Одужання - Шмітт Ерік-Емманюель

Мікрокосмос у мегаполісі. Стефані тут не просто існувала, вона відкривала свою потрібність. Години її дня були чітко підігнані, скріплені необхідністю надавати допомогу, візитами, походами до санчастини, вимірюванням температури: звідки ж у неї могла виникнути потреба в іншому житті, що плинуло б деінде?

Відчуття того, що ти приносиш користь, породжувало в неї гордість, яка компенсувала те, чого бракувало. "У мене немає часу думати про себе, у мене надто багато роботи", повторювала вона собі, як тільки відчувала свою самотність.

— Добридень, Стефані, — сказав Карл, усміхаючись, тоді як щойно ввійшовши, вона не промовила ні звуку.

— Доброго дня. Сьогодні ви нарешті зможете прийняти відвідувачів.

— Я цього боюся.

— Чому? Це вас не тішить?

— Буде жарко!

— Тобто?

— На ваш погляд, буде навіть кумедно. Для них чи для мене — трохи менше.

— Хто такі вони?

— Ви не здогадуєтесь?

— Ні.

— Тоді потерпіть, ви побачите цілий спектакль.

Стефані вирішила облишити цю тему і взялася до роботи.

Він усміхався.

Що більше вона клопоталася довкола ліжка, то ширшою ставала його усмішка.

Хоча вона й присягнула, що не ставитиме запитань, все ж не стрималась і вигукнула:

— Чому ви так усміхаєтеся?

— Мною опікується гарненька жіночка…

— Звідки вам знати? Ви ж мене не бачите!

— Я вас чую і відчуваю.

— Прошу?

— З вашого голосу, ваших жестів, з повітря, яке переміщується від ваших рухів, а надто з вашого запаху я вловлюю, що ви гарна жінка. Я в цьому впевнений.

— Базікало! А якщо в мене бородавка на носі чи фіолетова пляма?

— Мене це здивувало б.

— Перевірте!

— Гаразд: у вас є бородавка на носі?

— Ні.

— Фіолетова пляма?

— Теж ні.

— Отож бо! — вигукнув він, радіючи, що виявився правим.

Стефані розсміялась і вийшла.

На відміну від учорашнього, вона віднайшла свою природну життєрадісність і весь день була в доброму настрої.

Після обіду, коли вона по черзі виконувала свої обов'язки в одній за одною палатах, їй стало зрозуміло, що Карл мав на увазі. У кімнаті очікування сім молодих жінок, одна краща за іншу, з ненавистю дивились одна на одну; можна було подумати, що манекенниці чекають на кастинг. Жодна не мала офіційного зв'язку з Карлом, хіба що висока, яскрава, рудоволоса, котра, похизувавшись перед старшою медсестрою титулом "екс-дружини", дістала першість. Решта шість — коханки — тільки знизали плечима, глянувши їй услід, і знову взялися зневажливо роздивлятись одна одну. Чи ж вони лише тепер дізналися про своє існування? Були вони коханками по черзі чи одночасно?

Стефані намагалась перетнути хол якомога частіше, але своєї цікавості так і не вдовольнила. Вставши зі стільця, щоб іти до Карла, вони виконували однаковий маневр: ступивши в коридор, миттєво забували про свій похмурий вигляд, на обличчі проступала тривога, очі наповнювалися слізьми, в руках бгалася хустинка. Оце так актриси! До речі, коли ж вони грали? Коли опановували себе перед іншими, чи коли, тремтячи, підходили до свого коханця? Чи ж бодай колись вони бувають щирими?

Остання зайшла в кімнату о шістнадцятій годині, а за мить вибігла відтіля, голосячи:

— Він помер! Господи, він щойно помер!

Стефані кинулась у палату, підбігла до ліжка, вхопила руку Карла, щоб поміряти пульс, глянула на екрани і вигукнула:

— Замовкніть! Він заснув — тільки й того! Попередні візити його виснажили. В його стані…

Коханка сіла, стиснувши коліна, немовби це могло її заспокоїти. Покусала довгий і червоний ніготь великого пальця, а тоді вибухнула лайкою:

— Негідниці, вони зробили це навмисне! Вони його виснажили, щоб мені не залишилося нічого.

