З ярмарку - Шолом-Алейхем

Оце називалося жорно.

Головна робота біля жорна полягала в тому, щоб крутити ручку: що довше крутиш ручку, то більше крупи сиплеться. А охочих крутити ручку було чимало, майже всі учні. Кожен з них намагався допомогти вчителеві Мойше-Довиду, який не міг прожити з самого лише вчителювання й був змушений, бідолаха, шукати додаткових заробітків: він шеретував гречку, а жінка пекла медяники. А коли печуть медяники, гадаєте, нема що робити? Будьте певні, робота завжди знайдеться! І тут діти теж можуть стати в пригоді,— не так під час самого випікання, як під час збивання тіста. Тісто для житніх медяників доводиться довго збивати обома руками, так довго, аж поки воно стає в належній мірі тягуче. А хто ще вміє так збивати тісто, як хедерники! Охочих на таку роботу було серед них так багато, що доходило до бійки,— кожен хотів бути першим.

Читачеві не слід дивуватись, що учні шеретують гречку, збивають тісто! У воронківських меламедів їм доводилося виконувати далеко грубішу роботу. Наприклад, у реб Зореха та в інших меламедів діти Нохема Вевикова любісінько мазали долівку напередодні суботи, парами виносили помийницю, поодинці приносили воду з криниці й за жеребом няньчили дитину. Само собою зрозуміло, що з куркою до різника йшов хтось з учнів. А допомогти вчителевій жінці обскубти курку було для дітей особливою честю. Вони ладні були робити що завгодно, аби не вчитись. Гірше за будь-яку роботу було навчання в хедері.

Тут, гадаю, буде саме до речі змалювати хедер, який він був за тих часів, щоб наступні покоління, які зацікавляться колишнім життям євреїв у щасливій межі осілості *, мали про нього уявлення.

Маленька, похилена селянська хатина на курячих ніжках, крита соломою, а часом і без покрівлі, наче без шапки. Одне віконце, у кращому разі — два. Вибиту шибку заклеєно папером або заткнуто подушкою. Долівка помазана глиною, а на суботу чи на свято посипана пісочком. Чималу частину кімнати займає піч з лежанкою. На лежанці спить учитель, а на печі — його діти. Біля стіни — ліжко меламедової жінки з великою кількістю подушок та подушечок майже до самої стелі. На ліжку, на білому простирадлі, лежить іноді тонкий лист розкачаного тіста, або коржики чи бублики (якщо жінка пече їх на продаж), а іноді дитина (якщо вона тяжко хвора). Під піччю — підпічок (у Литві його називають катух). Там тримають курок, звісно, на продаж. Біля похилої пузатої стіни — шафа для хліба, глечиків і горщиків. На шафі металевий посуд, сито, деркач, тертка та інше начиння. Біля самого входу — коцюби, лопати й велика, завжди повна помийниця, а також цебро, що завжди тече, для води й завжди мокрий рушник для рук. А посередині кімнати стоїть довгий стіл з двома довгими лавами обабіч — оце, власне, і був хедер, школа, де меламед учив дітей. Тут усі кричали. Учитель і його учні кричали. Діти, що гралися на печі, кричали, меламедова жінка, яка поралась біля кухні, гримала на своїх дітей, щоб вони не кричали, курки в підпіччі кудкудакали — то кіт зскочив з лежанки, тихенький, спокійненький, гладенький, забрався до підпіччя і сполохав курок, хай йому дідько!

Отакий вигляд мав колишній воронківський хедер. Не набагато кращий вигляд мав хедер у великому місті, в Переяславі. Переяславський меламед, як і воронківський, навчав дітей, сидячи взимку у ватяному халаті з плисовою ярмулкою на голові, а влітку — в сорочці з широкими рукавами, зверх якої красувася арбеканфес. Узимку він звичайно пив після сну замість чаю липовий цвіт, а влітку — холодну воду з дерев'яного кухлика, яку проціджував крізь рукав сорочки, раніш проказуючи благословення: "Усе створено словом його", а учні відповідали всі разом: "Амінь". Коли учень приносив яблуко або грушу, меламед проказував благословення "тому, хто створив плоди деревні", а учні відповідали: "Амінь". Коли учень приносив огірок, меламед обчищав його й проказував благословення "тому, хто створив плоди землі", а учні відповідали: "Амінь".

Учні завжди шукали якої-небудь нагоди, аби не вчитися. Надто вже це вчення набридло. Цілий день учись, у зимові вечори — вчись, встав уранці — вчись, навіть у суботу вдень теж учись або сиди в хедері й слухай вчителеві проповіді. Його проповіді своєю фантастичністю нагадували "Тисячу й одну ніч". Вони переносили вас у замогильний світ, і ви зазнавали всіх мук покійника в могилі. Ви чуєте, як до вас підкрадається ангел, що допитує грішників, відчуваєте, як він розпорює вам живіт, виймає кишки і, хвиснувши ними по обличчю, кричить: "Грішник, як тебе звуть?" А потім двоє чорних ангелів хапають вас і кидають, мов м'ячика, з одного кінця світу в другий. І якщо ви колись збрехали, вас вішають за язик на залізний гак, і ви висите, мов туша у м'ясній ятці. І якщо ви колись забули помити руки після сну, два чорти стають проти вас і щипцями виривають вам нігті. І коли ви, обрізаючи в п'ятницю нігті, невмисно впустили нігтя додолу, вас посилають знову на землю шукати його.

