Енеїда (фрагменти в перекладі Миколи Зерова) - Вергілій

Публій Вергілій Марон
Енеїда (Книга перша, з книг другої та п'ятої)

Перекладач: Микола Зеров
Джерело: З книги:Микола Зеров. Твори в двох томах. К.: Дніпро, 1990, т. 1,

Книга перша

Збройного славлю звитяжця, що перший з надмор'їв троянських,
Долею гнаний нещадно, на берег ступив італійський.
Горя він досить зазнав, суходолами й морем блукавши,
З волі безсмертних богів та мстивої серцем Юнони,
Лиха він досить зазнав у бою, поки місто поставив,
Лацію давши пенатів, а з ними — і плем'я латинське,
I Альбалонгу стару, і мури високого Рима.
Музо, повідай мені, чим саме прогнівана тяжко,
Чи то покривджена чим, цариця богів засудила
На незліченні труди та нещастя побожного духом
Батька й вождя, як богиня — і гнівом таким пойнялася!
Місто старинне було — фінікійського люду осада,
Звалось воно Карфаген на лібійському березі, проти
Тібрових гирел, багате на скарб і завзяття воєнне.
Кажуть, Юнона його шанувала найбільше у світі,
Навіть I Самос забувши для нього; там зброя богині,
Там колісниця її. А на серці в богині бажання,
Щоб Карфаген цей, як Доля дозволить, був паном народів,
Але прочула вона, що від крові троянської плем'я
Вже виростає нове, що міста поруйнує тірійські.
З'явиться люд, підкоритель земель, войовничий та гордий,
Згине в пожарі могутність лібійська: так випряли парки.
Все те Сатурнія знає і кров ще пригадує свіжу,
Що попід мурами Трої лила за улюблених аргів.
Ще ж не зів'яли в душі причини скорботи і гніву,
Ще, притаївшися, в серці живуть її й вирок Паріса —
Прикра зневага краси божествeнної,-й рід ненависний,
I Ганімеда, на небо узятого, шана висока.
Тямлячи все те, вона троянців, хвилею битих,-
Все, що зосталось від люті данайців і зброї Ахілла,
Не підпускала до краю латинського; довго і гірко
Пасерби Долі, вони усіма проблукали морями.
Стільки страждання лягло на підвалини Римського роду!
Вже вони кинули берег Сіцілії, вийшли у море
I під вітрилом веселим запінену сіль розтинали,-
Мати ж Юнона, у серці довічну роз'ятривши рану,
Мовить собі: "Та невже я не дужа дійти перемоги
І від Італії геть одвернути владику троянців?
Доля боронить мені. Хіба ж не спалила Паллада
Флоту аргівську, а сильний насад потопила у морі
За навіженство самого лише Ойлеїда Аянта?
Батьківським бистрим перуном метнувши із хмар піднебесних,
Їх кораблі погромила, нуртам на здобич оддавши,
А самого ватажка, що полум'ям дихав смертельним,
Вихром грізним пойняла і на гострій скалі розіп'яла.
Я ж, небовців повновладна цариця, сестра і подружжя
Батька богів,— і стільки вже літ з одним лише родом
Марно борюся. Та хто ж після того святу, боговиту
Волю Юнони вшанує і дасть їй офіри побожні".
В серці розпаленім думи такі обертаючи потай,
Лине цариця на острів Еолію, в те родовuще
Бур і дощів ненастанних. Цар Eол в печері великій
Там непоборні вітри та бурі усі громоносні
Міцно тримає в обладі, гамуючи їх ланцюгами.
Ремствують буйні і, гомін збудивши вгорі нездоланний,
Б'ються довкола замків. Цар Еол сидить у твердині,
Берло в руках, і втишає їм лють, і прискромлює серце.
Бо ж попустити їм, море, і землю, і горішнє небо —
Все рознесуть буревійні і геть розімчать у просторах.
Тим-то владика світів і замкнув їх у чорні яскині
I, опасаючись сам небезпеки, важкою горою
Їх привалив і наставив царя, що на праві незломнім
Міг би їм волю давать і знову до рук прибирати.
От до того царя і вдалася покірно Юнона:
"Eоле! Владі твоїй господар людей і безсмертних
Хвилі віддав — і власкавлювать їх, і здіймати вітрами.
Плем'я вороже мені випливає на море Тірренське,
Трою у край Італійський везе і звитяжених ларів.
Сили вітрам надихни, поруйнуй кораблі, потопи їх,
Трупом пловців укриваючи тоні морські безбережні.
Маю я в пoчеті німф найприкметніших дві семериці;
Вродою дивною з них найповабнішу — Деіопею —
Нині ж тобі прирікаю віддати у шлюб непорушний:
Хай, за послугу твою нагородою бувши, з тобою
Вік проживе і нащаддя тобі подарує вродливе".
Eол говорить: "Я твій, о царице! Чого б не схотіла,
Маєш лише зажадати, а виконать — мій обов'язок.
Ти мені царство моє присудила, дала мені частку
Від повновласті Юпітера, ти мені там дозволяєш
Божеські учти одвідувать, тут — керувати вітрами".
Мовив, і гору порожню у бік патерицею б'є він,
I відкриває отвори, і, в лаву струнку вшикувавшись,
Подуви всі вилітають і вихрами линуть на землю;
Наполягають на море і все до нуртів щонайглибших
Збурюють разом — і Евр, і Нот, і бурхливістю знаний
Афрік,— і хвилі могутні на берег віддалений котять.
Крик розітнувся на морі, кoдол та щогли скрипіння.
Хмари, набігши раптово, у тевкрів з очей виривають
День і небесну блакить. I ніч нависає над морем.
Загуркотіла твердінь, блискавками мигоче рясними;
Де б не поглянув, усе неминучою смертю грозиться.
Раптом безвладність холодна на серце Енеєві впала,
Стогін зірвався йому і, руки здіймаючи вгору,
Кличе він голосом дужим: "Які ж бо ви, браття, щасливі,
Що у батьків на очах, під високими мурами Трої
Стрінули смерть у бою! I ти, найсильніший з данаїв,
Тiдіде, чом я не зміг на полях Іліона загинуть
I від правиці твоєї із кровію душу пролляти —
Там, де Гектор упав під списом Еакіда, де велет
Ліг у бою Сарпедон, і стільки щитів і шоломів
Котить по дну Сімоент між тілами героїв полеглих".

