Казка про ріпу - Буличов Кір

Кір БУЛИЧОВ

КАЗКА ПРО РІПУ

Я привіз Люцині "полянку". Побачивши цей подарунок, Люці сіла на канапу і довго сиділа в повному заціпенінні. Немає нічого приємнішого, ніж робити подарунки. Від яких людина ціпеніє. Я сів навпроти і розглядав Люцину, сповнений марнославства, і чекав, поки вона отямиться, щоб повідомити мені мої життєві плани на найближчі дні.

— Полянка, — сказала Люцина оксамитовим голосом. Вийшло "польанка" — витончено й ніжно.

— А ти знаєш, чому "полянка"? — запитав тоді я.

— Ні. Напевно, тому що гарно, напевно, тому що на ній візерунки переливаються, мов квіти на полянці, як галявка в лісі...

— Нічого подібного. Цього метелика назвали за ім'ям Теодора Поляновського, Теодора Федоровича, таке ось дивне ім'я.

— Так? — сказала Люцина неуважно, погладжуючи тонкими, довгими пальцями ніжний ворс полянки. — Це цікаво. Польановський.

Їй це було абсолютно нецікаво, вона знов заціпеніла, а мені хотілося розповісти Люцині про Поляновського, мені хотілося довести їй, що Поляновський негарний, нудний і докучливий, необачний і навіть дурний. Що його відрізняє від решти смертних дивовижна наполегливість, завзятість мурашки, чіпкість бульдога і здібність до самопожертви заради справи, навіть якщо це для інших смертних і яйця виїденого не вартує. Хоча хто може розсудити, що важливіше на нашому переплутаному, складному світі? Добре було жити в тихому, провінційному двадцятому столітті, коли все було ясно, Ньютона уважали за авторитет і Евкліда вивчали в школах, коли люди пересувалися з черепашачою швидкістю на літаках, а на маленьких полустанках пригальмовували ледачі поїзди. Тепер про тиху гладінь того часу можуть лише мріяти бабусі, а внуки, як і належить онукам, не дослухують повільних розповідей бабусь, втікають, відлітають... Напевно, я старію, інакше чого це мене тягне в спокійне минуле?

Поляновський поєднував у собі швидкість і рішучість нашого часу з наполегливою послідовністю минулого століття. Він ідеал, що випав з часу і дивом тримався в просторі. Дивом, але з якою хваткою!

Мене викликав до себе начальник шахти Родрігес і сказав:

— Лі, до нас приїхав гість. Гостю треба допомогти. Поведеш його в шахту?

— Пізно, — відмовився я. — Відучора шахта закрита, і ти знаєш про це краще за мене. З дня на день піде вода.

— Особливий випадок, Лі, — пояснював Родрігес, прикриваючи праве око. — Познайомся.

І тут я побачив у кутку чоловіка, який сидів, склавшись, напевно, втричі, і дивився в землю. Та перше враження було оманливим. Він тільки чекав моменту, щоб кинутися в бій. Він уже зломив непохитного Родрігеса і мав намір пригнітити мене.

— Здрастуйте, — привітався він, розгинаючи один за одним не за розміром підібрані суглоби. — Мене звуть Поляновський, Теодор Федорович. Чули?

Він не сумнівався, що я чув. Я не чув. У чому й зізнався.

— А ось я про вас чув, — вимовив він з деякою образою. — Родрігес сказав мені, що ви найкращий розвідник у шахті, що ви знаєте її мов свої п'ять пальців. І що вам зараз нічого робити, правильно?

— Начальникові краще знати, — сказав я.

— Тепер, коли я вас побачив, я теж в цьому не сумніваюся, — оголосив Теодор голосом екзаменатора. — І я на вас сподіваюся.

Я обернувся до Родрігеса і зобразив на обличчі цілковитий подив. Цей Теодор мені не сподобався. І взагалі у мене був вільний тиждень, я мав намір з'їздити в гори.

