Буремний перевал - Бронте Емілі

Гіткліф виявився напрочуд обізнаним у цих питаннях, і перш ніж піти додому, я був заінтригований настільки, що висловив охоту завітати до нього завтра. Було видно, що він не хотів повторного вторгнення на свою територію. Але я все одно прийду. Це просто диво, наскільки товариською людиною я видаюся собі поруч із ним.

Розділ другий

Вчора по обіді на землю спустився туман і відчутно похолоднішало. Я майже напевно вирішив провести пообіддя у теплі й затишку свого кабінету, ніж місити грязюку на шляху до Буремного Перевалу. Але, пообідавши (зауважте, що обідаю я між дванадцятою й першою — економка, поважна матрона, що незамінна у домашньому господарстві не пішла назустріч моїй вимозі накривати на стіл о п'ятій) і піднявшись із цим зледачілим наміром нагору та зайшовши в кімнату, я побачив служницю, що стояла на колінах та задмухувала останній жевріючий вогник, здіймаючи пекельні хмари попелу. Ця картина спонукала мене до негайної втечі; взявши капелюха та здолавши чотиримильний шлях, я прибув під садові ворота маєтку Гіткліфа саме тоді, коли почав падати перший лапатий сніг.

На вершині пагорба земля вкрилася памороззю, а повітря було таким холодним, що змушувало мене тремтіти. Після марних спроб підняти засув я перестрибнув паркан і, пробігши алеєю, обсадженою кущами аґрусу, загрюкав у двері. Я стукав доти, доки мої пальці не задубіли. У будинку скавуліли собаки.

"От поганці,— подумки лаявся я, — ви заслуговуєте на довічне ув'язнення у цьому місці за свою гостинність! Принаймні я б не закорковував так дверей удень. Але я на це не зважатиму — все одно увійду!" Отак розлютившись, я вхопився за клямку і щодуху загупав у двері. Кисле обличчя Джозефа вигулькнуло з вікна сараю.

— Що треба? — прокричав він. — Хазяїн там долі в курнику. Йдіть туда, якщо прийшли з ним побалакати.

— Що, вдома немає нікого, щоб відчинити двері? — загукав я у відповідь.

— Нікого, крім господині. Та вона вам не одчинить, хоч до ночі репетуйте.

— Чому? То ви не можете доповісти їй про мене, Джозефе, га?

— Нє-а, з чого б це? — пробурчав він, щезаючи у глибині сараю.

Врешті почався справжній снігопад. Я знову схопився за клямку, щоб повторити спробу, та раптом побачив хлопця, без кожуха, з вилами на плечі, який ішов від заднього двору. Він гукнув, щоб я йшов за ним, і, перетнувши пральню та бруковане подвір'я, де виднілися накриття для вугілля, помпа та голуб'ятня, ми нарешті дісталися великої, теплої та відрадно осяяної кімнати, вже знайомої мені. По стінах кидали відблиски вогні коминка, в якому горіло вугілля, торф і хмиз. Біля столу, щедро накритого для вечері, я мав приємність побачити господиню, про існування якої раніше і не підозрював. Я вклонився і зачекав, гадаючи, що вона запросить мене сісти. Вона ж мовчки і непорушно дивилася на мене, відкинувшись назад у своєму кріслі.

— Поганенька погода! — зауважив я. — Боюся, місіс Гіт-кліф, що ваші двері колись не витримають натиску гостей: через велику кількість вільного часу у ваших слуг мені довелося добряче померзнути.

Жодного слова не злетіло з її вуст у відповідь. Я дивився на неї, а вона — на мене; її холодний, байдужий погляд несхвально ковзав по моїй постаті.

— Сідайте! — різко сказав хлопець. — Він скоро прийде. Я послухався. Кашлянувши, покликав паскудницю Юнону, яка милостиво ворухнула кінчиком хвоста на знак того, що пам'ятає нашу першу зустріч.

— Гарна тваринка! — провадив я далі. — А цуценят, мабуть, плануєте роздати?

