Архів Шерлока Холмса - Конан Дойл Артур
— Доктор Ватсон може підтвердити, що мої незначні відхилення від теми тільки допомагають якнайшвидше вирішити справу. Але чому містер Натан Ґаррідеб не прийшов разом з вами?
— На якого біса він уплутав вас у все це?! — вигукнув відвідувач, несподівано спалахнувши гнівом. — Яке, хай йому грець, вам до нього діло? Двоє джентльменів обговорюють свої професійні інтереси — і раптом одному з них навіщось знадобився детектив! Заходжу до нього сьогодні вранці й дізнаюся, яку штуку він мені утнув. Через те я й прийшов сюди. Одне слово, ця його витівка мені не до вподоби!
— Вона вам анітрохи не зашкодить, містере Ґаррідебе. Містер Натан Ґаррідеб просто виявив наполегливість, аби довести цю справу до кінця, однаковою мірою важливого для вас обох. Він знав, що я маю змогу добувати потрібні відомості, от і звернувся до мене.
Гнівне обличчя нашого відвідувача поволі злагідніло.
— Ну, якщо так, то інша річ, — мовив він. — Коли я зайшов уранці до старого і він розповів мені, що запросив детектива, я негайно записав адресу — і чимдуж до вас. Не хочу, щоб поліція лізла в мої приватні справи. Але якщо ви й справді беретеся допомогти нам знайти потрібну людину, то я не заперечую.
— Саме так, — відказав Холмс. — А тепер, сер, коли ви вже тут, ми хотіли б почути про все це з ваших уст. Мій друг не знає жодної подробиці тієї справи.
Містер Ґаррідеб кинув на мене не дуже дружній погляд.
— А нащо йому це знати? — спитав він.
— Ми звичайно працюємо разом.
— Ну що ж, у мене немає підстави щось від вас приховувати. Переповім усе якомога стисліше. Якби ви народилися в Канзасі, я б не пояснював вам, хто такий Александер Гамільтон Ґаррідеб. Він надбав солідний капітал на нерухомому майні, та ще гендлював пшеницею на біржі в Чикаго. А землі накупив стільки, що її вистачило б на ціле ваше графство, — і все на берегах річки Арканзас, на захід від Форт-Доджа: там і пасовиська, і будівельний ліс, і орна земля, й копальні — все, що може приносити добрі прибутки власникові.
Ані родичів, ані друзів у нього не було, — я, в усякому разі, про них не чув. Але він був дуже гордий із того, що носить таке рідкісне прізвище. Це й звело нас докупи. Я тоді служив адвокатом у Топіці, коли цей старий якось з’явився в мене. Він так радів, що зустрів ще одну людину з таким прізвищем! Отож і вирішив будь-що дізнатися, чи є десь у світі й інші Ґаррідеби. "Знайдіть мені хоч одного!" — благав він мене. Я відповідав, що я — людина заклопотана, не маю часу розшукувати Ґаррідебів. "Нічого, — відказав він, — ви за це візьметесь, якщо мені вдасться зробити те, що я задумав". Я тоді вирішив, що старий жартує, однак невдовзі переконався: в його словах був глузд.
Після цієї розмови не минуло й року, як він помер і залишив такий дивний заповіт, якого в Канзасі ще ніхто не реєстрував. Усю свою власність він поділив на три частки й одну з них заповів мені — з умовою, якщо я знайду ще двох Ґаррідебів, котрі теж стануть його спадкоємцями. Це ж рівно по п’ять мільйонів доларів на кожного! Але жоден з нас не одержить ні цента, доки ми всі троє не зберемося разом.