Стогне й метається він. А буря реве Аквілоном,
Вкрай обірвала вітрила і хвилю до зір підкидає.
Ламлються весла. А море носи кораблям одвернуло,
Б'є у боки, у облавки, горою падe на помости.
Ті — на шпилі водянім, а ці западаються в яму.
Дно оголилось. У пісках кипить і бушує негода.
Нот розходився і три кораблі на приховані скелі
Мчить (той хребет величенний, що з хвиль виринає глибоких,
Зве Вівтарями народ італійський), а Евр, завертівши
Друге тройкo, гонить їх мілководдям — аж глянути страшно!
I, посадивши на бродах, піскoватим валом обносить.
От уже човен з насадом Лікійським та вірним Оронтом
Перед очима в самого Енея бурун височенний
Б'є по кормі, а старого керманича сторч головою
В море змиває і, тричі на місці судно обернувши,
На пожертя віддає ненатлим нуртам та глибинам:
Поодинокі лише виринають плавці у розложисті тоні.
Дошки, і збіжжя троянське, і зброя пливе по безоднях.
Вже Ільйонеїв міцний корабель і дебелий Ахатів,
Той, що Абанта тримав, і той, що Алета старого,
Бурею вщент переможені, закріпи всі розхитались
I крізь щілини роззявлені воду солону вбирають.

