Вдаваний принц - Гауф Вільгельм

Жив собі колись в Олександрії бідний кравецький підмайстерок на ім'я Лабакан, і працював він у найкращого майстра в місті. Не можна сказати, щоб Лабакан не вмів орудувати голкою — навпаки, він добре виконував дуже тонку роботу, — і несправедливо було б також назвати його ледарем. А протез щось-таки було з юнаком негаразд — то, бувало, працює кілька годин підряд, не розгинаючи спини, тільки голка в руці виблискує та нитка в'ється, а то — і так, на жаль, бувало частіше сидить, мов скам'янілий, і якісь думки гадає, втупивши очі поперед себе. І таке в нього тоді чудне обличчя робилося, що майстер та всі підмайстерки, дивлячись на нього, тільки зітхали: "Ну, знов наш Лабакан запанів!"

У свята, коли інші люди, помолившись Богові, спокійно розходились по домівках і відпочивали, Лабакан, одягнений у пишне вбрання, на яке він довго стягався, відкладаючи по копійці, виходив з мечеті й гордовито розгулював майданами й вулицями міста. І коли, бувало, стрінеться йому хтось із знайомих та привітається: "Здоров був!" чи "Як ся маєш, друже Лабакан?" — то він тільки махне поважно рукою або ще зрідка головою кивне. Коли іноді майстер, жартуючи, казав йому: "Лабакане, чи [63] не підкинула тебе малим яка принцеса?" — то він: дуже з того радів і відповідав: "А ви теж помітили?" або "Я вже сам давно про це думаю!"

Отак поводився запанілий підмайстерок Лабакан уже досить довго. Хазяїн терпляче зносив усі його дурниці, бо хлопець він був загалом непоганий і робітник тямущий. Та от трапилося так, що султанів брат Селім, їдучи через Олександрію, прислав до майстерні свою парадну одежу, щоб там щось переробити. Майстер доручив цю роботу Лабаканові, бо на тонке показне шитво той був великий мастак.

Коли ввечері і майстер, і підмайстерки пішли додому відпочивати після денної праці, якась непереможна сила потягла Лабакана назад до майстерні, де лишилась одежа султанового брата. Юнак довго стояв у задумі, розглядаючи те розкішне вбрання з оксамиту та шовку і милуючись золотим шитвом. Він не міг подолати спокуси, він мусив приміряти на себе ту одежу, і коли спробував, то вона так йому прийшлась, ніби саме для нього була зроблена. "Чи з мене гірший принц, аніж той? — говорив він сам до себе, походжаючи по майстерні. — Чи не казав наш майстер, що я вродився принцом?" Нап'явши на себе принцові одежу, Лабакан уже не міг інакше й думати, як про те, що він і справді королівський син і що йому треба негайно їхати геть із цього міста, де люди такі дурні, що не можуть розгледіти під шкаралупою бідняка його природженого сану. Лабакану вже здавалося, що цю чудову одежу подарувала йому якась добра фея. Та хіба міг він гребувати таким дорогоцінним дарунком? Звісно, ні. І от він зібрав свої злиденні [64] грошенята, запхнув їх у кишеню і подався в путь. Темна ніч допомогла йому без клопоту минути браму Олександрії.

Усюди, хоч би де подорожував новий принц, він викликав великий подив, бо його розкішна одежа та показна постать ніяк не в'язалися з його пішою ходою. Коли хто запитував про таке диво, то Лабакан із таємничим виглядом відказував, що на те є свої особливі причини. Та, переконавшись, що піша мандрівка робить його людським посміховиськом, він купив собі за дуже малі гроші стару миршаву конячку, якраз по своїй вдачі, і тепер сидів собі на ній тихо та любо, ніколи не намагаючись показати себе майстром верхової їзди, бо таки й справді був нездатний до цього. Одного дня, коли Лабакан помалу тюпав шляхом на своїм Мурфі, — так він назвав шкапину, — до нього під'їхав якийсь вершник і запропонував подорожувати разом: у гурті, мовляв, веселіше, а за розмовою час минає непомітно. То був веселий і жвавий юнак, вродливий та приязний. Він розповів, що звуть його Омаром, що він доводиться племінником Ельфі-Бею, каїрському паші, і подорожує, щоб виконати доручення, яке дав йому дядько перед смертю. Лабакан не розводився так щиро про свої справи, тільки натякнув Омарові, що він високого походження і мандрує задля власної втіхи.

Юнаки сподобались один одному і поїхали далі разом. На другий день їхньої спільної подорожі Лабакан спитав свого супутника, що то за доручення він має виконати, і дуже здивувався, почувши його історію. Ельфі-Бей, каїрський паша, виховував і доглядав Омара з самого малечку, так що той зовсім не знав своїх батька-матері. Коли ж [65] на Ельфі-Бея напали вороги, тричі розгромили його 1 війська, а самого на смерть поранили і він змушений був тікати — лише тоді відкрив він своєму вихованцеві таємницю його походження. Виявилося, що Омар зовсім не племінник Ельфі-Бея, а син одного могутнього короля. Коли він народився, вчені астрологи напророкували йому лиху долю, і король, боячись біди, одіслав хлопчика до каїрського паші, взявши з того клятву прислати сина тоді, як мине йому двадцять і два роки. Ельфі-Бей не сказав Омарові імені його батька, а тільки звелів йому неодмінно прибути на четвертий день місяця Рамадана, коли йому якраз мине двадцять і два роки, до славнозвісного стовпа Ель-Зеруя, що стоїть за чотири дні подорожі від Олександрії. Там Омар повинен показати людям, які стоятимуть біля стовпа, той кинджал, що передав йому Ельфі-Бей, і промовити до них: "Я той, кого ви шукаєте". Якщо вони відповідатимуть: "Слава пророкові, що зберіг тебе від лиха", — юнак мусить піти слідом за ними, і вони відведуть його до батька.

