Вдаваний принц - Гауф Вільгельм

І сам вершник, і його кінь мали дуже дивний вигляд: здавалося, кінь чи то з упертості, чи від утоми нізащо не хоче йти вперед: спотикаючись на кожному кроці, він ледве трусив повільним підтюпцем, а хазяїн підганяв його руками й ногами.

Лабакан одразу впізнав свою шкапу Мурфу і справжнього принца Омара. Та брехня вже [69] заволоділа його душею, і він вирішив, скільки стане снаги, будь-що відстоювати вкрадені права.

Уже здалеку було видно, що вершник подає якісь знаки, а досягши підніжжя горба, він зіскочив з коня і щодуху кинувся бігти нагору.

— Заждіть! — кричав він. — Заждіть! Хто б ви не були, не дайте себе обдурити безсоромному пройдисвіту! Я принц Омар, і ніхто в світі не сміє зловживати моїм ім'ям!

На обличчях усіх присутніх відбилося велике здивування з такого повороту справи. Особливо вражений був старий король, що розгублено поглядав то на одного, то на другого. Та Лабакан, силкуючись удавати спокійного, промовив:

— Мій ласкавий пане-батьку, нехай не збивають вас із пантелику слова цього бідолахи. Я його знаю: це божевільний підмайстерок одного олександрійського кравця, його звуть Лабакан, і він заслуговує скоріше вашого милосердя, аніж гніву.

Від цих слів принц так розлютився, що, не тямлячи себе, кинувся на Лабакана, але його міцно схопили люди, які супроводили короля. А сам король промовив:

— Справді, мій любий сину, цей нещасний не при своєму розумі. Зв'яжіть його, — звелів він своїм слугам, — і посадовіть на верблюда; може, ми згодом знайдемо, чим йому допомогти.

Палкий гнів принца трохи вгамувався; з плачем кинувся він до ніг короля.

— Моє серце каже мені, що ви мій батько! — вигукнув він. — Ім'ям матері моєї благаю вас вислухати мене!

— Боже праведний, — промовив старий, — знову [70] він починає марити! І як-то людина може дійти до таких безглуздих думок?

З цими словами він узяв Лабакана за руку і разом з ним рушив униз. Спустившися з горба, вони посідали на чудових баских коней, вкритих розкішними попонами, зайняли місце на чолі каравану і рушили в путь. А бідоласі принцу скрутили руки, прив'язали його до верблюда й приставили двох вартових, щоб ті пильно стежили за кожним його рухом.

Старий король, а точніше кажучи султан, був вехабітським володарем і звався Саудом. У нього довго не було дітей, а коли нарешті народився довгожданий син, султан звелів своїм астрологам визначити за зорями його долю, і ті напророкували таке: "До двадцяти і двох років принцові загрожує небезпека бути позбавленим свого сану ворогом". Тоді, щоб уберегти сина від такого лиха, султан віддав його на виховання своєму давньому щирому другові Ельфі-Бею. Довгих двадцять два роки мучився старий батько, чекаючи того дня, коли він зможе знову побачити свого єдиного сина.

Про все це султан розповів дорогою своєму вдаваному синові. Величні манери й поважна поведінка принца були йому дуже до вподоби, і він не приховував своєї втіхи.

Коли караван прибув до султанової держави, — люди скрізь радісно зустрічали його: чутка про повернення принца вже облетіла блискавкою всі міста і селища. На вулицях, якими проїздили султан із принцом, височіли арки з квітів і зелені, стіни будинків були прикрашені яскравими різнобарвними килимами, і всі голосно славили Аллаха та його пророка, які послали їм такого гарного принца. [71]

Все це сповнювало гордовиту душу кравчика безмірною радістю і водночас ще дужче краяло серце справжньому принцові Омару, якого із скрученими руками везли на верблюді в самому хвості процесії. Ніхто про нього не дбав, нікому не було до нього діла в ці дні урочистої зустрічі, призначеної, власне, саме для нього. Всюди лунало ім'я Омара, тисячі голосів радісно вигукували його, і ніхто не помічав того, кому воно справді належало. Лише інколи хто-небудь запитував, кого то везуть зв'язаного, мов злочинця. І незмінна відповідь вартових: "Це божевільний кравчик", — щоразу болісно вражала принців слух.

Нарешті караван прибув у столицю держави, де зустріч була ще пишніша, ніж по всіх інших містах. Султанша, вже немолода, статечна жінка, з усіма своїми придворними дамами дожидала принца в розкішній світлиці палацу. Підлога цієї світлиці була застелена одним суцільним величезним килимом, стіни оздоблені довгими завісами з блакитного шовку, почепленими на великих срібних гаках з допомогою шнурів із золотими китицями.

Коли караван прибув до палацу, вже посутеніло, і в світлиці горіло багато великих різнобарвних ламп, які осявали все довкола ясним, мов удень, світлом. Найбільше ламп було в тій частині світлиці, де стояв трон султанші, зроблений з чистого золота й розцяцькований великими аметистами. До трону вели чотири сходинки. Четверо найродовитіших емірів тримали над головою султанші балдахін з червоного шовку, а мединсь-кий шейх обмахував її віялом з павиного пір'я.

Так дожидала султанша своїх чоловіка й сина. Вона так само не бачила Омара від перших днів [72] його народження, але він так часто ввижався їй у снах і мріях, що вона відразу впізнала б його серед тисячного натовпу. Знадвору почувся гамір: урочиста процесія наближалася до палацу. Загриміли бубни, загули сурми, залунали вигуки натовпу, задзвеніли об кам'яні плити подвір'я кінські підкови. Хода прибулих лунала вже зовсім близько, за порогом. І от розчинилися двері, й між рядами схилених у поклоні придворних швидко пройшов до трону сам султан, ведучи за руку принца.