— Ви чуєте, — сказав Теодор, уткнувши в мене могутній ніс, якому було тісно на надто вузькому обличчі. — Я на вас сподіваюся. Ви моя остання надія. Родрігес чомусь не бажає пускати мене в шахту самого.

— Ще чого не вистачало, — сказав я. — Ви звідти живим не виберетеся.

— Я вас попереджаю, — заявив тоді Теодор, — що все одно піду в шахту. Хоч сам. І якщо я там загину, вся відповідальність, я маю на увазі моральну відповідальність, ляже на вас.

Він витяг з кишені величезну долоню, відігнув масивний вказівний палець, щоб тицьнути ним у Родрігеса. І в мене.

— Даруйте, професоре, — сказав Родрігес з невластивим йому пієтетом. — Якби заздалегідь знати про ваш приїзд, ми б попередили, що у жодному випадку не даємо згоди на спуск у таку пору року. Прилітайте до нас через три місяці. Все буде нормально.

— Мені нічого тут робити через три місяці, і ви про це знаєте, — сказав Теодор. — Мені потрібно побувати в шахті сьогодні або завтра.

— Але ж вода ж піде! — вигукнув я.

Мені стало шкода Родрігеса. Він ні в чому не винен. І покликав мене, щоб хтось міг підтвердити, що в шахту спускатися неможливо.

— Я встигну, — заперечив Теодор. — Я бував у значно гірших халепах. Ви не уявляєте. І завжди повертався. Я ж на роботі.

— Ми всі на роботі, — сказав я.

Родрігес перебирав на столі якісь папірці. Боротьба з Теодором лягла на мої плечі.

— Але якщо я не піду в шахту, то не відбудеться відкриття.

— У нас у шахті вже всі відкриття зроблені.

— Так? Що ви тямите в энтомологии?

— Нічого.

— Тоді як ви можете стверджувати, що все відкрито?

Він розкрив теку, що покоїлася у нього під пахвою. Там, між двома аркушами прозорого пластику, лежав, немов велика коштовність, шматок крила метелика. З долоню, не більше. Він був глибокого синього кольору, але я ж бо знав, що варто повернути його на декілька градусів — і виявиться, що він оранжевий, а якщо повернути далі, то він позеленіє, потім спалахне червоним золотом.

— Знаєте, що це таке? — запитав Теодор.

Мені не подобався його екзаменаторський тон.

— Знаю, — відповів я. — Чом не знати. Це метелик, його називають у нас райдужницею. І іншими іменами.

— Ви його самі бачили?

— Сто разів.

— Що ви про нього знаєте?

— Нічого особливого. Живе на деревах.

— Розмір?

— Вони високо літають. Ну, до півметра в розмаху крил.

— А скільки крил?

— Два, чотири? Не рахував.

— Вісім, — сказав Родрігес, не відриваючись від папірців. — І шість пар ніг. Мені одного разу хлопці принесли. Я хотів зберегти, відвезти додому, але міль з'їла.

— Ви можете мені спіймати хоча б один екземпляр? — запитав професор.

— Коли ж? Зараз їх немає. Будуть дерева, будуть і метелики. Тому вам і радять приїхати через три місяці. Намилуєтеся собі на втіху. Тільки смердять вони сильно. Гірше від нашатирю.

— Дарма, — відмахнувся Теодор. — Пахне — не пахне, яка до цього справа науці, якщо в жодній колекції світу немає цілого екземпляра. Якщо ніхто не знає життєвого циклу цієї істоти, якщо лише в мене є ідеї з цього приводу...

— То навіщо ж у шахту лізти?

— Послухайте, а ви не замислювалися, звідки з'являються ваші райдужниці?

— З ріпи. Звідки ж іще?

Моє твердження ввергло нашого гостя в повну розгубленість.

— Ви так гадаєте? Ви самі здогадалися чи бачили?

— Їм нізвідки більше братися, — сказав я.

— Тоді ходімо в шахту. Ми там знайдемо лялечок.

— І що далі?

