Казка про ріпу - Буличов Кір

А ще за годину мене розбудив Родрігес і запитав, коли я бачив Теодора Поляновського.

— Його немає в кімнаті. І ніде на території немає.

— Потицяється в шахті, повернеться, — сказав я. — Там Ахундов. Не пустить.

— І все-таки...

Словом, я одягнувся і, проклинаючи энтомологію, пішов до підйомника, щоб дізнатися, чи не бачив Ахундов, який чергував того вечора, Теодора.

Ахундов Теодора не бачив. З простої причини. Ахундов був виключений. Певно, Теодор підійшов до нього ззаду, приклав до носа ганчірку, просочену наркотиком, і Ахундов заснув. Винні ми самі. Звикли, що тут усіляка живність з'являється лише влітку, і поки пагін не піде, побоюватися нам нічого, та й хто з доброї волі полізе в шахту? Ахундов сидів перед входом, милувався зірками і ніяк не підозрював, що на нього зроблять такий замах.

Довелося викликати Родрігеса і доктора, щоб привести Ахундова до тями.

І тоді Родрігес сказав:

— Просто не уявляю, що тепер робити, — і подивився на мене.

— А яке останнє зведення? Може, він сам вибереться?

— Зведення нікуди не годиться. Та й сам чуєш. Не перший сезон тут.

Я й сам чув, як з-під землі йшов гул. Шахта набирала силу, почався рух соків.

— Тоді я піду, — сказав я.

— Кого з тобою послати? — запитав Родрігес.

— Нікого. Одному простіше.

— А то я з тобою піду.

— У тебе досвіду немає. До того ж, поки тебе готуватимемо, запізнимося. А у мене все готово. Я з ранку в гори збирався, в печеру, мені тільки скафандр натягнути, і я пішов.

— Ти вже вибач, Лі, — сказав Родрігес.

— Я сам винен, — сказав я. — Ти просив за ним доглянути.

Двері підйомника були зламані чисто. Я б так не зміг.

Я перевірив скафандр, узяв запасний балон і маску для Теодора, мотузки, ножі, льодоруб. Родрігес ляснув мене по шолому. До світанку залишалося години дві, і ми сподівалися, що вода не піде, хоча упевненості в цьому не було. Родрігес з Ахундовим залишилися вгорі на зв'язку. Доктор пішов розбудити Сінгха і покликати його сюди про всяк випадок з другим скафандром.

Я увійшов до підйомника, і Родрігес помахав мені, показуючи, щоб я не затримувався. Затримуватися мені самому не хотілося. Мені ще не доводилося потрапляти в шахту, коли йде вода.

Дивно було спускатися самому — завжди спускаєшся зі зміною. Стіни головного стовбура поблискували під променем шоломового прожектора. Вміст соку в породі був більшим від норми. Нудотний запах наповнював шахту, звичний, не дуже приємний запах, яким ми всі, здається, просочені навіки. Навіть крізь гудіння підйомника чутні були зітхання, шурхоти, немов за стінами ворушилися живі істоти, вимагаючи, щоб їх випустили на волю.

Внизу, в центральному залі, я постояв з хвилину, міркуючи, куди цей Теодор міг попрямувати. Тунель, що вів на захід, навряд чи міг спокусити ентомолога. Надто вже він був обжитий, вичовганий і широкий. Я не знав, чи є у нього хоча б ліхтар. Найпевніше є. Він виглядає людиною передбачливою.

Зі стін стікала вода, і підлога центрального залу була вкрита водою сантиметрів на п'ять. Я опустив забороло шолома і ввімкнув зв'язок.

— Як у тебе справи? — запитав Родрігес.

— Багато води, — пробурчав я.

Великий плоскотіл вивалився із стіни і поспішив до підйомника, немов хотів врятуватися з його допомогою. Плоскотіл голосно чалапав по воді, і я погрозив йому льодорубом, щоб він поводився попристойніше.

— Куди далі підеш? — запитав Родрігес.

