Прерія - Купер Джеймс Фенімор
Разом з жінками й дітьми їх було більше двадцяти душ.
Попереду, на деякій відстані од решти, йшов чолов'яга, який, судячи з його виду та постави, очолював валку. Він був високий, засмаглий, уже в літах, з байдужими рухами й похмурим виразом обличчя. Його тіло здавалося в'ялим і розслабленим, але насправді він був кремезний і надзвичайно дужий. Лише іноді, коли яка-небудь перешкода заважала його повільному просуванню вперед, у тій недбалій ході з'являлася снага, що таїлася в його єстві, — достоту сонна й незграбна, але страшна сила слона. Широке обличчя з грубими рисами мало байдужий вигляд, а чоло — найблагородніша частина обличчя людини, що, як заведено думати, свідчить про її розум, — було низьке й похиле.
Одіж ватажка була мішана: простецький костюм хлібороба і до нього різноманітні шкіряні деталі, які, почасти через моду, почасти через їхню зручність, зробилися невід'ємною ознакою переселенців. Але це строкате вбрання доповнювали недоречні й позбавлені смаку прикраси. Замість звичайного пояса з оленячої шкіри він був підперезаний злинялим шовковим шарфом неймовірних кольорів; на роговому руків'ї ножа рясніли срібні бляшки; куниче хутро на шапці було таке пухнасте й так мінилося, що ним не погордувала б і королева; на засмальцьованій куртці з грубої вовняної тканини виблискували гудзики із золотих мексіканських монет; ложе рушниці було з чудового червоного дерева і скріплене заклепками й кільцями з того ж таки коштовного металу; там і сям бряжчали брелоки, звисаючи принаймні з трьох поганеньких годинників. На додаток до торби й рушниці, що висіли за спиною разом із щільно натоптаним кулями мішечком і рогом-порохівницею, він недбало завдав собі на плече блискучу й гостру сокиру, і все це ніс так легко, ніби прогулювався без будь-якого вантажу.
Трохи позаду йшли гуртом кілька молодиків, схожих одягом і зовнішністю один на одного і на ватажка; всі вони, безперечно, були родичами. Наймолодший з них, хоч і не досяг ще, очевидно, того віку, який мудрий закон вважає повноліттям, був гідний свого роду й не поступався зростом решті. Були у валці й люди іншого складу — мова про них ітиме пізніше, в перебігу нашої оповіді.
Дорослих жінок було тільки дві. Але з переднього фургона валки виглядало кілька білявих голівок із смаглявими личками, поблискуючи цікавими й збудженими оченятами. Старша жінка, з жовтуватим і зморшкуватим обличчям, була матір'ю дівчаток і молодиків, які становили більшість гурту, а молодша була жвава, весела юнка вісімнадцяти років. Її зовнішність, одіж і манери, здавалося, свідчили про те, що в суспільстві вона стоїть на кілька щаблів вище від своїх супутників. На другому критому фургоні парусина була щільно запнута, дбайливо приховуючи, що там усередині. Решта фургонів була навантажена простенькими меблями та всяким начинням, потрібним людям, які будь-коли готові рушити з обжитого місця, байдуже про дальню путь і пору року.
І в самій валці, й у вигляді людей було мало такого, чого не зустрінеш щодня на великих дорогах країни, де все постійно рухається і змінюється. Але безлюдна й своєрідна місцевість, де так несподівано з'явились переселенці, накладала на них відбиток дикунства й авантюризму.
У вибалках, що на хвилястій рівнині траплялися подорожнім через кожну милю, зір з двох боків обмежували ті положисті схили, які й дали назву цій прерії, а в два інші боки понуро тяглася довга, вузька, гола улоговина, де-не-де поросла жалюгідною, жорсткою, хоч і досить густою травою. З вершин горбів відкривався краєвид, що стомлював око одноманітністю і зловісною похмурістю. Земля тут нагадувала океан, коли його розбурхані води важко здіймаються після шаленого шторму, який ще не зовсім ущух: така сама рівномірна хвилястість, така сама однаковість і такий самий неосяжний шир. І справді, земля так разюче нагадувала океан, що поет — хай якийсь геолог і посміється з цієї нехитрої гіпотези — мимоволі пояснив би незвичайну будову рівнини зміною владарювання цих двох стихій. Де-не-де з дна улоговини, широко простерши своє голе гілля, вставало високе дерево, мов самітний корабель; підсилюючи цю ілюзію, на туманному крайнебі іноді виникали округлі гайочки, ніби далекі острови в океані. Немає потреби нагадувати досвідченому читачеві, що від одноманітності краєвиду відстань здається більшою, надто коли дивитися з низької місцини, однак в міру того, як горб змінювався горбом, а за одним островом виникав інший, зростала сумна певність, що попереду, перш ніж справдяться найскромніші бажання хлібороба, ще довга, а то й нескінченна путь.
Проте ватажок переселенців уперто йшов уперед, орієнтуючись лише за сонцем. Рішуче повернувшись спиною до цивілізованих поселень, він з кожним кроком усе далі — сказати б краще, безповоротно — заглиблювався в країну диких тубільців. Але надходив вечір, і в його мозку, який, очевидно, здатний був передбачати хіба нагальні потреби, ворухнулася неспокійна думка: де б тут переночувати?
Піднявшись на трохи вищий горб, він постояв там хвильку, недбало роздивляючись довкола, шукаючи загальновідомих ознак місцини, де були б разом три найважливіші речі — вода, паливо й паша.
Та ця спроба, певне, виявилась марною, бо після нетривалого байдужого огляду він почав ліниво спускатися положистим схилом, як відгодована тварина, навантажена важким в'юком.