— Далі? Ми розводитимемо райдужниць на Землі. Ви знаєте, що являє собою матеріал, з якого зроблені ці крила? Це ж найгарніший, найміцніший, просто неймовірний матеріал!

Родрігес витягував зі стосу паперів метеозведення на найближчі дні.

— Погляньте, — сказав він Поляновському. — Температура вже піднялася вище від норми. Почався рух соків. Сьогодні опівдні рівень сонячної радіації сягне критичного. Ви бачите, я пішов вам назустріч, викликав Лі і, нічого не розповідаючи йому, запропонував спуститися в шахту. Його думка збігається з моєю. Отож питання закрите. Завтра ви подивитеся на появу пагонів — видовище, скажу я вам, виняткове, приїжджають оператори, художники. Потім ви спіймаєте метеликів, і ми в цьому вам із задоволенням допоможемо.

— Зараз мені потрібні не метелики. Необхідно відшукати ранні стадії метаморфозу. Коли почнеться літ метеликів, буде пізно. Невже ви не розумієте?

— Все розумію, але в шахту не пущу, — сказав Родрігес остаточно.

І потягнувся до селектора, тому що й справді з хвилини на хвилину мають з'явитися гості, їх треба було розміщати: кожен упевнений, що саме він головна фігура на торжестві.

— Космодром? — запитав Родрігес. — Другий із Землі ще не прибув?

— Я потраплю в шахту. І не думайте, що зможете мене зупинити. Мене намагалися зупиняти куди сильніші особи, ніж ви.

— І як? — запитав Родрігес, який також відносив себе до сильних осіб.

— Нічого не вийшло.

Теодор захрумтів суглобами, розвернувся і зробив неймовірної довжини крок, що виніс його з кімнати.

— Ви добре влаштувалися? — запитав йому услід Родрігес голосом гостинного господаря.

Поляновський нічого не відповів. Родрігес обернувся до мене:

— Ти за ним доглянь. Він і справді може туди полізти.

— Біля шахти черговий.

— І все-таки підстрахуй.

Я пішов. Над долиною, голою, сірою, нудною до огиди, висіла холодна пилюка. У западинках лежав іній. Наближався вечір. У повітрі була якась тривога, напруга, які завжди передують вибуху весни. Над долиною дув вітер, і курява здіймалася біля куба шахтних підйомників, засипала під'їзні шляхи і валом скупчувалася біля кільця сушильної фабрики. У темніючому небі виникла зеленувата смуга — сідав корабель. До космодрому двісті кілометрів. Мені страшенно кортіло туди. Мене тягнула сама атмосфера космомістечка, де багато незнайомих людей, де метушня і шум, куди падуть з неба новини. Я повернувся до Родрігесу і запропонував йому з'їздити на космодром по гостей. Все одно комусь доведеться гнати туди всюдихід.

Повернувся я з космомістечка пізно, було майже темно, місяці, а їх тут штук тридцять, по черзі викочувалися з-за обрію і мчали по небу. Я пройшов до шахти, подивитися, чи все гаразд. На вершині пагорба, біля майбутнього стовбура, я знайшов хлопців з першої зміни. Вони оточили горбик і сперечалися, чи піде завтра паросток. Горбик підріс за день, був уже заввишки з мене. Я сказав, що завтра паросток ще не піде, і мені повірили, тому що я тут уже п'ять сезонів і ходжу у ветеранах. Теодора я за вечір ніде не бачив і, по правді сказати, забув про нього. І я пішов спати.

Паросток мене мало цікавив. Я бачив це вже п'ять разів. Врешті-решт навіть найчудовіше видовище, заради якого люди пролітають півгалактики, може набриднути. Для них це диво — для мене робота. Я почав збиратися в гори. У горах я знав одну печеру, де на стінах були чудові кристали смарагду. Я хотів привезти друзу Люцині. До гір добиратися півдня, та ще печерою йти день, не менше.

Я влігся спати години о другій ночі.