— Послухайте, мадемуазель, перед вами чоловік, який потрапив у страшну аварію, ви, схоже, цього не усвідомлюєте. Ви думаєте лише про себе та про своїх суперниць, це непристойно!

— Вам тут платять за те, що ви його доглядаєте, чи за те, щоби ви читали нам лекції з моралі?

— За те, що доглядаю. Тож прошу вас вийти.

— Ідіть до дідька! Я прочекала чотири години.

— Гаразд. Тоді я кличу охорону.

Манекенниця з буркотінням поступилася перед погрозою і пішла, похитуючись на високих підборах туфель на платформі.

Глибоко в собі Стефані кинула їй "Сучка!" і присвятила себе Карлу: підняла вище ліжко, збила подушки, перевірила крапельницю, зовсім не сердячись, що знову ним заволоділа.

— Нарешті, я можу працювати, — зітхнула вона.

Їй ні на мить не спало на думку, що вона щойно відреагувала, як жінка, що ревнує.

Наступного дня Карл зустрів її з усмішкою.

— То ви вчора таки розважились?

— Що ж такого кумедного тут було?

— Те, що цим жінкам, які палають взаємною ненавистю, довелося терпіти одна одну. Чесно кажучи, я шкодую, що був тут, а не в холі. Чи ж вони не повидирали одна одній волосся?

— Ні, але кімнату очікування перетворили на морозильну камеру. Чи ви чули, як я відіслала останню?

— Останню? Ні. А хто був після Дори?

— Чорнявка на височенній платформі.

— Саманта? Шкода, я хотів би її побачити.

— Ви не могли.

— А що зі мною сталося?

— Ви заснули! Вона подумала, що ви померли.

— Саманта завжди перебільшує.

— Саме це я й дозволила собі їй сказати.

Доки вона ним опікувалася, тисячі запитань роїлися в її голові. Котра з шести коханок була теперішньою? Чи ж він якусь любив? Чого він чекає від жінки? Чи ж він перестрибував від однієї до іншої тільки тому, що обирав їх за фізичними даними і не вимагав нічого більше? Чи його цікавив лише еротичний зв'язок і ніколи триваліші відносини? Чи він перебирає ініціативу з жінками? Чи він завжди покладається на свою фізичну привабливість? Яким коханцем він був?

Немов би відчувши збудженість її думки, Карл зауважив:

— Відчуваю, сьогодні ви чимось занепокоєні!

— Я? Аж ніяк.

— А таки так. Якісь проблеми з вашим чоловіком?

— Я неодружена.

— З тим, з ким ви живете?

— Я ні з ким не живу.

— З вашим хлопцем?

— Саме так. Маю проблему з хлопцем!

Чоловікові, який вважав її чарівною, вона не посміла зізнатися про свою нестерпну самотність і вирішила придумати собі нареченого: принаймні тут, у палаті 221, вона буде нормальною жінкою.

— І чим він завинив?

— Гм? Нічим… Нічим особливим… Просто думаю… думаю, чи він не намірився піти на сторону…

— Ви ревнуєте?

Стефані була спантеличена. Вона не тільки не звикла, щоб її про таке питали, а ще й усвідомила, що вона ревнує до Карла.

Вона мовчала. Він розсміявся.

— Значить, ревнуєте!

— А хто не ревнує?

— Я, хоча волію про це не говорити. Повернімося до вас. Як його звуть?

Стефані хотілося відповісти, але їй на думку спадали лише собачі імена, Рекс, Тітус, Медор, Томмі… В паніці вона зуміла вимовити:

— Ральф!

Звісно, це також собаче ім'я, так звали добермана, який їй зустрічався по дорозі, та вона сподівалася, що Карл не здогадається. Ральфом може називатись і чоловік, хіба ні?

— Ральф геть нерозумний, якщо хочете знати мою думку.

