Чоловіки під охороною - Мерль Робер

(Звідки вона про це знає?) До того ж самі знаєте, я не можу похвалитися хтивістю. Ні, ні. — Вона сміється. — Бідолашний Реджіналд. (Реджіналд — її чоловік.) Мені, Ральфе, особливу втіху дають тільки мої очі.

Мене вражає невимушеність, з якою Джоан Пірс говорить на заборонені теми. Я розумію, чому в Блувіллі вона має такий успіх. Вона в усе втручається, може що завгодно сказати, в неї нема ніяких комплексів. І це допомагає й решті людей звільнитися від своїх комплексів. Наприклад, я дуже ніяковів, особливо замолоду, через свій низький зріст. І тепер мені приємно, що Джоан натякнула на мій зріст, не зачепивши мене за живе, навіть пожартувала з цього приводу ("і все у вас у міру!"). Її жарт навіть нагадує комплімент. А втім, такі жарти не минають безслідно. Найменша колючка, проколовши вам шкіру, лишає на ній слід, навіть якщо в ту мить ви цього й не відчули. Мені здається, що колись я неодмінно розгніваюсь на Джоан.

Найгірше те, що я весь час ніяковію й не можу цього приховати.

— Джоан, що ви ото спостерігали, коли я прийшов?

— Дивовижні речі, — відповідає вона сміючись. — Ви знаєте, Ральфе, що серед наших охоронниць процвітає лесбіянство, наче у відповідному закладі?

— Я про це здогадувався.

— А я тепер цього певна. Сердешні дівчата! Та не це мене цікавить. А те, що серед них є один "вільний стрілець".

— "Вільний стрілець"?

— Еге ж. Розумієте, мабуть, їх добирали не дуже суворо. Ця дівчина користується однією іграшкою, і це свідчить про те, що вона тужить за чоловічим тілом.

— Ви маєте на увазі вібромасажер?

Вона заливається сміхом, що нагадує крик чайки.

— О ні, то не вібромасажер! Це щось більше, набагато більше, досконаліше й витонченіше. Та я не стану описувати вам ту штукенцію. Сподіваюся, що колись зможу її вам показати. Це щось досить дивне.

Вона сміється, аж їй перехоплює дух. Я уриваю її.

— А хто та охоронниця? Я її знаю?

— На жаль, ні, бідолашний Ральфе, це не Пуссі. Не відпирайтеся! Я знаю про цю вашу слабинку до Пуссі відтоді, як ви вправили їй лікоть. Того вечора, коли ви, шукаючи Дейва, прийшли до мене, ви мали зовсім очманілий вигляд. Я ще подумала, що чоловіка навряд чи так збентежить якийсь лікоть!

Її добродушні соколині очі дивляться на мене, і я теж сміюся. Бо місіс Пірс не тільки чародійка, вона ще й весела жінка. Вона вміє позбавити серйозності будь-яку проблему, А в Блувіллі такій людині ціни немає.

Я кажу їй про це, і вона одразу ж насуплюється.

— Ні, Ральфе, ви помиляєтесь. Веселість — мій захист. Я хвилююся так само, як і ви. Навіть більше, коли подумаю, що можу передчувати події. А ви здаєтесь мені безтурботним.

— Я? Безтурботним?

— Я знаю, ви дуже турбуєтесь про Дейва, і про Аніту теж. Та повірте мені, вам треба хоч трохи позбутися особистих клопотів і більше думати про майбутнє ЧО в Блувіллі. Тут мені дещо не подобається. Д дещо навіть викликає в мене страх.

— Що саме?

— Наведу вам такий приклад: ви зраділи, коли Гільда Гельсінгфорс відмовила вам у відставці? Атож. Я вас розумію. Але що це загалом означає? А те, що ви — в'язень. Що вони вирішили завадити вам вибратися звідси. Кажу відверто, Ральфе, якщо завтра ви складете Дейвову й свою валізи й підете до сторожової вишки, то, гадаєте, вас випустять?