Це за дрібні грішки. А що вам буде за великі гріхи? Скажімо, за те, що ви проминули слова молитви або зовсім не помолились увечері чи перед сном? А за грішні помисли, мрії, сни? Не сподівайтеся на милосердя там, на тому світі, не сподівайтеся! Покутувати, молитись, робити добрі діла — про все це слід дбати тут, на землі. На тому світі уже пізно, пропало! "Там ви такі самі грішники, як усі, там ви потрапляєте просто у вічний огонь, у киплячий казан, в пекло, шибеники, в пекло!"

Так звичайно кінчає меламед свою суботню проповідь, а діти уважно слухають, плачуть, шкодують, каються, дають собі слово надалі бути слухняними, побожними. Та ось меламед, а за ним діти встали з-за стола, і всі напучення відразу забуто. Загробний світ з його пеклом і всіма злими духами зникає, наче тінь, наче сон, що промайнув, і діти починають грішити: проминають слова молитви, забувають помолитися ввечері або перед сном. Яке там миття рук, які молитви, коли надворі сяє сонце, а тіні видираються на стіни, підморгують вам, гукають: на волю, діти, на волю! Там добре! Там вільготно! Один стрибок, і ти коло містка, де біжить річка, де шумить вода, ще стрибок, і ти вже за містком, де зеленіє травиця і жовтіють квіточки, де літають пташки і танцюють коники... А зелено-жовта лука запрошує вас кинутись, забувши про все, на м'яку запашну землю. І тут раптом з'являється батько, або мати, або старший брат чи сестра:

— Ти вже помолився? Негайно в хедер, ледащо, в хедер!..

31

БАРМИЦВЕ

Повнолітній герой справляє велине враження.— Галерея переяславських типів. — Материнські сльози

Коли згадаєш, який був тодішній хедер, які були тоді вчителі і як вони навчали; коли згадаєш меламедову жінку, якій учні повинні були допомагати, батьків, сестер, братів, що їхні доручення доводилось виконувати, а також усі пустощі, літнє купання в річці й гру в карти і ґудзики взимку та взагалі вештання без діла по місту,— то важко зрозуміти, звідки все-таки діти набиралися тих знань, які вони мали. Не слід також забувати, що діти дурили вчителя, обманювали батька, і навіть рабина, до якого їх водили на іспит, вони теж дурили. Але як вдалося ввести в оману ціле місто, що зібралося на тринадцятиліття синка Нохема Рабиновича? Герой цього життєпису добре пам'ятає, що він анічогісінько не знав з тієї теми, яку йому запропонували для урочистої проповіді на власному святі.

Проте після виголошеної ним проповіді про нього заговорило всеньке місто. Батьки заздрили, матері зичили собі таких дітей.

Це було справжнє свято, розкішне свято. В його готуванні брало участь багато рук під командою баби Минди, яка в своєму суботньому вбранні й чіпці мала вигляд справжнього командира. Вона вирішувала, кого запросити, а кого ні, кого де садовити, в якому посуді подавати страви, які напої поставити. З усіма вона пересварилася, на всіх нагримала, не пощадила навіть самого героя свята — гримнула на нього, щоб поводив себе пристойно, не гриз нігтів хоча б на людях, щоб сам не сміявся й не смішив дітей, одне слово, щоб не був гультяєм.

— Якщо ти вже, хвалити бога, дожив до повноліття, то пора вже тобі стати трохи людиною! — повчала вона його і, попльовуючи на пучки, пригладжувала рештки його пейсів, які вона насилу відвоювала у сина: Нохем Рабинович давно вже хотів їх обстригти, але баба Минда не давала.

— Коли я помру й мої очі цього не бачитимуть, тоді можеш зробити своїх дітей неєвреями. А тепер, доки я живу, я хочу бачити на їхніх обличчях хоча б яку-небудь ознаку єврейства.

Крім численних гостей, що прийшли на свято просто з синагоги, зібралася, звісно, і вся рідня. Серед гостей, само собою зрозуміло, був також меламед Мойше-Довид Рудерман у суботньому сукняному сурдуті і в злинялій плисовій шапці, яка сиділа на його голові, наче млинець. Але він був ніби пригнічений і уникав людей. Відтоді, як сталася пригода із сином, що хотів вихреститися, Мойше-Довид ходив дуже пригнічений. Він майже не доторкнувся до вина, до закусок, сидів у куточку, зіщулившися в три погибелі, і тихо покашлював у широкий рукав свого суботнього сурдута.

Та ось настав час іспиту. Тринадцятирічний хлопчик мав стати перед людьми й продемонструвати свої знання, і вчитель Рудерман враз стрепенувся. Він випростався, його густі чорні брови трохи звелись, очі вп'ялися в учня, а великий палець правої руки заворушився, як диригентська паличка, немов підказуючи учневі заздалегідь складений текст.

А учень, тобто наш повнолітній герой, спочатку мало не впав зі страху, у горлі пересохло, в очах щось замигтіло. Йому здавалося, що під ногами в нього крига, він

т

99

зробить крок, і трах! — лід трісне, і він провалиться разом з усіма присутніми. Але під впливом вчителевого погляду та його великого пальця Шолом ставав дедалі певніший, аж поки не почав твердо ступати, як по залізному мосту. Якесь приємне тепло відчув він у всьому тілі, і мова його полилася, наче пісня.

Виголошуючи свою урочисту проповідь і крутячи при цьому пальцем слідом за вчителевим великим пальцем, наш герой не забував, проте, пильно стежити за присутніми, за виразом кожного обличчя. Ось Іцхок-Вігдор, що раз у раз знизує плечима й позирає на всіх лихим оком. Ось старий Йошуа Срібний — кажуть, йому вже сто років,— язик у нього в роті теліпається, як у дзвоні, бо зубів там уже нема.