюб споневажив; і довго таїв заподіяну кривду,
Вигадки плів і надіями марними зводив Дідону.
Та незабаром у віщому сні перед нею з'явилась
Тінь непохована. Звівши обличчя бліде, дивоглядне,
Викрила їй храмову таємницю, і груди пробиті
Їй показала, і навіч явила злочинство цареве.
Радить покинути край і тікання своє приспішити,
А на підмогу в дорозі показує скарб потаємний,
Пильно укритий — незнаного срібла та золота купи.
Вражена тим, товариство собі добирає Дідона.
Всі, кого жах, і ненависть, і лють до царя поєднали,
Сходяться. На кораблі, що у місті в той час нагодились,
Зносять скарби і вантажать. I от уже плине по морю
Пігмаліонове золото. Жінка все те довершила.
Так і дістались до краю, де нині стоять велетенські
Мури і зноситься гордий нової Картaгіни замок.
(Землю купили, і Бірса славетному грунту наймення —
Скільки воловою шкурою можна було охопити).
Але хто ж ви і з яких узбережжів сюди заблукали,
Звідки й куди ваша путь пролягає?" I так на той запит
Відповідає Еней у глибокім зітханні сердечнім:

"О, коли б я розповів од самого початку, богине,
I коли б ласка твоя про злигодні наші послухать,-
Веспер раніше б замкнув небеса і день упокоїв.
Нас од старинної Трої,— як тільки до вашого уха
Славне наймення долинуло Троя,— по довгих блуканнях
Буря свавольна прибила до цих узбережжів лібійських.
Я — боговірний Еней, що пенати у ворога вирвав,
Взявши на свій корабель, і славою знісся до неба.
Плину в Італію я, до роду свого, що походить
Від громовладця самого. У морі Фрігійському мав я
Двадесять суден, і мати-богиня мені помагала,
Ледве одна семериця від Евра та хвиль заціліла;
Сам я, забутий, нужденний, блуджу у пустелі лібійській,
Гнаний з Європи, від Азії гнаний". Та дальшої скарги
Не припустила Венера і так йому в річ упадає:

"Хто б ти не був, але думаю я, що в опіці небесній
Ти пробуваєш, коли ти тірійських осель доступився.
Далі простуй, поки дійдеш царициних славних порогів.
Знай, що твоє товариство і судна твої врятувались
I до безпечних заток з вітерцем ходовим завертають —
Чей же немарно мене ворожіння батьки научали!
Глянь, як ця лебедів зграя кричить у повітрі, весела,-
Їх од етерних висот Юпітерів птах, залетівши,
В чистому небі полохав, а нині, у ключ розвернувшись,
Ті поспадали додолу, а ці — де їм сісти, шукають.
Як вони, лиха уникнувши, дужими крилами плещуть!
Як у повітрі окреслюють кола, ячать і співають!
Так і твої кораблі, і твоє молодецтво троянське
Або на котвах стає, або до причалу прямує.
Сміливо ж далі іди, куди стежка твоя завертає".

Мовила — і відвернулась. I тут зарожевіла шия,
Амброзіальне волосся тонким ароматом війнуло,
Шата коротка опала додолу: в ході і поставі
Справжня богиня нараз об'явилась. I зразу ж володар
Матір пізнав і словом тужливим услід обізвався:
"Нащо, жорстока, облудною статтю ошукуєш сина
Ти невідступно? Чому б я не міг твоїх рук доторкнутись,
I говорити до тебе, і голос почути правдивий?"
Так нарікає і кроки свої скеровує в місто.
I подорожнім Венера заслону дає із туману;
Мовби плаща із густого повітря на них накидає,
Щоб не помітив ніхто, і кривди ніхто не подіяв,
I на путі не задержав питанням про ціль і дорогу.
Справивши те, подалася до Пафу свого і, весела,
Пишну домівку свою повітала, де сто її храмів
Зносять кадила сабейські і свіжими квітнуть вінками.