Я дивлюся на місіс Пірс і раптом, коли мій погляд зустрічається з її, виразно уявляю собі сцену, яку вона щойно намалювала, бачу цю сцену її прозірливими очима й відчуваю цілковиту певність, що вартові не випустять мене за ворота. І нараз усвідомлюю, що я це давно знав. Але якщо людина довго була вільна, то, щоб збагнути рабство, в яке вона потрапила, їй треба добре його скуштувати.

Джоан простежила за всіма моїми думками.

— Ви знаєте, як Стайн називає Блувілл? — веде вона далі. — Розкішним концтабором! І справді: чудові харчі, басейн з підігрітою водою, зали, прогулянки верхи... Але довкола — загорожа з колючого дроту, кулемет на сторожовій вишці, комендантська година, скрізь підслуховувальні апарати, телефон під наглядом, розпечатані листи. Я ще забула: ні радіоприймачів, ні телевізорів. І час від часу кілька розрізнених газет. Ральфе, невже ви думаєте, що я тицяю свого носа в усі закутки тільки задля власної втіхи? Я хочу все знати — і край! Нам конче треба все знати, коли нас тримають у цілковитій таємниці.

Вона говорить пристрасно, із запалом. І я відкриваю для себе таку Джоан, якої ще не знав: розважливу й сповнену відповідальності. Досі я захоплювався її здатністю передбачати майбутнє, але мені була не до вподоби її схильність до жартів і пліток. Тепер бачу, що насправді це дуже рішуча жінка. Моя повага до неї дедалі зростає.

— Джоан, — кажу я перегодя, — дякую за довіру, з якою ви розмовляєте зі мною. Але коли ви розповідаєте мені все це, то я розумію, що для цього є певна причина. Що ж, я вас слухаю.

Джоан чудова акторка. Коли від неї чогось чекаєш, вона замовкає. Або, скоріше, мовчки зважує свої думки. Ця її мовчанка нагадує червоне світло, яке, спалахнувши, починає моргати: увага, я мовчу, а це означає, що зараз я скажу щось важливе.

— Облиште, — каже вона нарешті. — Винаходьте свою вакцину. І якомога швидше! Ви навіть не уявляєте собі, яка вона потрібна!

— Та здогадуюсь, — кажу я трохи зніяковіло.

Її не спиняє ніщо. Вона не зважає на моє зніяковіння, іде в наступ, руйнує всі мої загорожі, вдирається на мою територію.

— Цього не скажеш! Ваша лабораторія працює вкрай погано! У вас не вщухає війна між кастами! Ви там більше воюєте, ніж працюєте.

Її слова не тільки вражають мене, а й викликають у моїй душі гнів. Місіс Пірс і справді переступає всі межі! Ще якось можна змиритися з тим, що вона втручається в моє приватне життя. Але хай дасть спокій моїй роботі! Моя лабораторія її не стосується! Хай Джоан не тицяє свого носа й туди!

Я засовую руки в кишені, насуплюю брови й, підвищуючи голос, кажу:

— Невже це Реджіналд так поінформував вас про мою лабораторію?

Краще було б мені мовчати: я дав їй привід для дальшого наступу.

— Ні, шановний! — переможно кричить вона. — Реджіналд нічого мені не розповідає! Реджіналд — вірний раб доктора Мартінеллі! Мій чоловік належить до тих, хто радше дасть себе вбити, ніж заговорить. — Місіс Пірс переводить дух. — Але я все знаю. Знаю, що жінки й С у лабораторії вас ненавидять. І цілком справедливо! І що ви, в свою чергу, ненавидите їх! Браво! Прекрасна робота! Чудові умови для дослідів!

Тепер мені не лишається нічого іншого, як іти в контрнаступ, але не забуваючи про обережність.

— А ви, звісно, підставили б і другу щоку й зробили б із моєї лабораторії маленький рай.