Уф, він проковтнув її брехню…

— Ви його не знаєте.

— Коли зустрічають таку розкішну жінку, як ви, наділену таким запахом, то перше, що роблять — переїздять із нею до нового помешкання. Ви ж кажете, що мешкаєте окремо.

— Не осуджуйте його! Можливо, це я проти…

— А ви проти?

— Ні.

— Значить, підтверджую: Ральф — ідіот. Він вас не заслуговує. Бути на віддалі від жінки з таким запахом…

Стефані запанікувала. Який запах? За двадцять п'ять років вона не уявляла, що виділяє якийсь запах… Вона рефлекторно піднесла руку до носа. Що за запах? Вона нічого не відчувала. Про що це він? Вона не купувала ні парфумів, ні туалетної води. Запах мила? Він хутко зникає… Прального порошку від одягу? Пом'якшувача? Ні, весь персонал лікарні отримував спецодяг з тієї самої пральні. Її запах? Її власний запах? Був він гарним чи кепським? Власне, що це за запах?

Вона помовчала не більше тридцяти секунд і промовила, ледь дихаючи:

— Чим же від мене чути? Потом?

— Які ви кумедні! Ні, я не знаю, як пахне ваш піт. Зрештою, так краще, бо це, напевно, божественно, і надто мене збуджувало б.

— Жартуєте?

— Я стверджую, що у вас п'янкий запах, і якщо Ральф вам ніколи цього не казав, то він безнадійний бовдур.

Повернувшись увечері до своєї квартири, Стефані провела низку дослідів.

Вона затягнула фіранки, роздяглась і, сівши на ліжко, почала до себе принюхуватись. Її ніздрі доторкнулись до всіх доступних частин тіла. Перш ніж піти в душ, вона спробувала повигинатись, потім знову заходилася нюхати. Нічогісінько.

І хоча власна голизна була їй ненависна, вона, так нічого на себе й не накинувши, вдалася до іншого методу: робила різкий поворот, намагаючись уловити свій запах у кільватері руху, відтак, ступивши три кроки, оберталась назад і квапливо, наче виконуючи балетні па, поверталася своїм слідом, чутливо ловлячи носом запах. Попри те, що їй нічого не вдалося вловити, вона отримала задоволення від руху, ось так — із неприкритими стегнами і грудьми.

Сідаючи вечеряти і трохи засоромлена врочистістю тарілки й прибора, одягла пеньюар; однак, у процесі насичення, розгорнула його поли, потім скинула, намагаючись украсти свій запах.

Нарешті, вона взялася досліджувати свою шафу, обнюхуючи білизну, яку вже одягала, порівнюючи її з тією, якої ще не одягала, знову повертаючись до попередньої… Вона щось таки вчувала, але це було практично ніщо, якась невловима, зникаюча субстанція, що одразу щезала, тільки-но їй здавалося, що вона її піймала.

Вона вирішила спати оголеною. Таким чином, прокинувшись, вона зможе відчути свій запах у простирадлах. Одначе, зайнята цілу годину тим, що, перевертаючись із боку на бік, мацала та обстежувала свої форми, дійшла, зрештою, висновку, що голизна її бентежить, одягла піжаму і провалилась у непам'ять.

Наступного дня вона мовчки зайшла в кімнату і, не промовивши ні звуку, підійшла до ліжка.

Минуло півхвилини, і він усміхнувся. А за хвилину прожебонів із ноткою тривоги:

— Стефані?

Їй хотілося б, аби гра тривала довше, але шприц покотився по металевій таці, виявивши її присутність.

— Так.

Він полегшено посміхнувся.

— Ви тут?

— Уже хвилину. Не хотіла вас будити.

— Я не спав. Тепер я розумію, чому невпинно про вас думаю.

Вони гомоніли, доки Стефані перевіряла стан хворого. Вона зважилася на ще один експеримент. Помітивши, що він усміхається, коли вона проходить за ним із витягнутими руками, підійшла ближче, ледь не торкаючись грудьми його обличчя.