І не промовив жодного слова... - Белль Генріх

Як це цікаво!

Час минав повільно. Я звелів Альфонсові повторити правила, продиктував приклади і, курячи, чекав, поки він їх розв'яже. На вулиці було зовсім тихо. Тут, у центрі міста, така тиша, як у малесенькому степовому сільці, коли худобу виганяють на пашу і в селі залишається хіба що кілька хворих бабусь.

— Щоб поділити дріб на дріб, треба чисельник першого дробу помножити на знаменник другого, а знаменник першого — на чисельник другого.

Раптом його погляд зупинився на моєму обличчі, і він сказав:

— А Клеменс одержав з латині четвірку.

Не знаю, чи помітив Альс}юнс, як я здригнувся. Від цих його слів у моїй уяві раптом сплив образ мого сина, синове обличчя — бліде обличчя тринадцятирічного хлопчика — наче навалилося на мене, і я згадав, що він сидить за однією партою з Альс}юнсом.

— Це добре,— насилу вимовив я,— а ти що одержав?

— Двійку,— відповів він, і його невпевнений погляд ковзнув по моєму обличчю, наче він щось шукав. Я відчув, як червонію, і водночас мені стало до всього байдуже, бо в цю мить на мене наринули обличчя — обличчя моєї жінки, моїх дітей, величезні, наче їх спроектували на мене, і мені довелося заплющити очі, коли я мурмотів:

— Далі. Як множиться дріб на дріб?

Він тихо сказав правило й глянув на мене, але слів його я не почув: я думав про своїх дітей, приречених невпинно крутитись у якомусь зачарованому колі — починаючи з пакування шкільного ранця й кінчаючи службою десь у конторі. Моя мати бачила, як я йшов ранком з ранцем за плечима до школи, і Кете, моя жінка, бачить, як ідуть ранком з ранцями за плечима наші діти.

Дивлячись на Альфонса, я втокмачував йому правила дій з дробами, і деякі з них він повторював; урок, хоча й повільно, посувався, і я заробив дві з половиною марки. Я продиктував хлопчикові завдання до наступного уроку, випив останній ковток кави й вийшов до передпокою. Дівчина висушила на кухні моє пальто й берет; допомагаючи мені надягнути пальто, вона всміхнулася. І коли я вийшов на вулицю, то згадав грубувате, добре обличчя дівчини й подумав, що в неї можна було попросити грошей; якусь мить повагавшись, я підняв комір пальта, бо дощ усе ще лив, і побіг до автобусної зупинки, що біля церкви Скорботної богоматері.

Через десять хвилин я вже був у південній частині міста, сидів на кухні, де пахло оцтом, і бліда дівчинка з великими, світло-карими, аж жовтими очима вимовляла латинські слова. А тоді двері з сусідньої кімнати відчинились, і в дверях з'явилося худе жіноче обличчя з великими, майже жовтими очима. Жінка сказала:

— Старайся, дитино, ти ж знаєш, як мені важко дається твоя освіта, та й уроки коштують грошей.

Дитина старалася, я теж старався, і цілий урок ми шепотіли одне одному латинські слова, фрази й синтаксичні правила, хоч я знав, що все це марна справа. Рівно десять хвилин на четверту худа жінка вийшла з сусідньої кімнати, поширюючи навколо себе гострий запах оцту, погладила дівчинку по голівці, подивилася на мене і спитала*

— Як ви думаєте, вона напише? За останню роботу вона одержала трійку. Завтра в них знову буде контрольна.

Я застебнув пальто, витяг з кишені мокрий берет і тихо сказав:

— Безперечно, напише.

І я поклав руку на нелискуче русяве волосся дівчинки, а жінка промовила:

— Вона повинна написати, бо ж вона у мене одна. Чоловік загинув у Вінниці.

На мить я уявив собі брудний, забитий укритими іржею тракторами вокзал у Вінниці, глянув на жінку, і раптом вона набралася духу й сказала те, що збиралася сказати вже давно:

— Маю прохання до вас... Чи не могли б ви зачекати з грішми до...— і перш, ніж вона закінчила фразу, я сказав:

— Можу.

Дівчинка всміхнулася мені.

Коли я вийшов на вулицю, дощ перестав, світило сонце, і великі жовті листки, повільно кружляючи, падали з дерев на мокрий асфальт. Мені найбільш хотілося піти додому, до Блоків, у яких я живу ось уже місяць, але мене весь час пориває братися за непевні справи, витрачати зусилля на те, що, як я сам знаю, не матиме успіху; я міг би попросити грошей у Вагнера, у служниці Бейземів чи в жінки, від якої пахло оцтом, і вони напевно дали б мені хоча б щось, але замість цього я пішов тепер до трамвайної зупинки, сів на одинадцятий номер і, стиснутий промоклими людьми, трясся аж до Накенгейму, відчуваючи, що гарячі сосиски, які я проковтнув замість обіду, підступають мені до горла нудо тою. Приїхавши на Накенгейм, я пройшов через парк, повз занедбані кущі, до вілли Бюклера, подзвонив, і його подруга провела мене до вітальні. Коли я увійшов, Бюклер відірвав смужку газети для закладки, згорнув книжку, яку читав, і, силувано всміхаючись, повернувся до мене Він також поста рів, з Дорою живе вже багато років і їхній зв'язок став нудніший за шлюб. Невблаганність, з якою вони стережуть одне одного, надала їхнім обличчям суворості, вони назива ють одне одного "золотко" й "мишка", сперечаються за гро ші й наче прикуті одне до одного ланцюгом.

Увійшовши зі мною до кімнати, Дора так само відірвала смужку від краю газети, заклала її в свою книжку й налила мені чаю. На столі стояв чайник, лежали шоколадні цукерки й коробка сигарет.

