Війна і мир - Толстой Лев
Француз-лікар, який стояв без засвіченої свічки, спершись на колону в тій шанобливій позі інозелухя, яка показує, що, незважаючи на відмінність вір, він розуміє усю важливість чиненого обряду і навіть схвалює його,— нечутними кроками людини в усій силі дозрілих літ підійшов до хворого, взяв своїми білими тонкими пальцями його вільну руку з зеленої ковдри і, одвернувшись, став щупати пульс і замислився. Хворому дали чогось випити, заворушились біля нього, потім знову розступились по місцях, і служба божа половилася. Під час цієї перерви П'єр помітив, що князь Василь вийшов з-за своєї спинки стільця і з тим самим виглядом, який показував, що він знає, що робить, і що тим гірше для інших, якщо вони не розуміють його, не підійшов до хворого, а, пройшовши повз нього, приєднався до старшої княжни і з нею разом попростував у глибину спальні до високого ліжка під шовковими завісами. Від ліжка і князь і княжна обоє зникли в задніх дверях, але перед кінцем відправи одне за одним повернулися на свої місця.
П'єр звернув на цю обставину не більше уваги, ніж на всі інші, раз назавжди вирішивши в своїй голові, що все, що чинилося перед ним нинішнього вечора, було конче потрібне.
Звуки церковного співу припинилися, почувся голос духовної особи, яка поважливо поздоровляла хворого з прийняттям таїнства. Хворий лежав так само мертво й нерухомо. Круг нього все заворушилося, почулися кроки й шепоти, з яких шепіт Анни Михайлівни вирізнявся з усіх.
П'єр чув, як вона сказала:
— Неодмінно треба перенести на ліжко, тут ніяк не можна буде...
Хворого так обступили лікарі, княжни та слуги, що П'єр уже не бачив тієї червоножовтої голови з сивою гривою, яка, незважаючи на те, що він бачив і інші обличчя, ні на мить не виходила в нього з-перед очей за весь час відправи. П'єр догадався по обережному рухові між людьми, які обступили крісло, що вмираючого піднімали й переносили.
— За мою руку тримайся, упустиш так,— почув він зляканий шепіт одного з слуг,— знизу... ще один,— гомоніли голоси, і важкі віддихи й переступання ногами стали хапливішими, наче тягар, який вони несли, був над силу їхню.
Ті, що несли, між якими була й Анна Михайлівна, порівнялися з молодиком, і він на мить з-за спин та потилиць людей побачив високі, гладкі відкриті груди, оііасисті плечі хворого, які люди підняли вгору, тримаючи його попід пахви, і сиву, кучеряву лев'ячу голову. Голова ця, з незвичайно широким лобом і вилицями, з гарним хтивим ротом і величним холодним поглядом, не була спотворена близькістю смерті. Вона була така сама, якою знас її П'єр три місяці тому, коли граф відпускав його до Петербурга. Але голова ця безпорадно похитувалась від нерівних кроків тих, що несли, і холодний байдужий погляд не знав, на чому зупинитися.
Минуло кілька хвилин метушні біля високого ліжка; люди, які переносили хворого, розійшлися. Анна Михайлівна торкнула П'єра в руку і сказала до нього: "Venez" х. П'єр разом з нею підійшов до ліжка, на якому в святочній позі, що, очевидно, пов'язувалася з тільки-ось учиненим таїнством, було покладено хворого. Він лежав, високо спираючись головою на подушки. Руки його були симетрично викладені на зеленій шовковій ковдрі долонями вниз. Коли П'єр підійшов, граф дивився просто на нього, але дивився тим поглядом, смисл і значення якого не можна зрозуміти людині. Або цей погляд зовсім нічого не говорив, крім того, що поки є очі, треба ж дивитися будь-куди, або він говорив занадто багато. П'єр зупинився, не знаючи, що йому робити, і запитливо оглянувся на свою керівницю Анну Михайлівну. Анна Михайлівна, зробила йому квапливий знак очима, показуючи на руку
1 "Ходімо".
хворого і губами посилаючи їй поцілунок. П'єр, старанно витягаючи шию, щоб не зачепити за ковдру, виконав її пораду, поцілувавши ширококосту і тілисту руку. Ні рука, ні жоден мускул графового обличчя не здригнулися... П'єр знову запитливо подивився на Анну Михайлівну, питаючи, що йому тепер робити. Анна Михайлівна очима показала йому на крісло, що стояло біля ліжка. П'єр слухняно почав сідати в крісло, питаючи очима, чи те він. зробив, що треба. Анна Михайлівна схвально кивнула головою. П'єр знову прибрав симетрично-наївну позу єгипетської статуї, жалкуючи про те, що незграбне і товсте тіло його займало так багато місця, і напружуючи всі душевні сили, щоб здаватися якомога меншим. Він дивився на графа. Граф дивився на те місце, де було П'єрове обличчя в їой час, коли він стояв. Анна Михайлівна являла в своєму виразі свідомість зворушливої важливості цієї останньої хвилини побачення батька з сином. Це тривало дві хвилини, які здалися П'єру годиною. Раптом крупні мускули і зморшки графового обличчя почали сіпатися. Сіпання посилювалось, гарний рот скривився (П'єр лише в цю мить зрозумів, якою мірою батько його був близький до смерті), з перекривленого рота почувся невиразний хрипкий звук. Анна Михайлівна старанно дивилася в очі хворому і, намагаючись вгадати, чого йому треба, показувала то на П'єра, то на питво, то пошепки питально називала князя Василя, то показувала на ковдру. Очі й обличчя хворого виявляли нетерплячку. Він зробив зусилля, щоб глянути на слугу, який безвідхідно стояв біля узголів'я ліжка.