Усі, хто йшов за ним, проробили той самий шлях; але юнаки, досягши вершини горба і озираючись, кожний у свою чергу, навсібіч, виявили при цьому значно більше зацікавленості, а може, й тривоги. По сповільнених рухах тварин і людей видно було, що їм уже конче треба відпочити. Тваринам важко було ступати переплетеними травами у вибалках, вони потомилися, і дедалі частіше доводилося підганяти їх батогом. І ось, коли нарешті знесиліли всі, окрім ватажка, загін раптом зупинився, вражений незвичайним видовищем.
Сонце сховалося за гребінь найближчої "хвилі", залишивши на обрії широку яскраву смугу. Посередині того полум'яного потоку з'явилася людська постать, така чітка й реальна на позолоченому тлі, що, здавалося, простягни руку — і торкнешся до неї. Постать була велетенська; вона стояла перед подорожніми просто на їхньому шляху, і її постава була задумлива й сумовита. Але в сліпучій світляній оправі не можна було ані розпізнати її справжнього зросту, ані вгадати її замірів.
Ця несподівана поява вразила людей. Ватажок переселенців тут-таки зупинився, дивлячись на таємну постать з тупою цікавістю, що незабаром поступилася забобонному страхові. Його сини, тільки-но минув перший подив, повільно оточили батька, а коли підійшли й возії, всі збилися в один мовчазний зачудований гурт. Але ось почулося клацання замків, дарма що подорожні як один повірили у надприродність цього явища, і двоє чи троє найсміливіших молодиків уже звели рушниці, наготувавшись стріляти.
— Скажи хлопцям, щоб заходили справа! — рішуче крикнула мати хриплим, різким голосом. — Будьте певні, Ейса чи Ебнер розберуться, що воно таке!
— Не завадило б спершу перевірити кулею, — пробурмотів похмурий чоловік, дуже схожий на жінку, що тільки-но говорила, і, знявши рушницю, вправно приклав її до плеча. — Подейкують, по цих рівнинах сотнями никають мисливці з племені Вовків-пауні. Вони й не помітять, якщо підстрелимо одного з них.
— Стривайте! — почувся тихий, але тривожний вигук, що зірвався, як легко можна було зрозуміти, з тремтячих уст молодшої жінки. — Ми тут ще не всі зібралися; може, це друг!
— Хто ж це тут шпигує? — промовив батько, косуючи незадоволеним оком на гурт своїх крем'язнів-синів. — Ану, опусти рушницю, опусти, кажу! — крикнув він, богатирським пальцем збивши з прицілу родичеву зброю, і погляд його сказав, що з ним краще не сперечатись. — Я ще не завершив своєї справи, дай нам мирно довести її до кінця.
Чоловік, що виявив таку войовничість, зрозумів, либонь, натяк ватажка й мовчки скорився. Сини, чекаючи пояснень, запитливо дивилися на дівчину. Але вона, ніби задовольнившись тим, що напад на незнайомця відкладено, мовчки, як і годиться скромній дівчині, сіла на своє місце.
Тим часом крайнебо весь час мінилося. Яскраве світло, що сліпило очі, ставало дедалі лагіднішим, спокійнішим, і в міру того, як тьмянішала блискуча оправа, химерна велетенська постать меншала й нарешті набула звичайних розмірів.
Тепер, коли з'ясувалася істина, ватажок переселенців засоромився своєї нерішучості й рушив далі. Однак, спускаючись положистим схилом, він про всяк випадок зняв з плеча рушницю й тримав її напоготові.
Але ця обачність була зайва. Відколи незнайомець так незбагненно з'явився між небом і землею, він ні разу не поворухнувся, не виказав ніяких ворожих намірів. Та хай би він і справді замислив щось лихе, то тепер, коли його можна було добре розгледіти, стало зрозуміло, що це йому було б не до снаги.
Чоловік, що зазнав злигоднів більш як вісімдесятирічного життя, не міг злякати дужого переселенця. А втім, хоч який той був старий і худий, ба навіть виснажений, видно було, що не хвороба, а час наклав свою важку руку на самотнього старого. Він виглядав висхлим, але не безсилим. Ще помітні були м'язи, колись, певне, вельми дужі. Та й уся його постать здавалася такою витривалою, що, коли б не добре знана тлінність людини, можна було б подумати, ніби він далі вже не старітиме. Одяг його складався здебільшого із шкур хутром назовні. Через плече висіли торба для куль і ріг. Він стояв, спершись на незвичайно довгу рушницю, що, як і її власник, прожила, мабуть, довге й важке життя.
Коли подорожні наблизилися до старого на відстань голосу, з трави біля його ніг почулося неголосне гарчання. Мисливський пес, худючий та беззубий, ліниво підвівся із свого схову і струснувся, ніби попереджаючи, що підходити ближче не можна.
— Лежати, Гекторе, лежати! — наказав господар глухим, трохи тремтячим старечим голосом. — Чого це ти, собачко, чіпляєшся до людей, що мирно їдуть у своїх справах?
— Послухай, старий, — звернувся до нього ватажок. — Може, ти знаєш ці місця і скажеш нам, де тут знайти все необхідне для ночівлі?
— Хіба на землі потойбіч Великої ріки стало тісно? — поважно запитав старий, ніби не почувши слів переселенця. — А коли ні, чому я бачу те, чого не сподівався вже більше побачити?
— Ні, правду сказати, землі там ще вистачав для тих, у кого водяться грошенята і хто неперебірливий, — відповів переселенець. — Але, як на мене, там надто полюдніло.