Кравчика Лабакана дуже вразило це зізнання, і відтоді він став позирати на принца Омара заздрим оком. Він нарікав на долю за те, що його супутникові, уже й без того щасливому племіннику могутнього паші, вона таланить удруге й дає ще звання королівського сина, а йому самому, хоч він має в собі все потрібне принцові, ніби на глум дарує низьке походження і звичайне злиденне життя. Він став рівняти себе до Омара і змушений був визнати, що той має в собі багато привабливого: чудові жваві очі, благородне обличчя, привітну посмішку, гарні манери — одне слово, все, що тільки можна вимагати від людської [66] зовнішності. Та хоч як багато веяких переваг знаходив Лабакан у свого товариша, а проте йому здавалося, що королю-батькові ще більше був би до вподоби він, Лабакан, аніж справжній принц.

Такі думки снували в голові підмайстерка цілісінький день і не давали йому спокою навіть уві сні. Прокинувшись уранці й подивившись на Омара, що лежав тут-таки, поруч, і спокійно собі спав, безтурботний і щасливий, Лабакан почув, як у нього знов заворушилася думка чи то хитрощами, чи силою, а здобути те, чого не хоче йому дати немилосердна доля. Кинджал — знак, за яким Мали вгадати принца, — стирчав за поясом сплячого. Лабакан тихенько витяг його, щоб утопити в груди хазяїна. Та миролюбна кравчикова душа жахнулася від думки про душогубство, і він вдовольнився тим, що забрав собі кинджал, осідлав принцового баского коня, і, коли Омар прокинувся й побачив, як його обікрадено в усіх сподіваннях, його невірний товариш був уже на багато миль ближче до Ель-Зеруя.

Це сталося на перший день святого місяця Рамадана, і таким чином Лабаканові лишалося ще чотири дні на подорож до стовпа Ель-Зеруя, добре йому відомого. І хоча до того стовпа було недалечко — щонайбільше два дні їзди верхи, — однак Лабакан поспішав приїхати туди завчасно, боячись, щоб його не наздогнав справжній принц.

Надвечір другого дня Лабакан побачив стовп Ель-Зеруя, який стояв на невеличкому горбі серед широкої долини і був видний здаля, за дві-три години їзди. Лабаканове серце гучно закалатало в грудях. Хоча за два дні він уже [67] встиг обміркувати, як йому слід поводитися в тій ролі, що її він збирався грати, та щось погано було йому на душі з нечистим сумлінням. І тільки думка про те, що він уродився принцом, надавала сили й спонукала його рішуче прямувати до своєї мети.

Вся місцевість навколо стовпа Ель-Зеруя була безлюдна й дика, і новому принцові дуже стали в пригоді ті харчі, що їх він придбав дорогою. Влаштувавшись під невеликою купкою пальм, він ліг біля коня і став дожидати своєї долі.

Опівдні другого дня Лабакан побачив великий караван коней та верблюдів, що рухався до стовпа Ель-Зеруя. Караван спинився в долині, біля підніжжя горба, на якому стояв стовп. Невдовзі там були поставлені розкішні намети, що їх мають тільки багаті паші або шейхи. Лабакан збагнув, що всі ці люди прибули сюди задля нього, і йому закортіло вийти до них ще сьогодні й попишатися своєю владою над ними. Однак він подолав це бажання і вирішив почекати до ранку, а тоді вже й з'явитися в ролі принца, щоб здійснилися його найсміливіші мрії.

Минула ніч, і на сході зайнявся світанок нового дня, найщасливішого дня в житті бідного кравчика, який сьогодні мав стати королівським сином. Правда, сідлаючи коня, щоб їхати до стовпа, він добре розумів, що йде на негарний вчинок, а сумління раз у раз нагадувало йому про горе справжнього принца, позбавленого найдорожчих надій. Та пізно вже було щось міняти, а самолюбство шепотіло йому, що він досить показний для того, аби назватися перед могутнім королем його сином. Підбадьорений цією думкою, Лабакан жваво скочив на свого коня, закликав на допомогу всю свою хоробрість, щоб їхати як [68] слід — учвал, а не підтюпцем, — і менш ніж за чверть години досяг підніжжя горба. Там він зліз з коня, прив'язав його до куща, а сам витяг кинджал принца Омара й подався нагору до стовпа. Там уже стояло шестеро чоловіків, обступивши високого старого пана з королівською поставою. На старому був розкішний, тканий золотом і сріблом кунтуш, підперезаний білою кашеміровою шаллю, а голова його була увінчана чалмою, що аж яріла коштовним камінням і свідчила про багатство й високий сан її хазяїна. Підійшовши ближче, Лабакан низько вклонився старому і нромовив, простягаючи йому кинджал:

— Я той, кого ви шукаєте!

— Слава пророкові, що зберіг тебе від лиха, — відповів той із сльозами радості на очах. — Обніми ж свого старого батька, мій любий сину Омаре!

Добросердий кравчик був дуже зворушений цими словами й кинувся в обійми старого короля, охоплений почуттям радості й сорому водночас.

Та не довго судилось Лабаканові безжурно тішитися щастям свого нового високого становища. Тільки-но старий король випустив його з обіймів, як усі побачили, що долиною до стовпа поспішає якийсь вершник.