— На другий бочок повернутись хочуть,— прошепотів слуга й підвівся, щоб повернути обличчям до стіни важке графове тіло.
П'єр встав, щоб^ допомогти слузі.
У той час, як графа перевертали, одна рука його безпорадно запала назад, і він зробив даремне зусилля, щоб перетягти її. Чи помітив граф той вражено-зляканий погляд, яким П'єр дивився на цю безживну руку, чи яка інша думка майнула в його вмираючій голові у цю хвилину, але він дивився на неслухняну руку, на вираз жаху в П'єровому обличчі, знову на руку, і на лиці його з'явилася квола, страдницька усмішка, яка так не пасувала до його рис обличчя і в якій відчувалася ніби іронія над його власним безсиллям. Несподівано побачивши цю усмішку, П'єр відчув, як щось здригнулося в грудях, защипало в носі, і сльози затуманили його зір. Хворого повернули на бік до стіни. Він зітхнув.
— Il est assoupi — сказала Анна Михайлівна, побачивши княжну, що йшла на зміну.— Allons2.
П'єр вийшов.
1 — Він у забутті,
2 Ходімо.
У приймальні нікого вже не було, крім князя Василя та старшої княжни, які, сидячи під портретом Катерини, про щось жваво розмовляли. Побачивши П'єра з його керівницею, вони відразу замовкли. Княжна щось сховала, як здалося П'єру, і прошептала:
— Не можу бачити цієї жінки.
— Catiche a fait donner du thé dans le petit salon,—сказав князь Василь до Анни Михайлівни.— Allez, ma pauvre Анно Михайлівно, prenez quelque chose, autrement vous ne suffirez pas К
П'єру він нічого не сказав, лише з почуттям потиснув його руку нижче плеча. П'єр з Анною Михайлівною пройшли до petit salon 2.
— Il n'y a rien qui restaure, comme une tasse de cet excellent thé russe après une nuit blanche3,— казав Лоррен з виразом стриманої бадьорості, сьорбаючи з тонкої, без ручки, китайської чашки, стоячи в маленькій круглій вітальні перед столом, на якому стояв чайний прибор і холодна вечеря. Біля стола зібралися, щоб підкріпити свої сили, всі ті, що були цієї ночі в домі графа Безухова. П'єр добре пам'ятав цю маленьку круглу вітальню, з дзеркалами й маленькими столиками. Під час балів у графовому домі П'єр, не вміючи танцювати, любив сидіти в цій маленькій дзеркальній і спостерігати, як дами в бальних туалетах, у брильянтах та перлах на голих плечах, проходячи через цю кімнату, оглядали себе в яскраво освітлені дзеркала, що кілька разів повторювали їх відображення. Тепер та сама кімната була ледве освітлена двома свічками, і серед ночі на одному маленькому столику безладно стояли чайний прибор та блюда, і різноманітні, несвяточні люди, пошепки перемовляючись, сиділи в ній, кожним рухом, кожним словом показуючи, що ніхто не забуває того, що робиться тепер і має ще статися у спальні. П'єр не брався до їжі, хоч їсти йому дуже хотілося. Він оглянувся запитливо на свою керівницю і побачив, що вона навшпиньки виходила знову в приймальню, де залишився князь Василь зі старшою княжною. П'єр гадав, що й це було так треба, і, поварившись трохи, пішов за нею. Анна Михайлівна стояла біля княжни, і обидві вони одночасно говорили схвильованим шепотом:
— Дозвольте мені, княгине, знати, що треба і чого не треба,— казала княжна, видно, перебуваючи у тому ж схвильованому стані, в якому вона була в той час, коли грюкнула дверима своєї кімнати.
1 — Катіш сказала подати чай у маленьку вітальню. Ви б пішли, сердешна Анно Михайлівно, підкріпили себе, а то вас не вистачить.
2 маленької вітальні.
3 — Нішо так не відновлює після безсонної ночі, як чашка цього чудового російського чаю,
— Але, люба княжно,— лагідно й переконливо казала Анна Михайлівна, заступаючи дорогу від спальні й не пускаючи княжну,— чи не буде це занадто важко для бідного дядечка в такі хвилини, коли йому потрібен відпочинок? У такі хвилини розмова про земне, коли його душа вже приготована...
Князь Василь сидів на кріслі в своїй фамільярній позі, високо заклавши ногу на ногу. Щоки його дуже пересмикувало і вони, опустившись, здавалися товщими внизу; але він мав вигляд людини, мало зацікавленої розмовою двох дам.
— Voyons, ma bonne Анно Михайлівно, laissez faire Catiche Ви знаєте, як граф її любить.
— Я й не знаю, що в цьому папері,— казала княжна, звертаючись до князя Василя й показуючи на мозаїковий портфель, якого вона тримала в руках.— Я знаю лише, що справжня духівниця в нього в бюро, а це забутий папір...
Вона хотіла обійти Анну Михайлівну, але Анна Михайлівна, підстрибнувши, знову загородила їй дорогу.
— Я знаю, люба, добра княжно,— сказала Анна Михайлівна, хапаючи рукою за портфель і так міцно, що видно було — вона не скоро його пустить.— Люба княжно, я вас прошу, я вас благаю, пожалійте його. Je vous en conjure...2.
Княжна мовчала. Чутно було лише звуки зусиль боротьби за портфель. Видно було, що коли вона заговорить, то заговорить не втішно для Анни Михайлівни. Анна Михайлівна тримала міцно, але, незважаючи на те, голос її зберігав усю свою солодку тягучість і лагідність.
— ГГєр, підійдіть сюди, мій друже.