— Вони не мої,— мовила люб'язна господиня таким неприязним тоном, на який не спромігся б і сам Гіткліф.

— А, то ось, напевно, вже точно ваші улюбленці? — докинув я, киваючи на ліжник у темному кутку, де виднілося щось схоже на кицьок.

— Такі улюбленці виглядали б трохи дивно, — презирливо відповіла вона.

Як на лихо, то була купа битих кролів. Я ще раз кашлянув та присунувся ближче до вогню, повторивши своє зауваження про негоду.

— То не треба було виходити надвір, — відказала вона, підводячись, щоб зняти з полиці над коминком дві розфарбовані бляшанки.

Досі вона залишалася в тіні, але зараз я зміг роздивитися її статуру й обличчя. Вона була струнка і зовсім юна. Надзвичайно миловидий тип зовнішності; прегарне витончене обличчя (таких мені ще бачити не доводилося), лляні, ні, радше золоті кучері спадають на тендітну шию, а очі, якби дивилися ласкавіше, були б просто чудовими. На щастя для мого вразливого серця, в її ставленні не можна було віднайти нічого, крім почуття презирства та ще дивної, безнадійної туги.

Бляшанки з чаєм стояли так високо, що вона ледве могла до них дотягтись; я зробив рух назустріч, бажаючи їй допомогти, але вона відсахнулася від мене, як скупар сахається, коли хтось йому раптом пропонує допомогти порахувати його гроші.

— Не треба мені вашої допомоги, — кинула вона. — Я можу дістати все сама.

— Перепрошую, — поспішив вибачитись я.

— Вас запросили на чаювання? — вимогливо спитала вона, надягаючи фартуха поверх своєї простої чорної сукні, і взяла ложечку, щоб заварювати чай.

— Із задоволенням вип'ю чашечку.

— Вас запросили? — наполягала вона.

— Ні,— зізнався я, злегка всміхнувшись. — Але ви принагідно можете мене запросити.

Вона швиргонула ложечку з чаєм назад у бляшанку і всілася назад, насупивши лоба і відкопиливши нижню губу, наче дитина, що от-от заплаче.

Тим часом хлопець натягнув старий кошлатий кожух та став біля вогню, свердлячи мене очима, наче я завдав йому смертельної образи. Я почав вагатися: мабуть, він простий У слуга: його одяг та говірка, однаково грубі, робили його несхожим на зверхніх Гіткліфів.

Здавалося, що його густих темних кучерів ніколи не торкався гребінець, вуса окупували пів-обличчя, а руки були смаглявими, як у робітника. Але хлопчина поводився розкуто, на майже зухвало, та ніяк не виявляв звичної для прислужника запопадливості перед хазяйкою. Не зауваживши нічого, що б вказувало на справжнє становище цього хлопця, я вирішив за краще не звертати уваги на його інтригуючу поведінку. За п'ять хвилин увійшов Гіткліф і деякою мірою загладив незручну ситуацію.

— Ось бачите, сер, я прийшов, як і обіцяв! — удавано бадьоро виголосив я. — Боюся, через негоду я пробуду у вас в ув'язненні з півгодинки, якщо ви, звісно, будете такі ласкаві надати мені притулок на такий час.

— Півгодини? — перепитав він, обтрушуючи одяг від снігу. — Цікаво, як це можна було вибрати для прогулянки таку негодящу погоду… Знаєте, що ви ризикували заблукати в тутешніх болотах? Такими вечорами навіть знайомі з цими заболоченими місцями люди часто збиваються з дороги. Можу вас запевнити, що на зміну погоди найближчим часом годі й сподіватися.

— Тоді, можливо, хтось із ваших хлопців мене проведе й залишиться ночувати у Грейнджі? Ви могли б мені виділити когось?

— Ні, не можу.

— Справді? Ну, тоді я буду змушений довіритися власній інтуїції, щоб віднайти дорогу.

— Гм… Ти колись зберешся робить чай? — кинув він потертому кожухові, що весь час зиркав то на мене, то на молоду леді.

— А йому теж наливати? — звернулася вона до Гіткліфа.