— По новому стовбуру. Він іде вниз, а, напевно, твій ентомолог розсудить, що так він швидше пробереться в нетрі шахти. Його ж куди щонайглибше понесе.

— І ближче до центру, — сказав Родрігес. — Він вчора мені влаштував великий допит, я йому здуру показав плани. Він не приховував, що хоче шукати своїх лялечок у головних судинах.

— Ще чого не вистачало, — сказав я з серцем. — Там же потоп.

Тим часом я йшов по новому стовбуру, спускаючись і ковзаючи по солодкій масі породи, іноді переходячи на нерозібрані ланки транспортера.

— Родрігес, це яка бригада тут залишила метрів п'ятдесят транспортера?

— Я знаю, — сказав Родрігес. — Вони мене намагалися переконати, що тут периферія і немає сенсу тягати туди-сюди тягар. Я їм дозволив. В якості експерименту.

— Після такого експерименту доведеться везти із Землі новий транспортер.

— Гаразд уже, — виправдовувався начальник, — не можна не ризикувати.

— Їм просто ліньки було виволікувати устаткування. Ось і весь експеримент.

Я був у препоганому гуморі, Родрігес це розумів і на моє бурчання більше не реагував.

Мені заважала йти всіляка живність. Взимку мешканці шахти сплять або тихенько риють свої ходи в породі. А зараз... Деякі їх них були вельми злобної вдачі і страхітливого вигляду. У скафандрі вони мені безпечні, але ж Теодор пішов практично голим. Начебто смертельно небезпечних звірів у нас в шахті не водилося — торік приїжджали біологи, різали їх, дивилися. Але як зараз пам'ятаю — Ахундов наступив на одну суничку, тиждень лежав — нога мов колода.

Штрек повернув ліворуч, пішов униз. Цей штрек був розвідувальним. Він вів до великої порожнини майже в центрі родовища. Порожнина була природна, ми думали, як би її використати, але неподалік проходили головні судини, і ми залишили порожнину як є, щоб не пошкодити родовище.

Я йшов штреком, по заборолу шолома стікала вода, і доводилося весь час витирати її, щоб не загусла. Прожектор був ненадійний — безліч бліків сліпили і заважали дивитися вперед.

Я раптом подумав: "Що за дурість, навіщо ми називаємо речі не своїми іменами? Адже коли прийшли сюди перші розвідники, вони називали речі простіше. Родовище — ріпою, наприклад. Це вже ми, промисловики, наклеїли на ріпу офіційну кличку: родовище".

Коли мені запропонували сюди поїхати, я спочатку сприйняв цю шахту як справжню. Коли мені пояснили, відмовився навідріз. А потім мене взяла цікавість, і я все-таки поїхав. І не жалкую. До всього звикаєш. Робота як робота. І сама планета мені подобається — суцільна біла пляма. Хоча, звичайно, шахта — головне тут диво. Я, пам'ятаю, якось намагався пояснити Люцині, що це все означає:

— Уяви собі, люба, планету, на якій пори року змінюються в два з гаком рази частіше, ніж у нас. Неподалік від екватора на ній обширна рівнина, оточена горами. Клімат там страшенно континентальний. Взимку ні краплі вологи. І морози градусів до ста. Що, ти думаєш, роблять там рослини взимку?

Люцина морщила свій прекрасний лоб:

— Напевно, вони скидають листя.

— Це не допомогло б.

— Знаю, — заявила Люцина. Їй так хотілося бути розумницею. — Не підказуй. Вони засихають і ховають насіння в землю.

— Ускладнюємо завдання. Літо коротке, менше місяця. За цей час рослина повинна завершити цикл розвитку, дати нове насіння...

— Знаю, — перебила Люцина. — Вони дуже швидко ростуть.

— Тепер я зведу воєдино всі твої теорії і навіть доповню їх. Отже, уяви собі дуже велику рослину. Таку, щоб корінням вона могла дістати до води, яка знаходиться тут глибоко під землею. Це коріння не тільки насоси, які помпують воду до стебла, але й комора, де зберігаються поживні речовини. Виходить ріпа. Тільки діаметром в півкілометра.