Все це було таке заманливе, що я покинув свою адвокатську практику і взявся до пошуків Ґаррідебів. У Сполучених Штатах їх більше немає. Я прочесав усю країну, як то кажуть, найтоншим гребінцем, але не виявив жодного Ґаррідеба. Тоді я вирушив до Старого Світу й раптом побачив це прізвище у лондонському телефонному довіднику! Два дні тому я відвідав Натана Ґаррідеба і про все йому розповів. Однак він зовсім самотній, як і я, — тобто сестри в нього є, але серед чоловіків — жодного родича. А заповіт вимагає, щоб були три чоловіки. Отже, як бачите, одне місце в списку претендентів на спадщину досі вільне, і якщо ви допоможете нам його заповнити, то отримаєте гарну винагороду за таку послугу.
— Що, Ватсоне, — усміхнувшись, звернувся до мене Холмс, — хіба я не казав вам, що це цікава історія? А вам, сер, я радив би передусім дати оголошення в газети.
— Я вже це робив, містере Холмсе. І все марно.
— Ні, любий мій друже, ця загадка справді курйозна. Гадаю, за неї варто взятися на дозвіллі. До речі, цікаво, що ви з Топіки. Колись я листувався з одним тамтешнім джентльменом, — нині вже покійним, — на ім’я доктор Лізандер Старр, який був там мером у 1890 році.
— Наш старий доктор Старр! — вигукнув відвідувач. — Його ім’я й досі там шановане. Гаразд, містере Холмсе; мені здається, що з вами варто підтримувати зв’язки. За день-два я, напевно, подам про себе звістку.
Після цих слів наш американець уклонився й вийшов.
Холмс запалив люльку і якийсь час сидів мовчки, дивно усміхаючись сам до себе.
— То що? — запитав я врешті.
— Дивовижна річ, Ватсоне, просто дивовижна!
— Що саме?
Холмс вийняв цибух з рота:
— Я не візьму втямки, Ватсоне, навіщо цей джентльмен стільки нам набрехав? Я трохи не спитав його про це відверто: іноді пряма атака — найкраща тактика. Але врешті вирішив зробити йому приємне: хай думає, що добре піддурив нас. Чоловік в англійському піджаку, до того ж із протертими ліктями, у поношених штанях, що випнулися мішками на колінах після кількарічного вжитку, — і він, судячи з цього листа і його ж таки слів, — американський провінціал, що тільки недавно прибув до Лондона! Ніяких оголошень у газетах я не бачив, — а ви ж знаєте, що я ніколи не проминаю жодного з них: це надійне прикриття, коли треба підняти дичину. Хіба я проґавив би такого фазана? І ніякого доктора Лізандера Старра з Топіки я ніколи не знав. Одне слово, куди не глянь, усюди самісінькі вигадки. Він, як на мене, й справді американець, але майже забув свою говірку, проживши кілька років у Лондоні. Яку гру він веде, які справжні причини цих безглуздих пошуків Ґаррідебів? До нього слід придивитись: якщо це шахрай, то, безперечно, дуже кмітливий і винахідливий. Треба з’ясувати, чи інший наш Ґаррідеб теж не авантурник. Зателефонуйте йому, Ватсоне.
Я набрав номер і на іншому кінці дроту почув тонкий, тремтливий голос:
— Так, так, я містер Натан Ґаррідеб. Чи є біля вас містер Холмс? Я хотів би сказати кілька слів містерові Холмсу.
Мій друг узяв слухавку, і я почув звичайну уривчасту розмову:
— Так, він був тут. Ви, здається, не дуже добре його знаєте... Коли ви познайомилися? Лише два дні тому?! Так, так, звичайно, пропозиція заманлива... Чи будете ви вдома цього вечора? А ваш однофамілець не обіцяв завітати до вас?.. Гаразд, я хотів би побалакати з вами без нього... Зі мною буде доктор Ватсон... Як я зрозумів з вашого листа, ви нечасто залишаєте своє помешкання... Отже, ми будемо у вас близько шостої години. Американського адвоката повідомляти про це не треба... Чудово. До зустрічі!