Далі ідуть подорожні, куди їх тропа закликає,
I незабаром стають на горбі, що над містом панує,
Маючи замок насупроти себе грізнuй оборонний.
Дивом дивує Еней на споруду таку — між землянок,
Дивом дивує міським бруковицям, і брамі, і людям.
Пильно до праці взялися тірійці: ті мури мурують,
Щоб докінчити фортецю, підкочують брили камінні,
Інші для власних осель позначають грунта борозною,
Треті суди уставляють, сенат та уряди найвищі,
Гавань поглиблюють там, а тут підмурівки виводять
Задля сидінь театральних, і просто у камені дикім
Повирубали колони — майбутньої сцени покрасу.
Все те роботу бджолину нагадує: десь у початку
Щедрого літа, у променях сонця, по луках зелених,
Грає бджола молодими роями, або запахущий
Мед запасає і нeктаром повнить тісні комірчини,
Або прибуток збирає від новоприбулих, і трутнів
Плем'я ледаче від повних уже щільників одганяє.
Праця і рух — і дихає медом щільник ароматний.
"О щасливі! У вас уже мури міські виростають",-
Мовить Еней, і покрівлі з вершини горба оглядає,
I, оповитий туманом, спускається (річ неймовірна!)
В людське живе осереддя, нікому з людей не помітний.

Тінявий гай зеленів посередині міста, де, кажуть,
Пуни, вітрами та борвієм гнані, як вийшли на берег,
Зразу ж признаку собі одкопали — ту голову кінську,
Що показала Юнона-цариця, звістуючи місту
Славу гучну у боях і надовго сприятливе щастя.
Тут і поставила храм величавий Дідона Тірійська,
Щедрий дарами і доброю міццю Юнони багатий.
Міддю оковані сходи здіймалися: мідні одвірки
Падали в око, і міддю бляховані двері рипіли.

Тут, у святому гаю, новина несподівана гонить
Сумнів і жах; тут уперше Еней починає плекати
Ясну надію, і певність — що лихо мине — віднаходить,
Бо ж біля храму, ждучи на царицю і кожну оздобу
Переглядаючи пильно, дивуючись долі і щастю
Міста нового і шану віддавши митцевому хисту
Та працьовитості, бачить події нараз іліонські —
Битви, що гомоном слави в широких світах пролунали:
Тут і Пріам, і Атрід, і Ахілл, обом ненависний.
I зупинився Еней: "Чи є де країна, Ахате,
Місце чи є на землі, де б злигоднів наших не знали?
От він, Пріам! Ще є нагорода за честь і за гідність,
Є ще на світі сльоза і до подвигів людських пошана.
Не потерпай же: ця слава віщує тобі порятунок!"
Мовив, і очі живuть на марнім німім малюванні,
Тяжко зітхає, і котяться сльози потоком нестримним.
Тут йому видко, як, лавою ставши довкола Пергаму,
Граї назад подаються; натиснула молодь троянська;
Там одступають фрігійці: жене їх Ахілл шеломeнний.
Трохи оподаль на очі йому навертаються білі
Резові шатра, той табір, у першому сні нерухомий,
Що різаниною Тідід кривавий його запустошив.
Грекам дісталися коні гарячі: ще й корму не встигли
Покуштувати троянського, ні у Скамандрі напитись.
З іншого боку летить у бою обеззброєний Троїл,
Хлопчик нещасний, що став до борні з незрівнянним Ахіллом.
Коні несуть його — він же у возі відкинувся навзнак,
Віжки тримає, а кучері чорні метуть бойовище;
Спис обернувся, і вістря дорожній розкреслює порох.
Далі троянки ідуть, розметавши по плечах волосся,
До вівтарів невблаганної серцем Паллади, і пеплум
Їй на офіру несуть, і в розпачі б'ють себе в груди —
Діва ж сидить на престолі і погляд від них одвернула.
Далі бездушного Гектора втретє Ахілл-переможець
Круг Іліона волочить, щоб потім за золото 'ддати.
Стогін тяжкий виривається з серця Енеєві, скоро
Бачить він друга забитого зброю, і тіло вояцьке,
I неозброєні руки Пріама, з молінням простерті.
Він помічає себе серед тиску ахаїв чільніших,
Шики прибульців зі Сходу і Мемнона чорного панцир;
Бачить округлі щити — амазонок ряди незчисленні;
Пентезілея веде їх до бою, грізнa, войовнича,
I, пояском золотим підв'язавши оголені перса,
З чоловіками вона не боїться змагатися збройно.

Поки троянець Еней оглядає картини дивочні,
Поки стоїть і німує, віддавшися весь спогляданню,-
До будування цариця іде, незрівнянна на вроду,
А за царицею слідом добірного вицвіт юнацтва.
Як на Евротовім березі або на горах Цінтійських
Водить Діана танок, і зусюди прилинуть до неї
Хори легкі Ореад.