Незвичайні пригоди експедиції Барсака - Верн Жуль
Мені?.. — здивувалася Джейн, яка чекала зовсім іншого.
— Так, докір, до того ж серйозний! Якої ви дивної і, я б сказав, невисокої думки про нас, міс Бакстон, про французів взагалі, про Амедея Флоранса зокрема!
— Що ви хочете цим сказати, пане Флоранс? — прошепотіла збентежена Джейн Бакстон.
— Як! — скрикнув репортер обурено. — І ви міркуєте, що Амедей Флоранс дозволить вам зробити оцю невеличку прогулянку в Кубо без нього?!
— О, пане Флоранс... — запротестувала зворушена Джейч, починаючи розуміти, куди він хилить.
— Як це мило!.. — продовжував Амедей Флоранс у тоні ще більшого обурення. — Який егоїзм!..
— Не розумію... — спробувала зауважити Джейн, напівусміхаючись.
— Прошу, дозвольте мені закінчити, — рішуче перебив Флоранс. — Ви забуваєте, що я журналіст, мало того, я — репортер, ще й маю над собою головного редактора. Знаєте, що мені скаже мій редактор, коли дізнається, що я проґавив такий сенсаційний матеріал у справі Бакстона? Так от, він мені скаже: "Флоранс, моє малятко, ви просто йолоп!" Раз, два — і вижене мене геть. Ну, а я не хочу втрачати своє місце. Отже, я вирушаю з вами.
— О, пане Флоранс!.. — повторила Джейн, зовсім розчулена, і потиснула руку цієї чесної й мужньої людини.
— Я згодна, — промовила вона.
— А мене ви приймаєте, міс Бакстон? — пролунав раптом грубий голос доктора Шатоннея.
— Вас, докторе?..
— Звичайна річ, мене. Така експедиція не може обійтися без лікаря. Адже ви рушаєте туди, де вас легко можуть порубати на дрібні шматочки, отже мені треба там бути, щоб їх позшивати докупи,
— О, докторе! — тільки й спромоглася повторити Джейн, мало не плачучи.
Вона розхвилювалася ще більше, коли почула гнівний голос Барсака:
— Ну, а я!.. Виходить, я тут ніщо, — моєю думкою ніхто й не цікавиться?
Барсак був у нестямі від люті. Адже і він одразу вирішив приєднатися до міс Бакстон. Одним ударом він уб’є двох зайців: шлях молодої дівчини майже збігається з його власним, а нерозважність такого вчинку виправдовувалася б благородною метою. До того ж, як могли б вони, четверо мужчин, четверо французів, проявити таку байдужість і залишити молоду дівчину в хащах, серед таких небезпек? І от тепер Флоранс з доктором Шатоннеєм перехопили його лаври, а це завжди буває прикро.
— Я не кажу про пана Флоранса, — продовжував Барсак. — Він людина вільна. Але ви, докторе, ви ж, здається, є членом місії, яку я очолюю. Невже ви теж, як і всі мої солдати, збираєтеся стати дезертиром?
— Запевняю вас, пане Барсак... — пробелькотів доктор, який не подумав про це.
— А якщо ні, значить, ви подумали, що і я поїду в Кубо, так? Та хіба ж вам вирішувати, куди нам слід прямувати? І чи годиться вам давати мені уроки?
— Повірте, пане Барсак... — спробував виправдатися бідний доктор.
— Ні, докторе, ні, не дозволяю, — відповів Барсак, голос якого звучав все гучніше. — І хай вам буде відомо, що я, відповідальний начальник експедиції на Нігер, не схвалюю ваших проектів. Навпаки; беручи до уваги, що єдиного провідника, який у нас залишився, найняла міс Бакстон і що він перебуває виключно в її розпорядженні, беручи до уваги також і те, що ми не можемо порозумітися з тубільцями без допомоги міс Бакстон і пана де-Сен-Берена, єдиних людей серед нас, які можуть розмовляти мовою бамбара, я хочу, я маю намір, я наказую...
