Кавказький бранець - Пушкін Олександр

Щастя золотого
Вже не зазнать мені тепер;
Твій друг чужий уже для всього.
Для ніжних почуттів умер.

Як тяжко мертвими устами
Цілунки огняні сприймать
І очі, сповнені сльозами,
Холодним усміхом стрічать!
З душею, що запала в тугу,
Під гнітом ревнощів жахних,
Так тяжко думати про другу
В обіймах пристрасних твоїх!..
Коли так ніжно, так поволі
Мої ти поцілунки п'єш
І серце щастю віддаєш,
Забувши про скорботи й болі, —
Я сльози ллю у тишині
Тоді, розгублений, безсилий,
Перед собою, мов у сні,
Я інший бачу образ милий;
До неї всі думки мої, —
Мовчу, не бачу, не вчуваю;
Тебе цілуючи, її
В своїй уяві обіймаю;
Рясні за неї сльози ллю,
В краю чужому одинокий,
І падає відчай жорстокий
На душу змучену мою.

Покинь же, діво, з ланцюгами
Мене в обіймах самоти,
З журбою тихою й сльозами, —
їх розділить не можеш ти.
Почула серця ти признання;
Прощай... дай руку — на прощання.
Не довго дівчини любов
Печалить і в'ялить розлука:
Мине любов, настане скука,
Красуня покохає знов".

Сумна, з розкритими вустами
Сиділа дівчина в нестямі,
Без сліз ридаючи, в очах
Був і докір, і сум, і жах.
Бліда, як тінь, вона тремтіла;
В руці коханого безсила
Була, як лід, її рука;
Нарешті мова, як ріка,
Із уст гарячих полилася.

"Ох, руський, чом не знала я,
Що почува душа твоя,
Коли коханню віддалася!
Не довго на груді твоїй
Я в забутті відпочивала;
З тобою в тишині нічній
Так мало щастя я зазнала!
Невже не повернуть надій,
І сон розвіявся крилатий?
Хоч із жалю, коханий мій,
Мене ти міг би ошукати,
Чуттям удаваним зігріть,
Нещирих пестощів томлінням;
Я б кожен день і кожну мить
Твоїм служила повелінням;
Я б стерегла хвилини сна,
Я б твій оберігала спокій;
Ти не хотів... Та хто ж вона,
Признайся, друже мій жорстокий?
І ти в думках її палких?
Мені близькі твої страждання...
Прости ж і ти мої ридання,
Не смійся з мук моїх тяжких".

Замовкла. Сльози і стогнання
Спинили в грудях серця стук.
Вона в нестерпнім пориванні,
До ніг йому вона востаннє
Припала, мліючи від мук.
І руський тихою рукою
Підвів нещасну і сказав:
"Знайомий з долею лихою,
Я сам любив і сам страждав.
Як ти, взаємного кохання
Не знав я у краю своїм
І, ніби полум'я в тумані,
Під небом гасну я чужим.
Вже не побачу вас, жадані,
Мої далекі береги;
І на кістках моїх в вигнанні
Іржа покриє ланцюги..."

Нічні світила потьмарились;
В імлі прозорій позначились
Верхів'я світлосніжних гір;
Безмовні, опустивши зір,
Вони в журбі німій прощались.

З тих пір самотній і сумний
Кругом аула руський бродить.
Не раз на небосхил блідий
Пекучий день зоря виводить;
За ніччю ніч услід відходить;
На волю все нема надій!
Пролине сарна за кущами,
В тумані пробіжить сайгак, —
Він раптом дзвонить ланцюгами.
Він жде, що з'явиться козак,
Який в нічний аул влітає,
Рабів відважно визволяє.
Він кличе... Все кругом мовчить.
І тільки хвиля бурно рине,
І звір од вигуку людини
В пустелю злякано біжить.

Раз чує руський полонений —
У горах крик розлігсь воєнний:
"До табуна!" Біжать, шумлять,
Вуздечки мідяні дзвенять,
Чорніють бурки, сяють броні,
Осідлані басують коні,
І до нальоту вже аул
Готовий в грізному буянні,
Немов ріки шалений гул.
Летять по берегах Кубані
Бійці збирать криваві дані.

Замовк аул; на сонці сплять
Пси вартові; а діти голі
Шумлять між саклями на волі;
їх прадіди старі сидять,
В тісному колі гомонять;
На фоні снігових верхів
Із люльок дим тонкий синіє.
Дівочий слухаючи спів,
Старече серце молодіє.

Черкеська пісня

1

Верхів'я морок обійняв,
Гримить у річці вал шумливий;
Козак з утоми задрімав,
На спис обпершись незрадливий.
Не спи, козаче: в тьмі нічній
Чеченець ходить, ворог твій.

2

Козак у човнику пливе.
Задумав рибу він ловити.
Козаче, в цвіті юних днів
Ти втонеш, як маленькі діти,
Що в час купаються душний:
Чеченець ходить, ворог твій.

3

На берегах прозорих вод
Цвітуть, пишаються станиці;
Веселий в'ється коловод.
Тікайте, руськії дівиці;
Рятуйся, люде молодий:
Чеченець ходить, ворог твій.