— Дуже мило,— сказав Бюклер,— що ти знову з'явився. Хочеш сигарету?

— Хочу, дякую,— відповів я.

Ми мовчки курили. Дора сиділа боком до мене, і щоразу, коли я повертався до неї, очі мої натикалися на її скам'яніле обличчя, на якому, проте, з'являлась усмішка, як тільки ми зустрічалися з нею поглядами. Вони обоє мовчали, і я теж не промовив ні слова. Погасивши сигарету, я раптом порушив тишу:

— Мені потрібні гроші. Може...

Але Бюклер, сміючись, перебив мене, сказавши:

Виходить, тобі потрібне те, що нам самим потрібно вже давно, я радий допомогти тобі, ти ж знаєш, але грошей...

Я подивився на Дору, й одразу її скам'яніле обличчя розпливлося в усмішці. В куточках її рота залягли гострі складки і мені здалося, що вона затягується сигаретою дужче ніж досі

Ви вже вибачте,— промовив я,— але ж ти знаєш...

Знаю,— сказав він,— нема чого вибачатися, кожен мо же опинитись у скрутному становищі.

Тоді не буду вам заважати,— сказав я, підводячись.

Ти нам зовсім не заважаєш,— відповів він, і з того як раптом пожвавішав його голос, я зрозумів, що він каже це щиро. Дора теж підвелась і, взявши мене за плечі, посадови ла на місце; в її очах я прочитав страх: вона злякалася, що я піду. Раптом я зрозумів, що вони й справді раді мене бачити. Дора простягла мені свій портсигар, налила ще склянку чаю і я сів, кинувши берета на стілець. Але ми й далі мовчали, тільки час від часу перемовлялися словом другим, і щоразу, коли я дивився на Дору, її скам'яніле обличчя розпливалося в усмішці, як мені здалося, щирій бо коли я остаточно підвівся й узяв зі стільця берет, то зрозумів що вони боялися лишитись удвох, боялися книжок, сигарет і чаю, боялися вечора, нескінченної нудьги, яку вони звалили на себе, злякавшись у свій час нудьги подружнього життя.

Через півгодини я вже був у іншій частині міста і, стоячи перед дверима квартири свого давнього шкільного приятеля, натискував на кнопку дзвінка. Я не був у нього більше року, коли завіска на малесенькому вічку дверей відсунулась, я помітив, що його білувате гладке обличчя виражало замішання. Та поки він відчиняв двері, його обличчя встигло прибрати іншого виразу. В коридорі, де було повно пари, що пробивалася з дверей ванної, я почув верещання дітей і різкий голос його дружини:

— Хто там?

З півгодини я просидів з ним у обставленій меблями з зеленою оббивкою кімнаті, де пахло камс^юрою; ми говорили про всяку всячину й курили. Коли він почав згадувати школу, обличчя його ледь-ледь проясніло, а на мене найшла нудьга, і я, випустивши струмінь тютюнового диму прямісінько йому в обличчя, спитав руба:

— Ти можеш позичити мені грошей?

Він анітрохи не здивувався і розповів мені про виплату за радіо, за кухонний бу4>ет, за кушетку та про зимове пальто для жінки, а потім перемінив тему й знову заговорив про школу. Я слухав його, і мене охопило якесь примарне почуття — мені здавалося, наче він розповідає про те, що відбувалося дві тисячі років тому; я уявив собі, як ми поводилися в ті невиразні доісторичні часи: як сварилися з швейцаром, кидали губками в дошку, курили у вбиральнях, і мені здавалося, що то були якісь прадавні курені. Все це було для мене таке чуже й далеке, що я сам злякавсь, підвівся й сказав:

— Ну, тоді пробач...— і попрощався з ним.

Коли ми йшли коридором до дверей, його обличчя знову спохмурніло, а з ванної знову почувся різкий голос жінки, яка щось гукнула йому, я не розчув, що саме; у відповідь він гарикнув кілька слів, що прозвучали приблизно як "облиш, бога ради", і двері за мною зачинилися, а коли, вийшовши на брудні сходи, я обернувся, то помітив, що він відсунув завіс ку з малесенького вічка й дивиться мені вслід.

Я повільно пішов пішки до міста. Знову замрячило, пахло гнилизною й вогкістю, і на вулицях уже горіли газові ліхтарі. Дорогою я випив у пивниці чарку горілки, спостерігаючи за якимсь чоловіком, що стояв біля музичного автомата й кидав у нього монету за монетою, щоб послухати модні пісеньки. Затягнувшись сигаретою, я випустив струмінь диму над прилавком, подивився в поважне обличчя господині, над якою, як мені здалося, висіло прокляття, розплатився й пішов далі

З руїн будинків стікали на тротуар каламутні потоки дощової води, забарвлені в жовтуватий або брунатнуватий колір, а коли я проходив під риштованням, на моє пальто закапало вапно.

Я увійшов до домініканської церкви, сів і спробував моли тися. У церкві було темно, і біля сповідалень стояли невеличкі групки людей — чоловіки, жінки й діти. На вівтарі горіли дві свічки, горіли також червона незгасна лампада й малесенькі лампочки у сповідальнях. І хоч я змерз, а пробув у церкві майже цілу годину. Із сповідалень чулося лагідне мурмотання; коли хтось виходив звідти і, затуляючи обличчя руками, йшов до бокового вівтаря, люди підступали ближче. Я побачив розжарені до червоного дротини рефлектора, коли один з патерів, відчинивши двері сповідальні, подивився, скільки ще людей чекало сповіді. На обличчі його відбилося розчарування, бо людей було багато — чоловік дванадцять, він пішов назад до сповідальні, і я почув, що він вимкнув рефлектор.