Тут Барсак, голос якого уже гримів як грім, зробив паузу із знанням справи, потім закінчив дуже простим тоном:
— ...усім тримати шлях на Нігер через Кубо.
— Як, пане Барсак?.. — прошепотіла Джейн, боячись, що недочула.
— Саме так, міс Бакстон, — відрубав Барсак. — Доведеться вам підтримувати нас до кінця.
— О, пане Барсак... — прошепотіла Джейн Бакстон востаннє і зайшлася ревними слізьми.
Та й у інших очі підозріло блищали. Усі були зворушені, але чоловіки, перебиваючи один одного, намагалися приховати це за зливою слів.
— Подорожувати буде дуже просто, — проголошував Флоранс, — адже продукти в нас є.
— Ну, звичайно, на п’ять днів, — казав доктор Шатонней таким тоном, ніби йшлося про півроку.
— Тільки на чотири, — поправляв Барсак, — але ми купимо ще.
— До того ж, будемо полювати, — підказував доктор.
— Вудити рибу, — додавав Сен-Берен.
— Є ще й фрукти, я з ними добре обізнаний, — запевняв доктор.
— Моя знає овочі: батати, ямс, — вставляв Тонгане.
— Я робитиму олію карїте, — не відставала Малік.
— Вирушаємо завтра, — підсумував Барсак. — Треба готуватися, не гаючись.
Варто відзначити, що Понсен весь час не розкривав рота. Як тільки було вирішено, що всі поїдуть у Кубо, він витяг свою записну книжку і заглибився в нескінченні підрахунки.
— Все це дуже добре, — відгукнувся він на останні слова Барсака. — Той факт, що шлях на Кубо на чотириста кілометрів довший, ніж шлях на Сегу-Сікоро, не має ніякого значення. Як уже відомо, довжина нашого кроку становить сімдесят два сантиметри, отже ця відстань має п’ятсот п’ятдесят п’ять тисяч п’ятсот п’ятдесят п’ять цілих кроків з дробом. Відкидаємо дріб. За годину, як я казав, ми робимо...
Але ніхто його не слухав. Барсак, доктор Шатонней, Амедей Флоранс, Джейн Бакстон і Сен-Берен уже діяльно готувалися до від’їзду.
XII. МОГИЛА
Група, що зосталась від експедиції Барсака, вирушила з Каду вранці 24 лютого, в супроводі шести носіїв, найнятих у селі. Хоч які тривожні були останні події, усі виїжджали в веселому настрої, приємно схвильовані великодушністю, навіть героїзмом того, до чого готувались. Зрештою, нічого ще не було втрачено. Верхові коні були у всіх шістьох мандрівників, а також у Тонгане (який посадив позад себе Малік), вони мали при собі зброю і вдосталь харчів та предметів обміну. Навкруги панував спокій, і починало здаватися, що на шляху до Кубо їх уже не чекають серйозні випробування.
Тепер, не маючи великої кількості ослів, можна було надіятись і на більшу швидкість. Щоб всіляко прискорити рух, довелося піти на великі жертви. В подяку за послуги старості Каду залишили значну частину товарів, відмовились і від наметів, зберігши тільки один — для Джейн Бакстон (хоч вона й протестувала проти цього).
Треба було пройти близько п’ятисот кілометрів; мандрівники сподівалися прибути в Кубо між десятим і п’ятнадцятим березня. Початок подорожі не суперечив щасливим передчуттям. Невтомність і старанність нових носіїв сприяли цьому, і через п’ять днів експедиція без ніяких пригод прибула в Санабо, за сто сорок кілометрів від Кубо. Майже завжди була змога ночувати в тубільних хатах; прийом був скрізь дуже добрий, харчі в достатку.
Першого березня вранці мандрівники виїхали з Санабо. Досі в них не було ніяких підстав шкодувати про прийняте рішення.
— Це аж надто добре! — заявив Амедей Флоранс другого березня, ідучи поруч Сен-Берена.
— Так винагороджуються добрі діла, любий друже, — відповів той. — Ви ж не схотіли нас покинути.