— Звичайно ж, Ральфе, — відповідає вона з приголомшливим спокоєм. — Саме це тепер і треба робити. Принаймні, якщо ви хочете досягти мети. Те, що вам відмовили у відставці, зміцнило ваше становище. Скористайтеся з нього, Ральфе! Але обережно! В ім'я примирення й справедливості...

Джоан має слушність. Мушу сказати, сам я не додумався скористатися своїм міцним становищем, зокрема й задля цієї мети. Геніальна Джоан! Її проникливість мене ошелешила, мені бракує думок, дух перехопило, і я тільки ледве збираю докупи уламки свого самолюбства і обережно відступаю.

Я силувано всміхаюся їй, випростуюсь перед нею і кажу:

— Пане генерале, ви збираєтесь дати мені ще якісь вказівки?

— Авжеж, — спокійно відповідає Джоан. — То все були дрібниці. Тепер я маю показати вам щось сенсаційне.

Це нагадує добре продуману з самого початку й несподівану розв'язку. Джоан підходить на своїх цибатих ногах до столу, бере з нього велику чорну сумку і, стиснувши її в своїх пазурах, повертається до мене. Невже вона зараз дістане із цієї сумки одну з отих своїх ляльок? Або, наче штукар, видобуде звідти кролика чи випустить цілу зграйку голубів?

Ні. Все набагато простіше: Джоан розмахує в худій руці ілюстрованим журналом.

— Цьому журналові, Ральфе, немає ціни! Це один із номерів "Нью ери", який вони не показали нам. І чому?! Вчора я ледве знайшла його в кошику для сміття у містера Берроу. На щастя, в мене гострий зір. Хоча було нелегко відкрити сумку, підійти до кошика, нахилитись — і то весь час ляпаючи кельмою похвалу на чоловіка, який ходив сюди-туди по кабінету, розповідаючи мені про свою кар'єру. Ось цей журнал. Почитайте його, Ральфе! Нікому про це не кажіть і поверніть його мені назад.

— Але ж він датований четвергом!

— Еге ж, як бачите, свіжий. З дня його виходу не минуло й тижня. І особливо в ньому привертає увагу стаття під заголовком "Закон і порядок". Прочитайте її, самі побачите, що вона проллє вам нове світло на світ за межами нашого ранчо.

— Дякую, Джоан, — відповідаю я, згортаючи журнал і ховаючи його під полою піджака.

Я легенько вклоняюсь їй і простую до дверей, але вона зупиняє мене і втуплює свої гострі очі в моє обличчя.

— Ральфе, і ще одне, останнє. В кафетерії не дивіться так на місіс Берроу. Бо зрештою це помітять.

Журнал "Нью ера", номер якого я несу, мов злодій, під полою піджака, був заснований невдовзі після приходу до влади президента Бедфорд і відбиває офіційні погляди Білого дому. Я чекаю, коли Дейв ляже спати, замикаю на ключ двері барака, запинаю штори на вікні в своїй кімнаті і досить гарячково, з приємним почуттям, що роблю щось заборонене, починаю читати статтю "Закон і порядок".

Стаття досить довга, але вельми цікава, тим більше, що написала її Дебора Грімм, чию горезвісну фразу про статеві стосунки я вже наводив. Сказати правду, ця багата на факти стаття має чим привабити читача. Отже, я не розчаровуюсь, мої сподівання справджуються.

Дебора Грімм почала з того, що адміністрацію Бедфорд дуже занепокоїв такий факт: пошесть енцефаліту-16 підкосила поліційні сили, і це тим страшніше, що вони постійно контактують з населенням; отож постало питання про підтримання порядку. Певна річ, відразу ж було створено жіночу міліцію. Але вона нечисельна й малодосвідчена. Тому багато хто чекав різкого зростання злочинності й особливо появи озброєних грабіжників, через що вулиці великих американських міст стануть такими самими небезпечними, якими за середньовіччя були окремі квартали Лондона.

Цього не сталося. Хоч як дивно, але число озброєних пограбувань, зґвалтувань і вбивств зменшувалось в міру того, як падала дієвість поліції.