Архів Шерлока Холмса - Конан Дойл Артур

Хоч і не дію ім’ям закону, але захищати справедливість — у моїх силах. Що ж, я готовий вислухати вас, а тоді скажу, що робитиму далі.

— Звичайно, з мого боку було великою дурістю залякувати таку хоробру людину, як ви...

— Але ще більшою дурістю з вашого боку, мадам, було те, що ви опинилися в руках банди негідників, які можуть виказати вас поліції.

— Ні, ні! Я не така проста. Якщо вже пообіцяла бути відвертою, то скажу вам, що ніхто, крім Барні Стокдейла та його дружини Сьюзен, навіть не здогадувався про те, хто їх наймав. А для тих двох це не первина... — Вона чарівно і грайливо всміхнулася до нього, наче до давнього знайомого.

— Так, ви їх уже випробували.

— Авжеж, то вірні пси.

— Ці пси рано чи пізно вкусять руку, що годує їх. За цей грабунок їх чекає арешт. Поліція вже полює за ними.

— Вони до цього готові. Адже за це їм і платять. А про моє ім’я тут навіть не згадають.

— Якщо я не вважатиму за потрібне зробити це.

— Ні, ні, боронь вас Боже. Ви — справжній джентльмен, а це все — моя жіноча таємниця.

— Передусім ви мусите повернути рукопис.

Леді засміялась і підійшла до каміна. Там чорніла якась обгоріла купа, яку вона розворушила кочергою.

— Як я зможу це повернути? — спитала вона. Погляд її був такий зухвалий і водночас такий привабливий, що я відчув: з усіх Холмсових злочинців упоратися з нею буде найважче.

— Цим ви вирішили свою долю, мадам, — холодно мовив Холмс. — Ви завжди були розважливі, але цього разу зайшли надто далеко.

Леді з грюкотом упустила кочергу на підлогу.

— Які ви жорстокі! — вигукнула вона. — Гаразд, я розповім вам усе...

— Сподіваюся, що зроблю це й сам.

— Але ви повинні поглянути на це моїми очима, містере Холмсе. Повинні зрозуміти становище жінки, чиї життєві плани зруйновано в останню мить. Чи можна її звинувачувати в спробі захистити себе?

— Ви перші почали цю гру.

— Так, так! Я згодна. Дуглас був милий юнак, але зовсім не вписувавсь у мої життєві плани. Він хотів одружитися зі мною — одружитися, містере Холмсе, — цей убогий простак. На менше він не погоджувався. Почав наполягати на своєму. Спочатку я була до нього поблажливою, тож він і вирішив, що може домагатись від мене, чого сам захоче. Але врешті це стало нестерпним. Довелося розвіяти його мрії.

— Найнявши розбійників, що побили його під вашими вікнами?

— Ви й справді, здається, все знаєте. Так, це правда. Барні та його хлопці брутально повелися з ним, я згодна. Але що він тоді зробив? Чи могла я сподіватись такого від шляхетної людини? Він написав книжку, в якій змалював усю нашу історію. В ній, зрозуміло, я була вовчицею, а він — невинним ягням. Там діяли герої під вигаданими іменами, але хіба будь-хто з лондонців міг би не впізнати, про кого йдеться? Що ви на це скажете, містере Холмсе?

— Він мав на те право.

— Повітря Італії немовби збурило йому кров, надихнуло давнім, безжалісним духом помсти. Він написав мені й надіслав рукопис своєї книжки, щоб отруїти моє життя. У нього були лише два примірники — один він надіслав мені, другий мав надіслати видавцеві.

— Як ви дізналися, що видавець іще не одержав рукопису?