— У півкілометра! — вигукнула Люцина і розвела руками, щоб уявити собі, як це багато.

— Тепер, — продовжував я, — рослина може спокійно відмирати на зиму. Основна її частина живе сотні років, лише під землею. І як тільки настає весна, вона дає нові пагони, і ріпа годує і поїть їх. А наша шахта — усередині ріпи. І ми риємо свої ходи в ній, мов хробаки. Але ми розумні хробаки, тому що намагаємося не порушувати головні судини, якими надходить волога до рослини. Років через три переходимо до іншої рослини. У долині їх сотні, хоча й знаходяться одна від одної вони на відстані декількох кілометрів. Є ріпи молоденькі, вони з триповерховий будинок, є й ріпа-старожил, одну знайшли діаметром більше кілометра.

— Ф-ф, як хробаки, — наморщила носик Люцина.

— Коли настає літо, в долину спускаються хижаки, а влітку вони вибираються на поверхню. Для них ріпа лише зимовий притулок. Є у нас там, наприклад, метелики дивовижної краси, крила у них до півметра. Ми їх зовемо райдужницями.

— Хочу такого метелика, — відразу сказала Люцина.

— Постараюся дістати, — пообіцяв я. — Але для нас головне не метелики, а наша продукція. Це щільна, багата цукром, вітамінами і білками маса, яку тут-таки консервують або сушать. Ми годуємо всю планету і сусідні бази, ми навіть на Землі ріпу виводимо. Вона йде і на потреби парфюмерії, вона потрібна медикам — ти, напевно, читала...

— Звичайно, — поспішила відповісти прекрасній Люцина.

І я їй не повірив.

І ось я йшов по вузькому штреку саме в той день, коли в шахту спускатися не можна. Почалася весна. Через день, а може, раніше судини ріпи почнуть помпувати вгору воду і соки. У такий період шахта закривається, з неї вивозять устаткування, і, поки не припиниться ріст пагонів, у нас відпустка. Зазвичай вона триває тижнів два-три. А цей божевільний ентомолог, замість того, щоб почекати місяць, кинувся сюди сам, без скафандра, у пошуках якихось лялечок.

Виявилось, я йду правильно. Я повідомив Родрігесу.

— Хуане, тут лежить розітнута поспішайка. Він тут проходив.

Поспішайка була страшненькою на вигляд, такі нам часто зустрічалися, ми до них звикли, з їх важких, виблискуючих жвал хлопці робили ножі та інші сувеніри. Я сам привіз якось Люцині такий ніж. Вона його тут-таки викинула, як дізналася, що це жвали якоїсь гусениці.

Зайти він далеко не міг. Я був у черевиках, які не дуже ковзали по липкій підлозі, я знав, куди йти, нарешті, я не шукав нічого, окрім Теодора, і не досліджував гусінь дорогою.

Йти ставало все важче. Із стелі падали краплі, кожна наповнила б склянку солодким соком, під ногами хлюпало. Стіни штреку прогиналися під натиском води. Ріпа гула, радіючи весні. І десь у цій липкій безодні бродив Теодор, причому з кожною хвилиною його порятунок ставав все більш проблематичним.

Назустріч мені повзли і бігли личинки, плоскотіли, манги, поспішайки, сунички — все ті жителі ріпи, що влітку не виходять назовні, відсиджуються всередині, на безкоштовному харчі. Біженці йшли суцільним потоком, прагнучи відійти якнайдалі від центрального стовбура. Вони-бо вже знали, коли їм слід тікати. Я розсовував їх черевиками. Велика чорно-оранжева леопардова манга підвела голову і здивовано подивилася мені услід, подумавши, певно: от дурень, куди йде? Звідти наш брат підземний житель живим не повертається.

Я розраховував відшукати Теодора в порожнині, але знайшов там лише сліди його недавнього перебування.