Так молоді співали діви.
Про втечу думав нещасливий,
Та кайданів вага тяжка,
Та бистро в даль пливе ріка...
Аж от померкнув степ заснулий,
Злилися скелі в тьмі німій,
І над хатинами аула
Засяяв місяць золотий;
В півсні олені над водою,
Замовкнув пізній крик орлів,
І глухо лине за горою
Далекий тупіт табунів.

Чийсь крок поволі чути стало,
Майнуло діви покривало,
І от — поблідла і сумна
До нього підійшла вона.
Їй на устах німіють речі,
Поблідла молода краса,
Спадає хвилею коса
На перса пишні і на плечі.
Вона з собою принесла
І пилку і кинджал булатний,
Немов готова йти була
На тайний бій, на подвиг ратний.
І кинувши на бранця зір,
"Тікай, — сказала діва гір: —
Черкес ніде тебе не стріне,
Спіши, не гай годин нічних;
Візьми кинджал: слідів твоїх
Ніхто не знайде в тьмі долини".

І пилку дівчина взяла,
До ніг його вона склонилась:
В залізо врізалась пила,
Сльоза з-під вії покотилась, —
І впали кільця ланцюгів.
"Ти вільний, — голос продзвенів: —
Тікай". Та зір її безумний
Спахнув коханням огняним.
Вона страждала. Вітер шумний
Крутив чадру її, як дим.
"О друже! — крикнув він, — ходім,
Тікаймо звідси, друже милий!
Я твій до смерті, до могили!
Тікаймо вдвох!" — "Ні, руський, ні!
Квітуча юність відбуяла;
Я щастя, я кохання знала,
Та не вернуть того мені!
Кохаєш іншу ти, щасливу!..
Знайди її, люби її;
Про що ж я думаю журливо?
Чом серце рвуть думки мої?..
Я в щасті жить тобі бажаю.
А я? Мій день уже погас.
Прощай — забудь, що я страждаю,
І руку дай... в останній раз".

З воскреслим серцем діві руки
Простяг юнак під вітру спів,
Цілунок огняний розлуки
Кінець любові освятив.
В руці рука, мов занімілі,
Зійшли до річки мовчазні — .
Юнак в шумливій глибині
Уже пливе і пінить хвилі,
До скель добувся кам'яних,
Уже хапається за них...
Враз хвилі глухо зашуміли,
І чути стогін вдалині...
Він глянув... береги ясні,
Клекоче шумовиння біле;
Синіють гір стрімчасті схили;
Але черкешенки нема,
Шукає зір її дарма...
Скрізь мертво... Спить усе глибоко,
Усе туманом повилось,
І в світлі місячнім широко
На річці коло розпливлось.

Він все збагнув. З лицем туманним
Оглянув він в останній раз
Глухий аул з його парканом,
Поля, де бранцем стадо пас,
Де волочив свої кайдани,
Струмок, де він відпочивав,
Де марив з помутнілим зором,
Коли між гір черкес суворий
Про волю в тишині співав.

Над поріділою імлою
Зійшла зоря у небесах.
Вже вільний бранець під горою
Йшов по неходжених стежках.
І перед ним уже в туманах
Російські блискали штики,
І над списами на курганах
Перекликались козаки.

ЕПІЛОГ

Так муза, мрії друг легкий,
До грані Азії літала
І для вінка собі зривала
Кавказу квіти в чарах мрій.
Вона любила дух бентежний
Племен, змужнілих у війні,
І в войовничій їх одежі
Не раз з'являлася мені.
Круг скель блукала посмутнілих
Там, де аулів тишина,
І співи дів осиротілих
В задумі слухала вона.
Любила гори і станиці,
Степи, тривоги козаків,
Кургани і сумні гробниці,
І шум, і ржання табунів.
Відрада віку молодого,
Згадає, може, ще вона.
Моя богиня чарівна,
Кавказу відгуки грізного;
Згадає повість давніх днів,
Мстислава мужнього змагання,
Загибель російських мужів,
Грузинок помсту в час кохання.
Я оспіваю славний час,
Коли на клич війни кривавий,
Що кинув збурений Кавказ,
Піднісся наш орел двоглавий;
Коли над Тереком мутним
Ударив бою перший грім
І гуркіт руських барабанів,
І в куль потоці огнянім
Палкий з'явився Ціціанов;
Згадає ліра чарівна
І Котляревського, героя,
Що наче чорною чумою
Кавказу нищив племена...
Ти вже покинув шаблю мстиву,
Тобі не любий гул пожеж,
В спокої хатнім мовчазливо
У язвах честі ти живеш, —
Ти сам себе так жить зневолив...
Та грізна тінь на Схід лягла!
Схили ж високий сніг чола,
Скорись, Кавказе: йде Єрмолов!..

Замовк у горах крик війни,
Тепер там руський меч владика.
Кавказу гордого сини,
В борні ви гинули без ліку,
Та перемоги наша кров
Вам не дала, як ваші броні,
І гори, і шаблі, і коні,
І дика вільності любов!
Забуде, як народ Батия,
Кавказ огні старовини,
Повік не знатиме війни,
Тугі сагайдаки закриє.
І подорожній помандрує
Без жаху в глибочінь долин
І лиш в переказі почує
Про волі вашої загин.

1820—1821