— Я знала того видавця. Я довідалася, що з Італії поки що нічого не надійшло на його адресу. Потім Дуглас несподівано помер. Поки десь існував другий примірник рукопису, я не могла почувати себе в безпеці. Звичайно, він мав бути серед речей, які повернули до його матері. Мої люди взялися до роботи. Сьюзен найнялася туди служницею. Я хотіла вчинити справедливо, — повірте мені, це правда. Я спробувала купити цей будинок з усіма речами. Погоджувалась на будь-яку ціну. Лише коли купівля зірвалася, я змушена була обрати інший спосіб. Містере Холмсе, я була надто жорстока до Дугласа, але, заради Бога, як мені було чинити, коли на карту поставлено все моє майбутнє?

Шерлок Холмс знизав плечима.

— Гаразд, гаразд, — мовив він, — сподіваюсь, цього разу можна обійтися сплатою збитків. Скільки коштуватиме навколосвітня подорож у каюті першого класу?

Леді здивовано глянула на нього:

— П’ятьох тисяч фунтів вистачить?

— Так, — відповів я, — цілком!

— Чудово, — додав Холмс. — Гадаю, ви підпишете мені чек на цю суму, і я сам простежу, щоб місіс Мейберлі одержала її. Ви повинні допомогти їй трохи перепочити й змінити оточення. А вам, леді, — мовив він із притиском, — раджу бути обережною! Не можна безтурботно гратися гострими речами, не порізавши своїх ніжних пальчиків.

Сасекський вампір[35]

Холмс уважно прочитав лист, що надійшов з вечірньою поштою. Тоді з сухим, коротким реготом перекинув його мені.

— Такої суміші новітнього й середньовічного, тверезого глузду й дикої фантазії, я гадаю, не можна навіть уявити собі, — мовив він. — Що ви про це скажете, Ватсоне?

Я прочитав:

"Олд-Джурі, 46,

19 листопада.

Стосовно вампірів.

Сер!

Наш клієнт містер Роберт Ферґюсон із фірми "Ферґюсон та Мюїргед, постачальники чаю", на Мінсінґ-Лейн, цікавиться всіма нашими відомостями щодо вампірів. Оскільки наша фірма займається лише оцінкою машинного обладнання, ці питання навряд чи стосуються нас, тож ми порадили містеру Ферґюсону звернутися до вас. Ми й досі не забуваємо про ваш успішний розслід пригоди з "Матильдою Бріґс".

Щиро ваші

Морісон, Морісон та Додд".

— "Матильда Бріґс" — це не ім’я молоденької дівчини, Ватсоне, — замислено сказав Холмс. — Це — корабель, історія якого пов’язана з велетенським суматранським пацюком, але повідати цю історію світові ще не настав час... То що ж ми знаємо про вампірів? Може, вони теж навряд чи стосуються нас? В усякому разі, це буде краще, ніж нічого не робити, але, правду кажучи, складається враження, що нас запрошують у казку Гріммів. Простягніть-но, Ватсоне, руку й подивіться, що там є на букву "В".

Відкинувшись назад, я дістав великий грубий записник. Холмс поклав його собі на коліна й повільно, з любов’ю оглядаючи кожне слово, заходився вивчати записи давніх пригод, які накопичилися за все довге Холмсове життя.

— "Глорія Скотт", — читав він. — То кепська історія... Пригадується, ви навіть записали її, Ватсоне, але привітати вас тоді з успіхом у мене не було приводу... "Гіла або отруйна ящірка" — цікавий випадок! "Гадюки"... "Вітторія, циркова красуня"... "Віктор Лінч, підробник підписів"... "Вігор, Гаммерсмітське диво"... "Вандербільд та грабіжник"... О, є! Якраз те, що нам треба, — виручив мій добрий старий записник... Послухайте, Ватсоне: "Вампіри в Угорщині". А ось іще — "Вампіри в Трансильванії".

Він перегортав сторінки жваво, з цікавістю, але потім швидко відкинув книжку і розчаровано пробурчав:

— Якась бридня, Ватсоне, справжня бридня! До чого нам мерці, які гуляють по землі і яких можна загнати в могилу лише кілком, забитим у їхнє серце? Цілковита маячня.