— Коли справи йтимуть так і далі, то наша заслуга буде нікчемна, — повертаючись у сідлі, вставив доктор Шатонней, який їхав попереду.
— Хто знає! — сказав Сен-Берен. — Ми ще не доїхали.
— Ет! — вигукнув Амедей Флоранс. — Все одно. Цього разу вітер попутний. Це завжди почувається, чорт забирай! Я певен, що ми доїдемо до Кубо, як у кріслі, без ніякісіньких пригод, що, зрештою, не дуже приємно журналістові, редактор якого... Гей! — перебив він сам себе, звертаючись з цим вигуком до свого коня, який тяжко спіткнувся.
— Що сталося? — запитав Барсак.
— Та щось скоїлося з моїм конем, — пояснив Флоранс. — Не знаю, в чім річ. Весь ранок спотикається. Треба буде оглянути...
Він не встиг закінчити. Кінь раптом спинився, похитнувся і затремтів. Репортер ледве встиг зіскочити, як у коня підігнулися коліна, і він простягся на землі.
Усі оточили бідолашне створіння, яке важко дихало. Розв’язали попруги сідла, змочили ніздрі коня водою з річки, та ніщо не допомагало, і за годину кінь сконав.
— Було б мені потриматися за дерево, — жалібно промовив Амедей Флоранс, який став пішим. — Це ж відомо: коли людина похваляється, що їй щастить, обов’язково накличе біду.
— Невже ви забобонні, пане Флоранс? — спитала Джейн Бакстон, усміхаючись.
— Не зовсім! Просто, зло бере, от і все!
Репортеру віддали коня Тонгане, Джейн Бакстон посадила Малік позад себе, і, після двогодинної затримки, мандрівники вирушили далі.
З настанням ночі спинилися біля купи дерев понад шляхом, на невеликому підвищенні, що давало можливість бачити далеко у всі боки і таким чином забезпечувало від несподіванок. Очевидно, зручність цього місця помічали й інші мандрівники до них, — видно було, що на цьому місці вже робилися зупинки. Сліди, залишені ними, свідчили, що ці групи були численні і мали коней. Хто вони, ці люди? Негри чи білі? Друге припущення (більш імовірне, бо негри рідко користуються кіньми) підтверджувала і знахідка Амедея Флоранса — звичайний ґудзик, тобто продукт цивілізації, мало вживаний неграми.
Прим’яті трави вже випробовувались, отже, люди ці тут проїжджали принаймні днів десять тому. А з того, що зіткнень з ними не відбулося, можна було зробити висновок, що вони теж прямують на північний схід і що зустрітися з ними не доведеться.
3-го березня нічого особливого не сталося, але 4-го надвечір кінь Барсака здох точнісінько так само, як кінь Амедея Флоранса. Це вже ставало дивним.
Доктор Шатонней, оглянувши мертву тварину, при першій нагоді сказав Флорансу віч на віч:
— Обидва коня були отруєні.
— Та не може бути! — скрикнув репортер. — І хто б їх отруїв? Негри, найняті в Каду?.. Вони не зацікавлені в тому, щоб створювати нам труднощі.
— Я нікого не звинувачую, але обстоюю те, що сказав. Після першого випадку в мене виникла підозра, після другого в мене немає найменшого сумніву. Ознаки незаперечні. Останній неук, і той не помилився б.
— Що ж нам робити?
— Тут я знаю не більше, ніж ви. Я вас попередив, і, по-моєму, треба повідомити й інших, за винятком міс Бакстон, а її не варто турбувати даремно.
— Безумовно, — погодився Флоранс. — Але скажіть мені: невже це неодмінно мусить бути злонавмисність? А чи не можна це пояснити інакше? Чи не могли наші коні наїстися отруйної трави?
— Це не тільки можливо, а інакше й бути не могло. Лишається з’ясувати, випадково домішалася до їхньої їжі отруйна трава, чи ця випадковість зветься людиною? А цього я теж не знаю.
Вирішено було ще пильніше доглядати п’ятьох уцілілих коней.