Тою порою, що спінений Понт розгулявся і плеще,
Вчув і стривожився вельми Нептун,— що негода зірвалась,
Що від найглибшого дна знадобилися хвилі,— і, плеса
Збурених вод оглядаючи, голову зносить над морем.
Бачить Енеєву флоту, по хвилях розкидану різно,
Троїв, знеможених бурею та руйнуванням небесним;
I відкриваються братові злість і підступство Юнони.
Кличе до себе Зефіра та Евра і мовить поважно:
"Чи не занадто звіряєтесь ви на свій рід і потугу?
Як то без волі моєї вітри, моря й суходоли
Важитесь ви помішати і гори такі нагромадить?
Я вас! I дайте-но море розлоге мені вгамувати,
Карою мусите ви сваволю мені відкупити.
Миттю втікайте і так ватажкові своєму скажіте:
Що не йому панування над морем і тризубень царський
Жереб судив, а мені. У скелях своїх велетенських,
Вашому стоїщі, Евре, хай Еол собі розкошує
В гідності царській і бурі скоряє собі у темниці".

Ще й до кінця не домовивши, море набрякле гамує,
Нарізно хмари жене нагромаджені, сонце виводить.
Пильний Трітон і легка Кімотоя з підводяних рифів
Зводять човни, а володар обом помагає тризубцем
I розгрібає піски, втихомирює хвиль нарікання,
I по свічадах морських помчав у легкій колісниці.
I, як на вічах не раз велелюдних буває, коли там
Заколот несамовитий повстане і чернь ворохобить,-
Вже головешки летять і каміння, поблискує зброя;
А зауважать нараз чоловіка, заслугами, честю
Знаного людові, і замовкають, і слухають пильно,
Він же царює речами і пристрасті їм утишає,-
Так і на морі бурхaння та гук западаються, скоро,
Пoверхню всю оглядаючи, під розпогодженим небом
Віжки пускаючи, мчить панотець на колесах покірних.

Зморені тяжко, енеяни прагнуть мерщій досягнути
Берега і до лібійського грунту човни привертають.
У суходолі глибока западина є там, і острів
Супроти неї, і затишна гавань, утворена ними.
Хвилі морські не доходять затоки, об острів розбившись;
Скелі зусюди її обступають, двома стрімчаками
В небо спинаючись грізно, і широко води погожі
В затінку їх спочивають. Ліси по шпилях зеленіють,
Сонцем облиті, а долі затінений гай простягнувся.
Глянувши просто — печера тьмяна під навислим камінням.
В ній джерела журкотливі і приступки в скелях природні,
Німфам — домівка. I суднам не треба там цепом залізним
Берега братись, ні скривленим якорем дна добувати.
В заводі ті і вступає Еней із сьома кораблями —
Все, що зосталось йому, і, тугою за суходолом
Пoйняті, зразу ж на берег вискакують люди троянські,
Ріння усе надбережне вкриваючи змученим тілом.
Тут шонайперше Ахат, роздобувши з кременя іскру,
Листом сухим підхопивши її і поживи додавши,
З того запасу небавом багаття живе розкладає.
Інші виносять Церерине зерно, водою попсуте,
Та розмаїте до нього знаряддя, і, що надається
До уживання, сушать в огні, і мелють на жорнах.

Тою ж порою Еней на узгір'я виходить; на море
Дивиться він, далечінь оглядає, чи де не забачить
Гнаного вітром Антея, фрігійські човни-двоєрядки,
Капія або Каїкову зброю на кермі високій.
Жодного човна! Та от — примічає він — троє оленів
На узбережжі блукають, а далі весь рід їх пасеться,
Довгою в жизній долині простягшись ген-ген чередою.
Тут він спинився, і лука бере, і стрілу прудколетну
На тятиву накладає, узявши її від Ахата.
Цілить спочатку у трьох вожаїв, що їх роги гіллясті,
Мовби дерева, зростають; а потім, сполохавши рід весь,
Стрілами гонить у гай густолистий і лук залишає
Тільки тоді, коли семеро дужих звірів показніших
Впали на землю, до суден троянських числом дорівнявшись;
Потім іде до причалу, і здобич мисливську паює
Поміж човнами, і вина, що добрий Ацест навантажив
На кораблі, коли вони острів Трирогу лишали,
Теж роздає, і братчикам тугу гірку розважає:
"Друзі, та чей же досвідчені ви у пригодах скорботних!
В гіршій біді витривалі! Минуться і ці небезпеки.
Знаєте Сціллине ви навіженство, і скелі співучі
Бачили зблизька, і камінь Циклопа у пам'яті вашій
Ще не минувся...