— Та роби ж щось нарешті! — так дико гримнув він у відповідь, що мене аж пересмикнуло. Тон, яким це було сказано, виказував справді лютий поганий характер. Тепер у мене вже не було підстав називати Гіткліфа всього лиш "солідним чолов'ягою".

Коли все нарешті було готове, він запросив мене приєднатися зі словами: "А тепер, сер, підсувайте до столу свого стільця". Ми всі — і неотесаний хлопчина теж — повсідалися за столом. Поки ми смакували вечерю, за столом панувала сувора мовчанка.

Я вирішив, що коли то я створив таку гнітючу атмосферу, то просто зобов'язаний розрядити обстановку. Не сидять же вони щодня такі нахмарені й небалакучі! Яка погана вдача в них не була б, не можуть же вони щоденно ходити з такими сердитими обличчями!

— Дивно, — почав я у перерві між чаюваннями — чекаючи наступної чашки чаю, — так дивно бачити, наскільки звички можуть впливати на наші смаки і почування. Багато хто не уявляє собі щасливого життя у такій цілковитій ізольованості від світу, у якій живете ви, містере Гіткліф. Але смію сказати, що в теплому сімейному колі, з такою прекрасною дамою серця…

— Дамою серця? — перервав мене він із майже сатанинським усміхом. — Та де ж вона, моя прекрасна дама серця?

— Я мав на увазі місіс Гіткліф, вашу дружину…

— Он як! То ви припускаєте, що її дух повстав у вигляді янгола-охоронця Буремного Перевалу, поки її тіло спочиває в землі? Я правильно вас зрозумів?

Побачивши, що дав маху, я постарався виправитися. Звичайно ж, їхня різниця у віці була надто великою як для чоловіка і дружини. Йому близько сорока — вік, коли чоловіки не надтотішать себе надією на кохання юної дівчини. Таку мрію ми леліємо вже на схилі років. А дівчині важко було дати й сімнадцять.

Раптом мене осяяв здогад: цей селюк поруч зі мною, який сьорбає з блюдечка та хапає хліб немитими руками, і є її чоловік! Гіткліф-молодший, звичайно! Похована заживо у цьому домі, дівчина кинулася в обійми до першого-ліпшого, не У здогадуючись, що можуть існувати і кращі партії. Як шкода, що я змусив її пожалкувати про свій вибір.

Остання думка може здатися самовпевненою, але припускаю, що так і було. Мій сусіда по столу видається негарним, а я вже встиг переконатися, що мене вважають досить привабливим.

— Місіс Гіткліф — моя невістка, — сказав Гіткліф, підтверджуючи мої здогади. Говорячи це, він дивно поглянув на неї — поглядом, сповненим ненависті. Невже м'язи його обличчя функціонували не так, як у інших, викривлюючи перспективу справжніх душевних почуттів?

— А, звичайно, тепер я зрозумів! То ви є щасливим володарем серця цього чарівного янгола! — звернувся я до свого сусіди.

Помилка виявилася ще грубішою за попередню: парубійко почервонів і стис кулаки, вочевидь, збираючись показати, де тут зимують раки. Але він вчасно отямився й обмежився брутальними прокльонами в мою адресу, які я сумлінно пропустив повз вуха.

— Ви знову помиляєтеся, сер. Жоден із нас не має щастя володіти вашим славнозвісним чарівним янголом: її чоловік помер. Я сказав, що вона доводиться мені невісткою, отже, вона була дружиною мого сина.

— А цей хлопець…

— Не син мені, запевняю вас.

Гіткліф знову всміхнувся, ніби приписати йому таке батьківство було нечуваним зухвальством із мого боку.

— Моє ім'я — Гортон Ерншо, — відрубав хлопець, — і я раджу вам його поважати!

— Я, здається, нічим не виказав своєї неповаги, — відповів я, в душі потішаючись із його гордовито-пихатого тону.

Він витріщався на мене, поки я не відповів тим самим; очевидячки, поостерігся, що моя спокуса зацідити йому у й вухо або висловити вголос усе, що я про нього подумав, стане занадто сильною.