На землю спадали чудові весняні сутінки, і навіть маленька вуличка Літл-Райдер-стрит, що недалеко від сумнозвісної старої Тайбернської шибениці[41] відходила від Еджвер-Роуд, здавалася неначе золотавою під скісним промінням надвечірнього сонця. Потрібний нам будинок виявився великою старомодною спорудою доби перших Георгів; його рівний цегляний фасад прикрашали лише двоє великих вікон на першому поверсі. Саме на цьому поверсі і мешкав наш клієнт; обидва вікна, до речі, належали до тієї великої кімнати, де він проводив свої вільні од сну години. Коли ми наблизилися до дверей, Холмс звернув мою увагу на маленьку мідяну дощечку з уже знайомим дивним прізвищем.
— Їй уже кілька років, Ватсоне, — зауважив він, розглядаючи потемнілу мідь. — Прізвище, в усякому разі, справжнє. На це слід зважати.
В будинку були тільки одні сходи, й на стіні передпокою висів список з переліком установ та прізвищ приватних мешканців. Родинних помешкань тут не було; це більше скидалося на пристановище прихильників богемного життя. Наш клієнт сам відчинив нам двері, попросивши вибачення за те, що покоївка о четвертій годині вже йде додому. Містер Натан Ґаррідеб виявився довготелесим, сухим і лисим джентльменом років шістдесяти. Обличчя його здавалося неживим, через потемнілу шкіру, як у кожної людини, що веде малорухливий спосіб життя. Великі круглі окуляри й козяча борідка разом з похилими плечима видавали в ньому цікаву й надзвичайно допитливу людину. Взагалі він справляв враження дивака, до того ж симпатичного.
Кімната мала такий самий химерний вигляд, як і її власник. Вона нагадувала невеличкий музей: простора, з поличками й шафами біля стін, набитими всілякими речами, що стосувалися геології та анатомії. Обабіч дверей висіли скриньки з метеликами та іншими комахами. Посеред кімнати на широкому столі лежала купа різноманітних камінців, з яких стриміла бронзова трубка мікроскопа. Озирнувшись навколо, я був вражений широтою захоплень господаря. Тут були скриньки зі старовинними монетами та велика колекція кремінного знаряддя. Навпроти, під стіною, в кутку стояла велика шафа з якимись закам’янілими кістками, а вгорі на ній вишикувалися зліпки з черепів з написами: "неандерталець", "гайдельберзька людина", "кроманьйонець" і так далі. Цей джентльмен, мабуть, студіював одразу кілька наукових дисциплін. Стоячи зараз перед нами, він шматочком замші полірував якусь монету.
— Сиракузька, періоду розквіту, — пояснив він, показуючи на неї. — Пізніше їхня якість дуже занепала... Найкращі зразки я вважаю неперевершеними, хоча дехто й віддає перевагу александрійській школі... Зараз я знайду стілець для вас, містере Холмсе. Дозвольте мені забрати з нього ці кістки. А ви, сер... так, докторе Ватсоне... будьте такі ласкаві, пересуньте сюди цю японську вазу. Тут ви бачите все, що стало сенсом мого скромного життя. Хоч лікар і картає мене, що я майже ніколи не виходжу з кімнати, але навіщо я залишатиму те, що так вабить мене до себе? Запевняю вас, що ретельне упорядкування кожної з цих шаф забирає в мене щонайменше три місяці.
Холмс із цікавістю роззирнувся на всі боки.
— Ви й справді ніколи не виходите з дому? — запитав він.
— Часом виїжджаю на аукціони до Сотбі[42] чи до Крісті[43]. А взагалі дуже рідко залишаю свою кімнату. Здоров’я моє не таке вже й міцне, а досліди поглинають усі мої сили. Уявіть собі, містере Холмсе, як мене вразила — приємно, але все ж таки вразила — звістка про такий щасливий поворот долі! Потрібен лише один Ґаррідеб, щоб довести справу до кінця, і ми, звичайно, відшукаємо його.