— Ось, — промовив він, — я привів до тебе того, кого ти так довго чекала!

Та султанша перепинила його.

— Це не мій син! — вигукнула вона. — Це не те обличчя, що показав мені пророк уві сні!

Тільки-но султан хотів дорікнути дружині, що негаразд потурати забобонам, як двері знову розчинились, і в світлицю вітром улетів принц Омар, а за ним вартові, з чиїх рук він вирвався, напруживши всі свої сили. Задихаючись, він упав біля східців трону й промовив:

— Тут я хочу вмерти! Краще звели мене вбити, лихий батьку, бо несила моя далі терпіти отаку ганьбу!

Всі були збентежені цією мовою. Тим часом підбігли вартові і вже збиралися взяти нещасного й знову накласти на нього пута, коли це султанша, яка досі мовчала, вражена несподіванкою, раптом схопилася з трону.

— Зупиніться! — закричала вона. — Оце і є мій справжній син! Я ніколи не бачила його, але впізнала серцем.

Вартові мимоволі випустили з рук Омара, але розлючений султан грізно наказав їм зв'язати божевільного. [73]

— Я тут вирішую, — владно промовив він, — не буде тут суду по жіночих снах, а тільки по безперечних і певних ознаках. Ось мій син, — й султан показав на Лабакана, — бо він приніс мені умовний знак мого щирого друга Ельфі-Бея — його кинджал.

— Він його вкрав! — крикнув Омар. — Він скористався з моєї довірливості й зрадою добув кинджал!

Та султан навіть слухати його не хотів, бо в усіх справах звик покладатися тільки на свій власний розсуд. Він звелів витягти нещасного Омара із світлиці, а сам пішов разом з Лабаканом у свої покої, сповнений гніву на султаншу, свою дружину, з якою він прожив уже двадцять п'ять років у цілковитій злагоді.

А султанша була у великій тузі від того, що сталося. В неї не було сумніву, що серцем султана заволодів пройдисвіт, бо саме того, другого, вона багато разів бачила, як сина у своїх віщих снах.

Коли біль у її серці трохи вщух, вона почала міркувати, що можна зробити, аби довести чоловіку його помилку. Це було дуже важко, бо самозванець, що удавав із себе її сина, мав безперечний доказ — кинджал, а ще ж, як вона вже встигла дізнатися, так багато начувся від Омара про його попереднє життя, що міг грати свою роль, не боячись бути викритим.

Султанша покликала до себе людей, що були разом із султаном коло стовпа Ель-Зеруя, і звеліла їм докладно розповісти, як усе було, а тоді стала радитися зі своїми найдовіренішими невільницями. Вони придумували й відкидали то той, то інший спосіб викрити самозванця; нарешті Мелексала, розумна стара черкеска, запитала: [74]

— Коли я добре дочула, господине моя люба, то той, хто загарбав кинджал, назвав твого справжнього сина Лабаканом, божевільним кравцем?

— Так, це правда, — відповіла султанша, — та що з того?

— А чи не здається вам, — провадила Мелексала далі, — що цей дурисвіт наділив вашого сина своїм власним ім'ям? Коли це так, то я знаю добрий спосіб загнати брехуна на слизьке, тільки хочу вам сказати так, щоб ніхто не почув.

Султанша підставила вухо до вуст невільниці, і та їй прошепотіла тихенько свою пораду. Видно, султанші та порада сподобалась, бо вона тієї ж хвилини пішла до султана.

Султанша була жінка розумна, вона добре знала султанову вдачу і вміла користатися з його вад. Удаючи, ніби вже згодна признати своїм сином того, котрого привіз її чоловік, вона прохала задовольнити тільки одне її бажання. Султан, бажаючи помиритися з дружиною, охоче погодився. Тоді султанша сказала:

— Мені б хотілося влаштувати обом юнакам випробування. Може, хто інший загадав би їм їздити верхи, битися на шаблях або кидати списа, але в цьому кожен щось та тямить. Ні, я хочу дати їм таке завдання, щоб випробувати їхню кмітливість. Нехай кожен з них пошиє кунтуш та штани. І тоді побачимо, хто з них кращий майстер.

Султан засміявся і сказав:

— Чи бач, що надумала! Хочеш, щоб мій син з твоїм божевільним кравцем змагався, хто ліпше вміє штани шити? Ні, це ні до чого!

Однак султанша нагадала чоловікові, що він уже дав їй згоду, і той, бувши хазяїном свого [75] слова, мусив поступитися, хоча клявся і божився, що, хоч би як добре пошив божевільний кравець кунтуша, він нізащо не визнає його своїм сином.

Султан сам пішов до принца й просив його: не перечити примхам матері, яка хоче, щоб він власноручно пошив кунтуша. Простодушному Лабаканові аж серце заграло в грудях з утіхи. "Якщо справа тільки в цьому, — подумав він, — то пані султанша буде мною задоволена".

Були приготовлені дві кімнати — одна для; принца, а друга для Лабакана, — де кожен з них мав показати свій хист. Кожному дали тільки по шматку шовку, ножиці, голки та нитки.

Султану страшенно кортіло побачити, який-то кунтуш зляпає його син. Так само і в султанші серце колотилося в грудях: чи пощастить їй перехитрувати Лабакана, чи ні? Обом було дано на роботу тільки два дні.