— Але, врешті, — сказав я, — вампір — не завжди мрець. Жива істота теж може мати таку звичку. Я, наприклад, читав про літніх людей, що ссали дитячу кров, сподіваючись повернути собі молодість.

— Ваша правда, Ватсоне. Тут також згадується це повір’я. Але чи можемо ми серйозно ставитись до таких речей? Наша контора стоїть обома ногами на землі. Нормальний світ — широке поле для наших справ. Ніякі привиди нам не потрібні. Гадаю, що містера Роберта Ферґюсона теж не можна сприймати всерйоз. Можливо, цей лист, написаний ним власноруч, проллє трохи світла на те, що так його стурбувало.

Холмс узяв інший лист, що лежав на столі непоміченим, поки тривало читання першого. Він почав проглядати його з веселою усмішкою, яка поволі змінювалась виразом надзвичайного зацікавлення. Скінчивши читати, він деякий час іще замислено сидів, затиснувши лист між своїми пальцями. Нарешті, здригнувшись, він прокинувся із задуми.

— Садиба "Сировар", Лемберлі. Де воно — те Лемберлі, Ватсоне?

— У Сасексі, на південь від Горшема.

— Не дуже далеко, еге ж? А що це за "Сировар"?

— Я знаю цей край, Холмсе. Там повно старих садиб, що носять імена та прізвиська людей, які побудували їх кілька століть тому. Одлі, Гарві, Каррітон — усіх цих людей давно забуто, але їхні імена та ремесла живуть у їхніх будинках.

— Так, — байдуже відповів Холмс. Гордий і незалежний, він чітко закарбовував у своєму мозку свіжі факти, нечасто визнаючи заслугу того, хто йому ті факти надав. — Наприкінці нашого розсліду ми, напевно, багато що знатимемо про цю садибу в Лемберлі. Лист, як я й сподівався, надіслав Роберт Ферґюсон. До речі, він запевняє, що знайомий з вами.

— Зі мною?

— Краще прочитайте самі.

Він простяг мені лист через стіл. На ньому вгорі стояла вже відома нам адреса.

"Шановний містере Холмсе, — йшлося в листі. — Мої адвокати порадили звернутися до вас, але ця справа така дражлива, що мені важко розповідати про неї. Вона стосується мого друга, від імені якого я й виступаю. Цей джентльмен років із п’ять тому одружився з дочкою перуанського комерсанта, з яким познайомився під час переговорів про імпорт добрив. Дівчина була дуже гарна з себе, але її іноземне походження та чужа релігія, як і завжди, призвели до незгоди між подружжям у думках та почуттях. Урешті його кохання до неї стало поволі згасати; він навіть готовий був вважати цей шлюб помилкою, бачачи, що ніколи не зможе збагнути деякі риси її вдачі. Усе це було особливо болісним для нього через те, що ця жінка — надзвичайно любляча й віддана йому.

А тепер я перейду до подій, про які маю намір розповісти дещо докладніше, коли ми з вами зустрінемось. Власне, мета цього листа лише одна — дати вам загальне уявлення про них і з’ясувати, чи зацікавить вас ця справа. Останнім часом ця леді стала поводитися дещо дивно, що аж ніяк не в’язалося з її звичною м’якою та лагідною вдачею. Її чоловік оженився вдруге й від першого шлюбу має сина. Цьому хлопцеві нині п’ятнадцять років, він дуже милий і чуйний юнак, хоч у дитинстві лиха пригода зробила його калікою. Його мачуха двічі без приводу накидалась на бідолашного хлопця зі стусанами. Одного разу вона так вперіщила його палицею, що на руці в нього й досі лишився великий шрам.

Але все це дрібниця в порівнянні з її ставленням до власної дитини, чудового хлопчика, якому немає ще й року. Якось, із місяць тому, няня залишила його в кімнаті самого. Пронизливий вереск немовляти, сповнений болю, змусив її повернутись.